Біжи, атлете, біжи: як спортсменам вдається бити все більше рекордів?

Дві години шість хвилин 50 секунд — у такий час, на думку спортивних журналістів та науковців, може вкластися найспритніший бігун-марафонець, щоб подолати 42 кілометри 195 метрів. Ця цифра містить у собі дещо більше: всю витривалість і межу можливостей людського організму. Коли в 1988 році ефіопський бігун Белайне Денсамо встановив цей рекорд на Роттердамському марафоні, здавалося, що він протримається десятиліттями, якщо не стане остаточним.

У 1999 році марокканець Халід Ханнуші залишив Денсамо позаду — новий рекорд становив 2:05:38. Ще через чотири роки вже Ханнуші дивився, як кенієць Пол Тергат перетинає фінішну лінію за 2:04:55. Іще п’ять років знадобиться їхньому ефіопському колезі Гайле Ґебреселасіє для результату 2:03:59. Рівно за 20 років рекорд встановлювали чотири рази, хоча ще в 1988 році коментатори вважали, що побити рекорд Денсамо — щось із області наукової фантастики.

Утім, серед цієї більшості був один скептик. У 1980-х Майкл Джойнер, колишній бігун Університету Арізони, а тоді дослідник клінік Мейо в Міннесоті, висунув гіпотезу, що марафон можна подолати за 01:57:58. Джойнер підготував калькуляції, опираючись на три параметри: аеробна витривалість (максимальне споживання кисню), рівень ефективності бігу (як спорстмен розподіляє сили під час забігу) і лактатний поріг (як довго атлет може переносити біль).

У 1991 році Джойнер описав гіпотезу в статті — і отримав зовсім не ті відгуки, на які очікував. Реакція колег була здивованою: на його роботу написали 38 професійних відгуків, усі з яких були негативними; Джойнера вважали фантазером. Коли наприкінці 90-х та у 2000-х один за одним бігуни почали наближати світовий рекорд до числа, вирахуваного Джойнером, на нього вже не дивилися як на божевільного.

Гіпотезу Джойнера почали сприймати серйозно у 2010-х. Тоді журнал Runner’s World попросив журналіста Алекса Гатчінсона опитати науковців зі світовим ім’ям і підготувати гору діаграм та графіків, щоб виявити, чи взагалі можливо досягти такого неймовірного рекорду. У своїй статті журналіст припустив, що людство пробіжить марафон за 01:57:58 у 2075-му.

Дата, озучена Гатчінсоном, настане через пів століття — період, коли, як припускає журналіст, новини з Олімпійських ігор не будуть шокувати нас новими рекордами. Втім, це вже не перший раз, коли людство виходить на плато. Наприкінці 80-х скептики вважали, що більше, швидше і далі вже нема куди. Як і в 1950-х, коли здавалося, що рекорди замерли. Проте виявляється, що сучасним спортсменам легше хакнути рекорди — багато в чому завдяки науці.

Наприкінці 80-х скептики вважали, що більше, швидше і далі вже нема куди

У 2014 році під час публічного виступу спортивний журналіст Девід Епштейн продемонстрував аудиторії експеримент. Епштейн показав зображення двох спортсменів: Усейна Болта та Джессі Овенса — двох олімпійських рекордсменів з бігу на короткі дистанції. Їхні рекорди розділяє майже століття: Овенс пробіг 100 метрів за 10,3 секунди в 1936 році, Болт — за 9,77 секунди в 2013-му.

Епштейн звернув увагу на, здавалося б, непримітний фактор: поверхню бігової доріжки та взуття. Овенс біг у шкіряних кросівках по доріжці, усіяній гравієм. Болт — в ультралегких кросівках Puma по рівній дорозі. Епштейн каже, що сам устрій сучасного спортивного взуття створює кінетичний поштовх, який віддає спортсменові енергію від поверхні в тіло, працюючи як пружина — і тим самим збільшує темп бігу. За припущеннями журналіста, якби Джессі Овенса взули в Puma чи Nike, він показав би не гірший за Болта результат.

Устрій сучасного спортивного взуття створює кінетичний поштовх, який віддає спортсменові енергію від поверхні в тіло, працюючи як пружина

Здається, бігові кросівки, як і інше спорядження, такі ж далекі від науки, як лопата від адронного коллайдера. Утім, це не так. У 2016 році у штаб-квартирі Nike у Бівертоні, передмісті Портленда, фіналізували програму Breaking-2. Сама її назва натякала — Nike планувала побити рекорд із марафону й укластись у дві години. Випущені в рамках проєкту кросівки Vaporfly-4 містили карбонову пластину, вбудовану в товсту проміжну підошву з надлегкої пружної піни, що підвищувало ефективність забігу на 4%. Взуття тестували кілька років разом із командою біомеханіків, що вираховували, як кросівки змінюють параметри фізичної активності. Флагманом проєкту став олімпійський чемпіон Еліуд Кіпчоґе. У травні 2017 року, взутий в Vaporfly-4, він подолав рекорд за 02:00:25.

Вплив спорядження стосується не тільки забігу, а й будь-якого спорту. Сьогодні американська плавчиня-рекордсменка Кейті Ледекі обходить колишнього чемпіона 70-х Марка Шпіца не тільки завдяки здібностям. Варто лише глянути на фотографії Шпіца в роботі: ніяких окулярів, плавальної шапки, він навіть носив вуса — тоді ніхто й не думав про аквадинаміку та обтічність. Сьогоднішні стрибуни б’ють рекорди, бо жердини роблять із фібероскла, а не з бамбука, як раніше. Американська лижна команда під час тренувань носить навушники, які електрично стимулюють моторну кору, що допомагає м’язовій пам’яті краще засвоювати рухи. Баскетболісти проходять транскраніальну стимуляцію постійним струмом — процедуру, що, ймовірно, підвищує силу, витривалість і когнітивні здібності. Ну а бігуни взувають сучасні кросівки.

Раніше ніхто й не думав про аквадинаміку та обтічність

На те, що людство стало ламати рекорди один за одним, вплинула не стільки фізична перевага сучасних спортсменів над їх попередниками, скільки комплекс чинників від дієти та хімічних добавок до експериментів з усіма аспектами великого спорту — починаючи від тестів над мозком і закінчуючи вдосконаленням спортивного обладнання. Звісно, це ставить перед поціновувачами спорту етичне питання: чи стали атлети кращими, чи просто знайшли технологічний спосіб читингу? Чи людство справді б’є рекорди, чи за нього це роблять кросівки? Пуристи наполягають на тому, що спорт має залишатися за межами експериментів компаній на кшталт Nike, однак переважна більшість зацікавлена зовсім в іншому — в тому, щоб ми били дедалі більше рекордів.