Французький митець Арман Круазоньє показує людей такими, якими ви їх ще не бачили: він сканує моделей від голови до п’ят за допомогою принтера, а потім надуває отримані зображення у 3D-принтері. Ось що із цього виходить.
— Моє захоплення сканером почалося з історії кохання. Точніше, з історії розбитого серця. Я зустрічався з дівчиною, яку звали Анеке. Якось я їхав від неї, щоб купити сканер і принтер, потрібні мені для студентського проєкту. Ввечері того самого дня ми розійшлися. Декілька місяців по тому я лежав удома в глибокій депресії, дивився на сканер і думав: «Це остання річ, яку я купив, коли ми ще були разом — що я можу з нею зробити?».
Я почав із того, що поклав голову у сканер і зробив копію. Вийшло смішно. Тоді я подумав — якби можна було відсканувати всього себе. Я робив скани кожної частини тіла, одна за одною, а потім створив із них колаж. Я наче зміг розібрати себе на шматочки, а потім зібрати наново, як пазл, тільки вже у той спосіб, як мені хотілося. Я показав цей колаж сусіду по кімнаті, йому сподобалося. Так я зрозумів, що натрапив на щось цікаве.
Я наче зміг розібрати себе на шматочки, а потім зібрати наново, як пазл.
Звісно, я не був першим у цій сфері. Почавши глибше досліджувати тему для дипломної роботи, одразу ж натрапив на ксерокс-арт, що зародився десь у 60-х роках. Мені дуже сподобалися роботи Катерини Джебб та Соні Шерідан, які також користувалися копіювальними машинами. Було приємно бачити, що цей інструмент уже захоплював і надихав митців ще задовго до мене.
По суті, сканер — це архівувальна машина. Ти береш оригінал і робиш копію, але в якийсь момент копія набуває більшої справжності, ніж оригінал. Ця думка мене дуже зворушила. Мені захотілося «зісканувати» усіх моїх друзів, мою родину, все, що мене оточувало — зробити копії, які ніколи мене не покинуть.
Я поклав сканер і ноутбук у рюкзак та вирушив до друзів. Ми встановлювали сканер у кімнаті і я просив їх зібрати предмети, які щось для них значать. Потім вимикали світло і починали сканувати. Процес міг тривати досить довго — наприклад, щоб зробити «знімки» всього тіла, потрібно хвилин сорок, а я зазвичай люблю робити декілька варіантів, щоби було з чого обрати.
Мені захотілося «зісканувати» усіх моїх друзів, мою родину, все, що мене оточувало — зробити копії, які ніколи мене не покинуть.
Якось я попросив двох людей поцілуватися і вони почали цілуватися по-справжньому — рухати губами і язиками. Але так зображення виходили геть розмитими, тож я сказав: «Ви маєте лише вдавати поцілунок, але не рухатися». Вони застигли у сканері на хвилину з відкритими ротами і цівкою слини, що стекла на скло — її ми теж зісканували.
Цікава історія була з моїм собакою. Я хотів зробити його скани, але це виявилося складною задачею, він не міг всидіти. Тоді моя подруга взяла його на руки, а я намагався притиснути до тварини сканер. Теж не спрацювало — пес постійно крутився і гавкав. Врешті ми поклали трошки меду на скло сканера і він всівся і почав злизувати ласощі. У підсумку все вдалося.
Я завжди починаю із замальовок у блокноті, намічаю ідею та композицію. Потім роблю скани — працюючи над портретом своєї мами з усім нашим домашнім майном, я зробив близько 1500 сканів. А після цього я складаю колаж. Робота може тривати декілька тижнів, поки не буду задоволений результатом.
Мені подобається, що сканер створює гіперреалістичні зображення. Якщо ви притиснете обличчя до скла, сканер зафіксує всі ваші пори, прищі, волосинки. Усе це створює відчуття присутності, наче ви можете доторкнутися до шкіри. Але якось мій професор сказав мені: «Втім, це не так, еге ж? Врешті ти просто робиш двомірні зображення, як і будь-який фотограф». Я подумав, що він має рацію і став перетворювати свої скани на об'ємні фігури за допомогою 3D-принтера. Дивно, що ця ідея не спала мені на думку раніше — адже сканер і принтер завжди йдуть у парі. Тепер я спочатку «розплющую» об'єкт у сканері, а потім «надуваю» його назад, але вже у геть іншу форму. Я зробив вазу для квітів у формі кулака. Зробив тотем із зображення мого дідуся — це мій оберіг, що стоїть між спогадами про діда і забуттям.
Я дуже люблю звертатися до спогадів, особливо з дитинства: вони видаються мені такими теплими і спокійними. Мені не хочеться відпускати і забувати себе малого. У наступному проєкті я хочу зробити копію машини моїх батьків у часи, коли я був маленьким. Хочу зробити її абсолютно пласкою і назвати car-pet [гра слів: «car pet» — «автівка-улюбленець» та «carpet» — «килим» — прим. ред.].
У моїх спогадах ця машина видається фантастичною, я дуже любив їхати нею і при цьому поринати у мрії. Хоча в реальності це, звісно, була звичайнісінька машина. Нам часто здається, що ми запам'ятовуємо людей і речі такими, якими вони були, проте це не так. Час і пам'ять викривлюють спогади, ідеалізують, спотворюють, перебільшують. Але для нас вони справжніші, ніж будь-що. У своїх роботах я роблю точну копію вигаданої мною реальності. Вона виглядає схожою на оригінал і водночас — дивакуватою, як пласка машина, автентичною у своїй штучності.
У своїх роботах я роблю точну копію вигаданої мною реальності.
Я б хотів, щоб люди сміялися, дивлячись на мої роботи. Я люблю посміятися з себе, люблю, коли мої друзі регочуть, дивлячись на свої сплюснуті портрети. І мені б хотілося розсмішити й інших людей. Показати їм абсурдність нашого світу. Але без цинізму чи зневіри. Я вважаю, що абсурдність і химерність можуть бути сповненими радості та краси — саме це я й намагаюся робити.
