Поза каноном: модерністські храми, що змінили уявлення про сакральну архітектуру

Церква Святого Франциска Ассізького в Белу-Оризонті, Бразилія

У 1943 році бразильський архітектор Оскар Німеєр збудував модерністську церкву, яку одразу прозвали диявольською — надто радикальною здавалася відмова від звичних традицій релігійної архітектури.

Проєктуючи церкву, Німеєр надихався словами французького поета Поля Клоделя: «Церква — це ангар Бога на землі». Тож за основу він узяв форму параболоїда, характерну для авіаційних ангарів, і, поєднавши кілька таких оболонок, створив майже невагому композицію храму. Поруч звів ажурну дзвіницю, що розширюється догори, ніби заперечуючи гравітацію.

Східний глухий фасад він вкрив фаянсовими плитками «азулежу» за ескізами Паулу Вернека і Кандідо Портінарі — із сюжетами з життя Франциска Ассізького. Усередині Портінарі продовжив цю тему розписами, зшиваючи архітектуру й образ в єдине ціле.

Церква, завершена у 1943 році, ще довго лишалася поза літургією. Її образ здавався надто незвичним, а сам Німеєр — переконаний комуніст — викликав підозру. Архієпископ Белу-Орізонті Антоніу душ Сантуш Кабрал назвав її «бомбосховищем диявола» і заборонив освячення. Протягом 16 років будівлю використовували як склад.

Лише після відставки Кабрала храм освятили. Його наступник, Жуан Резенде Кошта, звернувся до вірян: «Тепер ми можемо відчути прекрасне мистецтво, створене тут на знак пошани до Творця». У 2016 році церкву внесли до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Кафедральний собор, Бразиліа

У 50-х Оскара Німеєра запросили долучитися до проєктування нової столиці Бразилії — Бразиліа, перенесеної сюди у 1960 році з Ріо-де-Жанейро. Місто, що будувалося з нуля, дозволило сформувати цілісний модерністський центр, який потребував святині.

Собор Пресвятої Діви Марії Апаресіди Німеєр спроєктував у формі гіперболоїда, утвореного шістнадцятьма вигнутими залізобетонними колонами. Вони сходяться вгорі, ніби руки, підняті у молитві.

Будівлю оточує басейн, а вхід організовано через підземний тунель — тож відвідувачі спочатку мусять пройти під водою. З тунелю вони потрапляють у залитий світлом основний простір з вітражами. Під склепінням зависають фігури янголів, створені Альфредо Ческіатті і Данте Кроче, — легкі, майже невагомі.

Будівля тривалий час мала проблеми з вентиляцією та перегріванням через великі засклені площі. Втім, ці недоліки не затьмарили головного: новаторство мислення Німеєра і цілісність проєкту Бразиліа були настільки переконливими, що у 1988 році архітектора відзначили Прітцкерівською премією — найвищою нагородою в галузі.

Церква Нотр-Дам-дю-О, Роншан, Франція

Вчитель і наставник Оскара Німеєра — Ле Корбюзьє — також залишив по собі дві визначні релігійні споруди. Перша з них — Нотр-Дам-дю-О у комуні Роншан. Замовлення на її проєктування він отримав у 1950 році: новий храм мав постати на місці каплиці, зруйнованої під час Другої світової війни.

Настоятелі церкви свідомо обрали Ле Корбюзьє, бо уявляли на цьому місці простір без надмірної декоративності й традиційної пишноти. Усвідомлюючи особливу природу сакральної архітектури, Ле Корбюзьє відмовився від звичних прямих ліній і створив майже скульптурну форму з м’якими обрисами.

Церква стоїть на вершині пагорба, мов на п’єдесталі. Її масивні білі стіни утримують важкий дах, що нагадує крило. Вигин на одній зі стін створює хорошу акустику для вівтаря на вулиці.

Інтер’єр майже аскетичний, що налаштовує на зосередження. Водночас південну стіну прорізають численні віконця різного розміру з кольоровим склом. Світло проходить крізь них, ніби крізь коштовне каміння, і наповнює простір багатоколірною грою.

Церкву відкрили у 1955 році, а у 2016-му разом із ще шістнадцятьма спорудами Ле Корбюзьє її внесли до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Монастир Сент-Марі-де-ла-Туретт, Еве-сюр-Л'Арбресль, Франція

Паралельно з Нотр-Дам-дю-О Ле Корбюзьє отримав ще одне замовлення — монастир Сент-Марі-де-ла-Туретт. Керувати проєктом він доручив своєму учневі й соратнику, греко-французькому архітекторові Янісу Ксенакісу. Разом вони вже працювали над “Марсельською житловою одиницею”, містом Чандігарх та павільйоном «Філіпс» для Експо-58.

Масивну бетонну будівлю на опорах із внутрішнім патіо, спроєктовану Ле Корбюзьє, Ксенакіс доповнив деталями. Для молитовної зали він розробив так звані «світлові гармати» — похилі отвори у стелі, що спрямовують сонячне світло під різними кутами. Їхні внутрішні поверхні пофарбовані в різні кольори, тож світло, відбиваючись, входить у простір уже забарвленим — це своєрідна альтернатива вітражу.

Ксенакіс був не лише архітектором, а й композитором-авангардистом. Він працював із електронним звуком і математичними моделями, прагнучи надати звуковим хвилям матеріальної форми. У 1977 році він створив комп’ютеризований інструмент UPIC, що перетворював намальовані від руки хвильові графіки на звук.

Захоплення музикою безпосередньо вплинуло на його архітектуру. Ле Корбюзьє запропонував Ксенакісу попрацювати з ритмом бетонних елементів, і той упорядкував їх так, що засклені фасади почали нагадувати акустичну структуру звукової хвилі. Усередині це створює складну гру світла й тіні, а зовні формує впізнаваний образ будівлі. Водночас така система виявилася практичною: у разі пошкодження замінюється не вся площина скління, а лише окремі фрагменти.

У вікнах західного фасаду та внутрішнього подвір’я Ксенакіс також заклав «музичну» схему: прямокутні скляні й бетонні елементи складаються у своєрідну графічну партитуру. У 1999 році дослідники Марк Каммербауер і Олександра Шнельбьогль змогли інтерпретувати одну з таких схем як музику: горизонтальні інтервали відповідають ритму, вертикальні — акордовій структурі.

Монастир завершили у 1960 році. Сьогодні він, як і інші роботи Ле Корбюзьє, входить до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. І тут досі можна зупинитися на ніч у келії.

Храм Світла, Ібаракі, Японія

Ле Корбюзьє був кумиром японського архітектора Тадао Андо. Тож під час своєї подорожі Європою він вирушив подивитися на Нотр-Дам-дю-О — храм, знайомий йому доти лише зі сторінок книжок. «Світло, одночасно дивовижне й інтенсивне, лилося на спини людей у молитві. Тієї миті я зрозумів: це те саме місце, яке я шукав. Архітектуру можна створювати, просто переслідуючи світло», — згадував Андо.

Цю ідею архітектор переніс у свій найвпізнаваніший твір — Храм Світла у передмісті Осаки, збудований 1989 року. Обмежений бюджет тут не став перешкодою — навпаки, він допоміг розкрити майже безмежний потенціал улюбленого матеріалу архітектора — бетону.

Андо спроєктував невелику будівлю і вирізав у бетонній стіні хрестоподібну щілину, через яку пробивається світло. Фасад із хрестом виходить на південний схід, де встає сонце. Тож на світанку, коли починаються служіння, промені світла проходять через цю щілину і проєктують хрест у темному храмі, повністю позбавленому вікон.

Тут промені вже не падають на спини, як у Нотр-Дам-дю-О, — вони зустрічають обличчя людей, нагадуючи про образ божественного світла.

Собор Святої Діви Марії, Токіо, Японія

У 1964 році на місці готичного собору, знищеного під час Другої світової війни, постав новий храм. Це робота Кендзо Танге, лауреата Прітцкерівської премії 1987 року.

Собор Святої Марії має форму хреста, сформованого жорсткими опорами з вітражами. Між ними донизу спадають вантові оболонки, які одночасно є і стінами, і перекриттям. Вкриті листами нержавіючої сталі, вони відбивають світло, змінюючи вигляд будівлі залежно від положення сонця.

Сірі бетонні поверхні в інтер’єрі Танге лишив оголеними. Та промені світла, що потрапляють всередину через вітражі, забарвлюють їх у різні кольори.

Незадовго до смерті у 2005 році Танге прийняв християнство, і його похорон відбувся саме тут — у просторі, який він сам і створив.

Церква абатства Святого Івана, Коледжвіль, штат Міннесота, США

У 1950 році абат Болдвін Дворшак звернувся до дванадцяти архітекторів із завданням створити церкву, що стане «архітектурним пам’ятником служіння Богу» — формою, здатною витримати випробування часом. Марсель Бройер, виходець із Баугаузу, архітектор штаб-квартири ЮНЕСКО і автор легендарного крісла «Василій», запропонував найкращий проєкт.

Він створив трапецієподібну будівлю із глибокими складками на бічних фасадах. Складки здаються декоративними, але насправді вони зміцнюють конструкцію і формують акустику простору. Сонячні промені проникають усередину церкви через проріз над вівтарем, але сітчаста перегородка перед ним розсіює світло, перетворюючи його на м’який, контрольований потік.

Північна стіна церкви ніби всипана коштовним камінням: вона складається із 430 шестикутних прорізів із кольоровими абстрактними вітражами. Перед нею височіє дзвіниця — 34-метрова залізобетонна плита зі дзвонами, піднята на двох параболічних опорах, які візуально полегшують масивну форму.

Відкриття церкви 1961 року стало подією. Бройер зумів втілити поставлене завдання — створити архітектуру, що не імітує традицію, а формує нову та говорить про сакральне мовою свого часу.

Церква Пресвятої Діви Марії Розарію Філіппін, Мадрид, Іспанія

Саламанка — це престижний район Мадрида з історичною забудовою ХІХ століття. Тут, серед стриманих фасадів, раптом постає будівля, що більше нагадує темний бетонний бункер, аніж храм.

Цю бруталістську церкву звів Сесіліо Санчес-Роблес Тарін у 1967–1970 роках — на місці знесеної старої споруди. Зараз тут розташована резиденція пріора і мешкають монахині.

Фасад будівлі утворений масивними бетонними плитами, яким наче мало місця в тісній забудові історичної вулиці Конде-де-Пенальвер. Під цими важкими плитами розташований зовсім невеликий вхід, прикрашений мінімалістичними вітражами, і панно з кораблем. Архітектор принципово не став наслідувати пишну архітектуру оточення. І навіть простір всередині — це голий бетон без прикрас. Усе задля того, щоб люди зосереджувалися на внутрішніх переживаннях, а не на розкоші декору.

Проте, як і в інших модерністських церквах, гра світла та тіні стає головним акцентом інтер'єру. Вівтар освітлюють м’які верхні ліхтарі, і рух від затемненого входу до нього перетворюється на символічну дорогу до світла.

Храм Монте-Гріза, Трієст, Італія

Цей храм височіє на Карському плато над маленьким містом Трієст — на висоті близько 300 метрів. Його поява — результат обітниці: під час боїв між нацистами і югославськими партизанами наприкінці Другої світової війни єпископ Антоніо Сантін пообіцяв звести церкву, якщо місто вціліє. Місто вистояло, і у 1959 році проєкт доручили архітекторові Антоніо Гуаччі.

Основою архітектури став трикутник — алюзія на Святу Трійцю. Водночас ця геометрія нагадує обриси літер A і M — це вже алюзія на молитву «Ave Maria». Трикутники тут усюди: у стінах, арках, отворах, у сітці скління й навіть у кессонах.

Фасад з порожнинами і отворами здається водночас масивним і напівпрозорим. Світло, проходячи крізь цю структуру, постійно змінює малюнок тіней, нівелюючи важкість бетону.

Храм поділено на дві частини. Нижня церква у напівтіні — це простір зосередження і тиші, що символізує земне. Верхня, залита світлом, — спрямована до божественного. Тут трикутники складаються у шестикутники, нагадуючи бджолині стільники — образ, через який місцева єпархія говорить про благодать як «мед», що виливається на тих, хто приходить молитися.

Розташований високо над містом, храм сам стає точкою тяжіння — місцем, до якого треба дійти, щоб пережити божественний досвід.

Церква Святого сімейства, Салерно, Італія

Бетонна споруда на околиці Салерно нагадує радше античні руїни, ніж завершений храм. Це церква, яку почали зводити у 1970-х і поступово добудовують і досі. Її автори — Паоло Портогезі та Вітторіо Джільотті.

Якщо в Монте-Гріза головною формою є трикутник, то тут — коло. Воно визначає структуру простору: стовпи, амфітеатр, вівтар. Три масивні опори з’єднано системою концентричних бетонних кілець, що формують склепіння навколо центру. Над вівтарем відкривається окулюс — отвір, крізь який світло приливається всередину. Портогезі описував ці форми як «три гігантських дерева, що символізують три лиця Троїці, що зрослися одне в одного, утворюючи єдину реальність в сяючому окулюсі центрального купола».

Простір навмисно асиметричний, що незвично для християнської архітектури. Але Портогезі прагнув створити середовище, яке не читається одразу, а переживається «як сума нескінченних суб'єктивних переживань простору, властивих усім живим істотам».

Церква Санта-Марія-Іммаколата, Лонгароне, Італія

Цей храм є також меморіалом катастрофі, що змінила історію міста. У ніч на 9 жовтня 1963 року стався зсув, що зруйнував дамбу Вайонт. Хвиля води заввишки 250 метрів накрила місто Лонгароне і понівечила його вщент. Загинуло близько 1450 людей.

Після руйнування місто відбудували наново, але вже в модерністській лаконічній логіці. Джованні Мікелуччі запросили створити церкву, що вирізнялася б на фоні одноманітних будівель. Мікелуччі це вдалося: експресивна, майже болісна пластика церкви різко контрастує з лаконічною новою забудовою Лонгароне, нагадуючи про трагедію. Ця церква зрештою стала головним архітектурним шедевром Мікелуччі.

Будівля розгортається як складна система бетонних амфітеатрів, охоплених широким пандусом. З нього відкривається вид на покинуту дамбу — постійне нагадування про причину трагедії. Над нею височіє «парус» із хрестом — образ водночас тривожний і чарівний.

Інтер’єр навмисно стриманий: невеликий амфітеатр із вигнутими дерев’яними лавами, у центрі — острівець із вівтарем. За ним на колоні висить маленька фігурка Діви Марії без рук. Її знайшли серед руїн зруйнованої хвилею церкви і залишили як свідчення катастрофи.