«Вони не схожі на мене»: косплеєри та їхні батьки у портретах Нікколо Растреллі

— Скажу одразу: я не косплеєр. Я не дивлюся аніме і далекий від попкультури. Але у своїх попередніх проєктах я часто працював із темою ідентичності. Тож коли я вперше побачив косплеєрів — на комік-конвенті у маленькому містечку Лукка, що біля Флоренції, — мене найбільше зацікавили не їхні костюми, а саме повна зміна ідентичності, у яку вони, здавалося, поринали.

У 2022 році я вирішив познайомитися зі світом косплею поближче і пішов на фестиваль на півночі Італії. Розговорився з деякими відвідувачами, питав їх: «Чому ви захоплюєтеся косплеєм?». І майже всі відповідали, що це їхній спосіб втекти від реальності, від буденності, навчання чи роботи. Я подумав, що цікаво було б показати цей контраст між їхньою зміненою ідентичністю і звичайним життям. Мені згадався фотопроєкт Джона Олсона, який виходив у журналі Life у 70-х. У тому проєкті Олсон знімав рок-зірок удома разом із їхніми батьками. «Це те, що треба», — подумав я тоді.

Знайти героїв для проєкту було досить просто. Я їздив на фестивалі в Італії, підходив до косплеєрів, які привертали мою увагу своїми костюмами, показував їм фото з моїх попередніх проєктів і пропонував зробити їхні портрети. Майже всі погоджувалися, але коли справа доходила до батьків, починалися труднощі.

Старше покоління часто не розуміє захоплення своїх дітей. Вони вважають його марнуванням часу і грошей, тоді як мої герої вбачають у цьому безліч можливостей. У косплеї люди знаходять однодумців, спільноту, а також відкривають для себе світ кіно, дизайну та гриму. Наприклад, один хлопець був одягнений у костюм чоловіка-амфібії з фільму «Форма води» Ґільєрмо дель Торо, і цей костюм був його дипломною роботою з кіногриму. Його мама весь час жартувала: «Тільки погляньте, що цей добродій зробив із моїм сином!».

У косплеї люди знаходять однодумців, спільноту, а також відкривають для себе світ кіно, дизайну та гриму

Коли я приходив до людей додому, щоб зробити фото, я не помічав якоїсь напруги між дітьми і батьками — напевне, всі серйозні розмови відбувалися до мого приходу. Насправді дехто з моїх героїв розповідав, що з часом батьки починали ставитися до косплею з більшим прийняттям. Вони бачили, як їхні діти ночами працюють над костюмами, і розуміли, що це щось справді важливе. Іноді навіть допомагали з шиттям.

Мені запам’яталася історія дівчини Монаки — на фотографії вона вдягнена у костюм персонажа з одним оком, а поруч її брат тримає портрет жінки. Це портрет їхньої мами, яка загинула 12 років тому. Саме мама колись привела доньку на її перший комік-конвент. Тепер Монака — власниця бару у Японії, де вона теж працює в костюмі. Ще одна цікава історія — Ацуші та Рен, батько і син, які разом захоплюються косплеєм. Вони одягають костюми та приходять у школи, де влаштовують вистави для дітей та вчать їх хорошої поведінки. Тож іноді буває і так, що косплей стає сімейним захопленням.

У мене немає дітей, але під час роботи над проєктом я весь час згадував себе у 18 років. Тоді мені здавалося, що я геть не схожий на своїх батьків. У нас були різні погляди на життя, ми були різними людьми, думав я тоді. Цей проєкт наче повертав мене у той підлітковий стан, коли хочеться якнайрадикальніше відмежуватися від своїх батьків. Мовляв, я не схожий на них, а вони — на мене.

Якось я передивлявся стару італійську комедію «Джонні-Зубочистка» з Роберто Беніньї. Головний герой фільму постійно повторював цю фразу: «Вони не схожі на мене». І мені здалося, що ці слова дуже точно передають відчуття різниці між молодшим і старшим поколінням. Тому я використав їх як назву проєкту.

Цей проєкт наче повертав мене у той підлітковий стан, коли хочеться якнайрадикальніше відмежуватися від своїх батьків

Я завжди вважав, що кожен має право бути тим, ким хоче. Є люди, які скептично ставляться до косплею, вважають його інфантильним і несерйозним. Але мені приємно було бачити родини, де батьки приймають своїх дітей, навіть коли ті прагнуть сховатися за маскою. Щось у цьому є, чи не так? Надягаючи маску, ми самі можемо відчути себе кимось іншим, на певний час змінитися та забути про свої буденні проблеми. Тут немає нічого поганого — врешті, є значно небезпечніші хобі, ніж косплей.

За чотири роки, що я працюю над цим проєктом, я встиг побувати на фестивалях в Італії, Африці, Індії та, звісно, Японії — батьківщині косплею. Я зрозумів, що це справді глобальне явище, щось більше, ніж просто хобі. Тепер, хоч куди б я поїхав, усюди шукаю косплей-конвенти. Моя мета — поїхати у Латинську Америку. Мені здається, у Мексиці та Перу я міг би зняти фантастичні кадри. Впевнений, що і в Україні люди створюють чудові костюми. Можливо, варто завітати і до вас?