Архітектура Донбасу — будівлі, що можуть зникнути до того, як ви про них прочитаєте

— Написати книгу про архітектуру Донбасу мене підштовхнули кілька особистих історій. У 2008 році ми з друзями вперше поїхали до Донецька. Тоді я зрозумів, що про Донецьк майже ніхто нічого не знає. Моє покоління їздило до Львова, Кам’янця-Подільського, Тернополя — дивитися барокові замки й готичні храми. На схід як турист тоді не їздив майже ніхто.

Мій друг мав звичку привозити магнітики з кожного міста, де бував. Але в Донецьку ми не змогли знайти жодного. Запитуємо в крамницях: чому у вас немає магнітиків? «А навіщо вам магнітик із Донецьком?» — «Ми туристи». — «Туристи?!» Там не очікували, що місто комусь цікаве.

Схожа історія сталася згодом у Німеччині. Мені трапився таксист із Макіївки. Я запитав, що цікавого є в його рідному місті. Він відповів: «Та нічого. Нудне, жахливе, потворне місто». Хоча, коли я досліджував його, знайшов безліч архітектурних скарбів.

Або Луганськ. Ми стояли зі штативами й фотографували розкішний модерністський залізничний вокзал. До нас підійшов чоловік і сказав: «Я теж геодезист». Він навіть не міг уявити, що хтось спеціально приїхав фотографувати архітектуру.

Такі історії повторювалися знову і знову. Я бачив, що цінності місцевої архітектури майже не усвідомлювали ані самі мешканці, ані ті, хто подорожував Україною. Донбас — це величезна архітектурна terra incognita. Цілий пласт, про який майже нічого не відомо. Горлівка, Макіївка, Сіверськодонецьк — десятки міст, архітектура яких залишалася великою білою плямою.

Тоді я почав збирати матеріали: старі книжки, журнали, архітектурні ескізи, конкурсні проєкти, фотографії будівель Донбасу. Поступово архів зростав, матеріали складалися в єдину систему. І до 2021 року стало зрозуміло: час писати книгу.

Структура книги побудована за містами. Загалом їх 17 — найбільших і, на мій погляд, найцікавіших із архітектурної точки зору. Кожен розділ починається з історії міста, адже без неї неможливо зрозуміти, як формувалася його архітектура.

Виявилося, що біографії більшості міст Донбасу напрочуд схожі. За рідкісними винятками вони виникли майже одночасно — на межі XIX–XX століть, коли залізниця, скасування кріпацтва, розвиток промисловості й нові технології запустили індустріалізацію регіону.

Старшими за інші є лише Слов’янськ, Бахмут і Маріуполь. Хоча і тут є нюанс. У нас люблять відраховувати історію міст від першого поселення на цій території. Але найчастіше це були невеликі села чи укріплення, від яких майже нічого не залишилося. Якщо ж говорити саме про сучасні індустріальні міста, то їхня історія починається із залізниці, заводів і появи вільної робочої сили. Без цих процесів більшість міст Донбасу просто не з’явилася б.

Донбас, як і більшість індустріальних міст, виявився поліцентричним. Міста тут не виростали навколо однієї площі чи історичного центру. Вони складалися з окремих селищ біля шахт, рудників і заводів. Кожне мало свій невеликий центр, який із часом зростався із сусідніми.

Ця особливість збереглася і після Другої світової війни. Підприємства самі будували житло, палаци культури та іншу інфраструктуру для своїх працівників. Тому головним центром впливу ставав не міськвиконком чи міськрада, а завод.

Архітектура це добре демонструє. У Краматорську, наприклад, центральне місце на головній площі посідає палац культури Новокраматорського машинобудівного заводу, тоді як будівля міськради здається майже непомітною. Сам простір буквально показує, хто насправді був господарем міста.

Підприємства могли дозволити собі ігнорувати навіть державну архітектурну політику. Наприклад, в Сіверськодонецьку (1967) і Слов’янську (1968) звели неокласичні палаци культури — через 13 років після постанови Хрущова про боротьбу з архітектурними надмірностями. Для звичайного державного будівництва таке було б неможливим.

У книзі я розкриваю таке поняття, як Євродонбас. Ще зовсім недавно про нього майже ніхто не знав. Донбас зберігає величезну спадщину європейських інженерів, архітекторів і підприємців, які наприкінці XIX — на початку XX століття будували тут заводи й цілі міста.

Без них індустріалізація регіону була б неможливою. З Європи привозили не лише обладнання, а й інженерів, які вміли його монтувати, запускати та обслуговувати. Поки наші колишні кріпаки були згодні спускатися в шахти за копійки, іноземців треба було якось приваблювати. А отже, для них створювали звичне середовище: комфортне житло, театри, кірхи й костели. Мене свого часу сильно здивували костели на Донбасі — звідки вони тут? А їх будували для католиків і протестантів, які приїхали працювати на місцеві підприємства.

Так на Донбасі з'явилася справжня європейська спадщина — не стилізація, а архітектура, привезена сюди разом із людьми. Французи будували заводи в Макіївці, бельгійці — в Єнакієвому, британці — в Донецьку. У Донецьку досі стоять руїни будинку гірничого інженера Джона Юза, зведеного британськими архітекторами. У Лисичанську були бельгійські гімназія, шпиталь, будинок директора та робітничі квартали. Вони помітно відрізняються від звичної місцевої архітектури, але, не знаючи їхньої історії, люди байдуже проходять повз них.

Саме в цьому й полягає проблема. Більшість цих будівель так і залишилася невидимою спадщиною — без охоронного статусу й суспільної уваги. Частина пам'яток зникла ще у 2000-х роках під час знищення заводів після приватизації. Решта хоч пережила Другу світову війну, та опинилася під загрозою з початком війни у 2014 році.

Досліджувати архітектуру Донбасу першої половини ХХ століття виявилося несподівано складно. Головна причина — нестача джерел. Значною мірою це пов'язано із самою радянською архітектурною політикою. Кожен новий стиль прагнув забути попередній. У 1920-х відрікалися від історичних стилів, згодом «незручним» став конструктивізм, а після хрущовської боротьби з архітектурними надмірностями перестали звертатися вже до сталінської архітектури.

Кожен новий поворот ніби стирав попередній етап із пам'яті. Під час повоєнної відбудови конструктивістські споруди нерідко буквально «переодягали» в неокласику. Дуже нагадує сьогоднішній підхід до реконструкцій.

Перші післяреволюційні роки стали часом архітектурного оптимізму. Держава масово будувала житло для робітників, експериментувала з будинками-комунами і містами-садами та проєктувала нові соціалістичні міста. Мало хто знає, що генеральний план соцміста Макіївки розробляв Март Стам — нідерландський модерніст, викладач Баугаузу й одна зі світових зірок архітектури.

У роки індустріалізації Радянський Союз активно запрошував іноземних архітекторів та інженерів. Одних приваблювали комуністичні ідеї, інших — можливість працювати над проєктами значного масштабу. Поки в Європі архітектор був обмежений приватним замовником, у СРСР держава пропонувала будувати цілі міста. До того ж, саме архітектура стала офіційною мовою нової індустріалізації — шансом, якого багатьом західним архітекторам удома просто не давали через консервативні смаки замовників.

Ще однією рисою епохи стали популярні тоді міста-сади. СРСР виявився ідеальним майданчиком для таких експериментів. Так, Червоне містечко в Костянтинівці планували збудувати у формі п'ятикутної зірки. Повністю проєкт реалізувати не вдалося, але він і досі залишається характерним прикладом міста-саду з малоповерховою забудовою, зеленню та присадибними ділянками.

У Донецьку та Макіївці збереглися робітничі селища з типовими будинками авторства Віктора Троценка — вони мали по дві квартири з мансардою та напрочуд продуманим плануванням. Утім, архітекторів того часу цікавили не так самі будівлі, як життя людини в новому індустріальному місті. Звідси — увага до інсоляції, вентиляції, озеленення, громадських просторів та інфраструктури. По суті, саме тут народжувалися ідеї, які згодом стануть основою радянських мікрорайонів.

Але вже з початком другої п'ятирічки у 1933 році пріоритети різко змінилися. На тлі підготовки до нової світової війни основні ресурси спрямували на промисловість та оборонні підприємства, житлове будівництво відійшло на другий план. Через брак фінансування, зокрема, так і не вдалося реалізувати проєкт соцміста Марта Стама.

До речі, саме на початку 1930-х років столицю Донбасу могли перенести до Горлівки. Для міста розробляли масштабні проєкти з новими адміністративними будівлями, транспортною інфраструктурою та громадськими просторами. Це була частина великої програми перетворення всього індустріального регіону.

До цього адміністративним центром залишався Бахмут, а Юзівка (нинішній Донецьк) й Горлівка входили до складу Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Однак на початку ХХ століття нові промислові міста настільки виросли, що старий купецький центр уже не відповідав новій реальності.

Головним претендентом був Донецьк, але серйозно розглядали й Горлівку. Її головними перевагами вважалися багаті поклади вугілля та репутація міста робітничого руху, тоді як Донецьк усе ще сприймався як місто, засноване британцями. Зрештою перемогли практичні міркування. Донецьк уже був більшим і мав необхідну інфраструктуру, тоді як Горлівці бракувало доріг та адміністративних будівель.

Існує навіть легенда, що тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович одного разу так і не зміг дістатися Горлівки через погані дороги, розвернувся й сказав: «Ні, адміністративний центр буде в Донецьку». Перевірити цю історію неможливо, але легенда живе й досі.

Не виключено, що на долю цього проєкту вплинув і Голодомор. Документально простежити цей зв'язок складно, однак відомо, що будівельників часто наймали у селах, а голод різко скоротив кількість робочої сили. У Києві, наприклад, будівельний сезон 1933 року фактично зірвався саме з цієї причини. У підсумку Донецька область, утворена 2 липня 1932 року, дістала адміністративний центр у Донецьку.

Повоєнні десятиліття стали для Донбасу часом найбільшого розквіту. Саме у 1960–1980-х роках міста досягли піку населення. Усюди виростали нові мікрорайони, відкривалися науково-дослідні інститути, будувалися шахти, заводи й транспортна інфраструктура. У 1975 році в Донецьку ввели в експлуатацію найглибшу в Європі вугільну шахту — близько 1300 метрів. А в 1990 році почали будувати метро, яке так і не встигли завершити.

Узагалі, якщо подивитися на радянський Донбас, стає зрозуміло: це був справжній полігон архітектурних та інженерних експериментів. Саме тут, раніше ніж у багатьох інших регіонах, почали випробовувати нові будівельні технології. У Краматорську ще на початку 1930-х експериментували з великоблоковим будівництвом, а в Маріуполі у 1950-х з’явилися панельні сталінки.

Навіть типові проєкти тут нерідко ставали експериментами. У Сіверськодонецьку для міста зі стотисячним населенням збудували типовий Льодовий палац такого масштабу, які зазвичай зводили лише у містах-мільйонниках. Причому це був не просто палац спорту, а водночас концертна зала, майданчик для з’їздів і головний культурний центр міста.

У Донецьку вперше реалізували проєкт цирку «Космос», розроблений московським інститутом “Діпротеатр”, і згодом його почали повторювати по всьому Радянському Союзу. Містами Донбасу поширилися й знамениті кафе «Кристал» — їх легко впізнати за круглим об’ємом і величезним козирком. Вони будувалися за типовим проєктом, але майже кожне мало свої особливості у плануванні та декорі.

Навіть звичайний міський ринок тут перетворився на інженерний експеримент. Купол Донецького критого ринку зробили не металевим, як планували спочатку, а залізобетонним із круглим окулюсом по центру. Вийшло легше, дешевше й ефектніше — майже сучасна версія Пантеону.

Не менше експериментували й із навчальними будівлями. Донецьку школу № 5 Йосип Каракіс перетворив на освітній кампус із восьми окремих павільйонів. Кожен клас мав власний вихід на вулицю, а сама школа стала рекордсменкою за кількістю творів монументального мистецтва — тут розмістили одразу дев’ять мозаїк, над якими працювали Алла Горська, Григорій Синиця, Віктор Зарецький, Галина Зубченко та Геннадій Марченко.

Навіть транспорт тут нерідко виходив за звичні рамки. Окрім знаменитого кримського тролейбуса, який сполучав Севастополь з Ялтою, міжміський тролейбусний маршрут проходив Донбасом. А в Стаханові трамвай узагалі сполучав одразу кілька міст.

Тому сприймати Донбас виключно як край шахт і заводів — велике спрощення. У радянські десятиліття це був один із найсміливіших експериментальних регіонів країни, де постійно випробовували нові технології, проєктували незвичайні будівлі та перевіряли ідеї, які згодом поширювалися далеко за межі Донбасу.

Якщо друга половина ХХ століття стала для Донбасу часом стрімкого зростання, то сучасна епоха виявилася періодом відкату. Почалася деіндустріалізація. Один за одним закривалися заводи, вслід за ними зникали науково-дослідні інститути, які працювали на ці підприємства. Тисячі людей втратили роботу й почали виїжджати ще задовго до війни 2014 року. По суті, це історія майже кожного промислового міста Донбасу.

Зникали не просто підприємства. Разом із ними знищували видатні пам'ятки промислової архітектури XIX століття, збудовані європейськими інженерами. У Костянтинівці закрили скляний завод, де свого часу виготовили рубінові зірки для Кремля, і колись вони цим пишалися. У Лисичанську — содовий завод, продукція якого десятиліттями стояла майже на кожній радянській кухні у знайомих помаранчевих коробках. У 2000-х обидва підприємства збанкрутували, і їх знесли.

Їхнє місце так і залишилося порожнім. Не з'явилося ні нових заводів, ні житлових кварталів, ні громадських просторів. Замість того, щоб дати цим територіям нове життя, їх просто «розпиляли на метал». Причому демонтували не лише обладнання, а й самі будівлі розбирали заради металобрухту. Максимально мародерський підхід.

Найтрагічніше, що зникли саме ті підприємства, завдяки яким колись виникли ці міста. І коли одного дня постане питання про їхнє відновлення, виявиться, що відбудовувати доведеться не лише будинки. Місту потрібна економіка. Якщо людям нема де працювати, то й жити там не буде кому.

Потім прийшла війна. Масштаб руйнувань сьогодні важко переоцінити. Я порівнював фотографії тих самих кварталів Бахмута у 1944 та 2023 роках. Руйнування після повномасштабного вторгнення виявилися значно більшими. Від міста практично нічого не залишилося.

Але є ще одна проблема — руйнування під виглядом відновлення, як у Маріуполі. Там дуже багато відвертої халтури. Нещодавно мені трапилася фотографія двоповерхової сталінки 228-ї серії. Стару будівлю розібрали й будують нову, майже таку саму. На паспорті об'єкта навіть розмістили фотографію оригіналу — як то кажуть, «знайдіть десять відмінностей». Достатньо подивитися на центральну вісь фасаду: в історичної будівлі вона завершувалася високим фронтоном, а в новій його зробили в зовсім інших пропорціях. І щоразу виникає питання: вони справді не бачать різниці чи просто вважають, що її ніхто не помітить?

Нерідко будинки взагалі зносять без жодної потреби. Іноді — щоб освоїти кошти на новому будівництві. Іноді — щоб звести будинок уже під іншою адресою й не надавати квартири колишнім мешканцям.

Найпоказовіший приклад — знаменитий маріупольський Будинок із годинником. Гарна наріжна будівля початку 1950-х років із вежею та художньою майстернею нагорі зазнала пошкоджень, але її цілком можна було відновити. Натомість на початку 2023 року її знесли бульдозером. Згодом на цьому місці росіяни звели зовсім інший будинок — і теж назвали Будинком із годинником. Але це вже інша будівля, інший масштаб, інша поверховість і зовсім інша архітектура. Від історичного попередника їй дісталася лише вежа з годинником, яка створює ілюзію спадкоємності. Водночас новому будинку присвоїли іншу адресу, через що мешканці старого будинку вже не можуть претендувати на квартири саме тут.

Схожа історія сталася і з Маріупольським драматичним театром. Його майже повністю розібрали, а потім звели заново, заявивши, що відновили за первісним проєктом. Скульптури з фронтону, як стверджувалося, також відреставрували. Подейкують, оригінали опинилися у приватних руках, а на фасаді з'явилися нові копії. Можливо, скульптор працював лише за фотографіями, тому нові фігури вийшли більшими за оригінальні й у підсумку навіть не помістилися під фронтоном — їх довелося переробляти. При цьому декоративні деталі будівлі також відрізняються від історичних, хоча збереглися і креслення, і численні фотографії.

І це відбувається в Маріуполі — місті, яке стало вітриною окупаційних «відновлювальних» проєктів та отримує величезні кошти з Санкт-Петербурга. Якщо навіть тут якість робіт викликає стільки запитань, то залишається лише уявити, що відбувається в менш помітних містах.

Тим часом руйнування тривають. Саме тому на обкладинці книги з'явилася фраза: «Будь-яка споруда з цієї книги може бути зруйнована до того, як ви про неї дізнаєтесь». Це не художній прийом. Поки книга вийде з друку й потрапить до читача, будь-який із описаних об'єктів справді може зникнути. І в цьому сенсі книга потроху перестає бути путівником. Вона перетворюється на некролог архітектурі Донбасу, що зникає.