Викладач художниці Марини Довганич казав, що та стане майстром свого ремесла, коли закінчить тисячу малюнків. За майже п’ять років Довганич заповнила 24 скетчбуки і зробила майже тисячу замальовок, на яких фіксує життя в тилу. Ось який у них вигляд.
— Цей проєкт називається «Мої дні в тилу», я розпочала його в січні 2023 року. Через щоденний автопортрет я фіксую, як ми живемо в умовах терору і як ми до нього звикаємо. Мені важливо запамʼятати абсурдність воєнного побуту, а також те, що поруч із жахами війни є місце гуморові.
«Автопортрет» може бути різним. Іноді це моє обличчя, іноді напівабстрактна ілюстрація або комікс, але все одно це завжди автопортрет. Майже щодня я фіксую подію, емоцію чи думку, яка здалася мені найважливішою в моменті, й щоразу процес різний.
Мені важливо запамʼятати абсурдність воєнного побуту, а також те, що поруч із жахами війни є місце гуморові.
На самому початку повномасштабної війни я малювала щоденні анімаційні нотатки. Мала намір продовжувати аж до перемоги, після чого змонтувати із фрагментів фільм. Ідея виявилася нереалістичною: анімація вимагає багато зусиль, я вигоріла місяців за два, а війна триває й досі. Зрештою розпочата в лютому 2022-го щоденникова практика знайшла більш стале втілення: один простий малюнок на день в маленькому зошиті, який я завжди ношу із собою.
Взагалі весь проєкт — майже випадковість. Я вигадала його як курсову для своїх студентів, коли викладала малюнок в Харківській школі архітектури. Ідея була в тому, щоб вони щодня тренувалися малювати себе та середовище різноманітними матеріалами у скетчбуку. Я почала робити це разом з ними — і так і не зупинилася: вже заповнюю 24-й такий скетчбук. Концепцію постійної зміни технік також продовжую, і ніколи не знаю, яку саме оберу завтра.
Найцікавіше, чого я навчилася — це помічати в буднях історії, варті розповіді в одне речення. Лаконічно та влучно сформулювати події дня однією фразою — це навичка, яку я відточую протягом усього шляху.
Щоденна автопортретна практика вплинула на те, що я почала відторгати цифрову графіку. Я зрозуміла, що мені значно цікавіше малювати на папері і я би хотіла намалювати свій наступний анімаційний фільм вручну.
За майже 4 роки накопичився матеріал, який не хочеться показувати. Зазвичай це щось надто особисте. Наприклад, я не люблю показувати ті дні, коли мій чоловік у відпустці. Він військовий, тому в моєму щоденнику зображено дуже мало днів, які ми проводимо разом. Це особливий час, його мені важливо зберегти в архіві, але не показувати на загал.
Найцікавіше, чого я навчилася — це помічати в буднях історії, варті розповіді в одне речення.
Якось я опублікувала добірку малюнків про свій депресивний епізод. Десь рік я навіть думати не хотіла про те, щоб робити такий пост. І без того в усіх у стрічці суцільна війна, а тут ще й мої сумні пики з похмурими підписами. Я була впевнена, що глядачам таке не цікаво, але вирішила опублікувати для самої себе. Несподівано почали відгукуватися люди — дякували, що я висвітлюю цю тему, казали, що відчули підтримку та полегшення.
Є й химерний гумор. Наприклад, на малюнку за 1 лютого 2026-го написано «Бляха, я не бачу вихід». Сам малюнок майже повністю чорний і може скластися враження, що це висловлювання про депресію або складну ситуацію. Але насправді це історія про те, як я пішла в туалет двома поверхами нижче своєї майстерні й поки там була, відключили електроенергію. Я опинилася в абсолютній темряві в кабінці туалету, в мене не було ліхтарика, тож я довго шукала вихід навпомацки.
Ніхто ніколи не питав, скільки малюнків у цьому проєкті. Зараз їх уже майже тисяча. Колись один із моїх викладачів в академії образотворчого мистецтва сказав, що я стану художницею, зробивши тисячу нарисів. Виходить, я вже на фінішній прямій.
