На вулицях віддалених селищ Сардинії та Сицилії дияволи досі бігають за перехожими, а фотографка Еліс Томлінсон фіксує, як оживають давні італійські міфи.
— Усе почалося з книги Італо Кальвіно «Італійські народні казки». Вона потрапила мені до рук, коли я працювала над комерційними проєктами в Італії. Я і раніше цікавилася ритуалами та звичками, що формують ідентичність людей, а десять років тому здобула ступінь магістра з антропології. Але ця книга змусила мене замислитися, чи збереглися у сучасному світі традиції, які описує Кальвіно. Так я почала дослідження, що лягло в основу проєкту «Gli Isolani»(«Острів’яни»).
Пригадую, перші фото я зробила у Венеції, де на той час працювала. Знімала місцеві карнавали, людей у масках і тому подібне. Це були хороші світлини, але досить стерильні. Люди у Венеції звикли до фотографів і туристів, а їхні традиції набули певного відтінку офіційності та втратили автентичність. Тож я вирушила до віддалених сіл на островах Сицилія та Сардинія у пошуках давніх ритуалів.
Там, на островах, продовжують жити міфи та легенди, що зберігалися впродовж століть. Кожне селище має свої традиції. Зазвичай мешканці влаштовують карнавали та фестивалі на релігійні свята, як-от на Великдень або день якогось святого. Але більшість із цих традицій мають поганські корені та походять від дохристиянських ритуалів, які проводили на честь зміни сезонів чи щоб віддячити природі за її щедрість і силу. Через це католицькі свята відзначають у моторошних масках і шкурах звірів, не вбачаючи тут нічого дивного.
У дні святкування сотні місцевих мешканців виходять на вулиці. Це дивовижне, хаотичне видовище, що відбувається пізно ввечері: натовп у масках, феєрверки, багаття. Кожен персонаж діє за певним сценарієм. Наприклад, пастухи стають у позу, дияволи ганяються за перехожими. Але на моїх світлинах нічого цього немає. Я почала цей проєкт ще під час пандемії, коли масові зібрання були скасовані. До того ж я використовую дуже стару великоформатну камеру, встановлену на штативі, й знімаю на аналогову плівку. З нею я би почувалася дуже незграбно у святковому натовпі. Тому я заздалегідь домовлялася з місцевими, щоб вони одягнули свої традиційні костюми та позували для моїх портретів.
Католицькі свята відзначають у моторошних масках і шкурах звірів, не вбачаючи тут нічого дивного
Оглядаючись назад, розумію, що це було дуже вдале рішення. Це дозволило мені створити відчуття ізольованості та магнетичного, позачасового містицизму, який точно б втратився у гаморі святкування. Я мала час заздалегідь обрати місцевість для фону: напівзруйновану стіну, крутий пагорб, або морський берег. Головне, щоб у кадр не потрапляло жодних ознак сучасного життя. Так мені вдалося ніби перенести своїх героїв у часі, до витоків їхніх традицій.
Центральний елемент святкування — маски. Місцеві жителі виготовляють їх вручну та передають із покоління в покоління. Кожна маска має символічне значення. Вони уособлюють протиставлення світла і темряви, добра і зла. Багато масок символізують взаємини між людьми і землею, яка їх годує. Фотографувати їх було дуже цікаво. Зазвичай у портретній фотографії я намагаюся схопити особливий погляд людини. Але тут маски майже завжди закривають очі і мені доводилося шукати інші способи передати характер моїх героїв, котрий, треба сказати, наче постійно змінювався. В один момент мені гостинно посміхаються і пропонують каву, а в наступний — переді мною вже з’являється загадковий міфічний персонаж.
Хоча більшість персонажів повторюються, кожне село має свої унікальні маски. Наприклад, у селі Мамояда можна зустріти характерні білі маски, а в одному селищі на Сицилії люди вдягають важкі овечі шкури та дерев’яні маски. Мені дуже подобалося спостерігати, як молоді хлопці переодягаються у дияволят (Diavoli), бігають вулицями і вдають, що переслідують жителів. Це мала би бути темна і зловісна істота, але насправді вони виглядали досить грайливо і пустотливо.
У містечку Мілітелло-Розмаріно, що на Сицилії, під час Страсного тижня вулицями проходять молоді жінки, повністю одягнені у чорне. Вони притискають до обличчя хрести, а на їхніх головах — тернові вінці. Їх називають La Maddalena. Хода символізує шлях спокути та розкаяння за гріхи людей. Мене дуже вразили їхні чорні, мовчазні фігури, що прямують до церкви на сповідь.
Втім, молодь все рідше бере участь у святкуваннях. Вони покидають острови у пошуках кращого життя, й старші люди хвилюються, що невдовзі ці традиції можуть зникнути. Для місцевих, що лишаються, все це багато важить. Маски, традиції, свята — ніби певний клей, що тримає їхню спільноту та багато в чому визначає їхню ідентичність.
Маски, традиції, свята — ніби певний клей, що тримає спільноту
На островах все ще є люди, які намагаються зберегти традиції. І дуже важливо, щоб наступні покоління розуміли їхнє значення. Зараз у багатьох країнах відбувається певний ренесанс цікавості до давніх ритуалів чи костюмів. Але просто вдягнути маску чи костюм і викласти фото в інстаграм — це не те саме, що зберігати традицію живою. Це лише зовнішній прояв, тоді як традиції мають багато глибинних рівнів і передусім покликані об’єднувати нас і формувати нашу ідентичність.
Я сприймаю свої фотографії як дослідницьку роботу. Тішуся, що мені вдалося зберегти на плівку ці містичні образи, що наче вийшли зі сторінок книги Кальвіно. Але найбільше мені хотілося б, щоби фото пробуджували людську уяву й переносили глядачів у інший простір. Можливо, якась зі світлин нагадає комусь про минуле або поверне спогади про дитинство. А може, змусить замислитися про свої корені та віднайти свої традиції. Мені б цього хотілося.
