«Наречена!» — новий «Джокер: Божевілля на двох», тільки краще

Гангстерське Чикаго 1930-х років. Монстр Франкенштейна на ім’я Френк (Крістіан Бейл) парубкує вже сто років. Він розшукує доктора, здатного закрити його романтичні потреби — повернути з мертвих яку-небудь жінку, котру можна взяти за наречену. Під руку потрапляє вбита гангстерами Іда (Джессі Баклі). Крім того, що вона повстала з мертвих, Іда ще й одержима: за кілька годин до смерті в неї вселився бунтарський дух письменниці Мері Шеллі, авторки роману «Франкенштейн» (як і чому — не питайте).

Іда нічого не пам’ятає про свою смерть. Їй дарують нове ім’я Пенелопа, й перше, що вони з Френком роблять, — розчавлюють на бруківці двох ґвалтівників. Тепер вони у розшуку, за ними назирці слідують гангстери та двоє детективів, але пара продовжує чинити що чинила — зменшувати кількість етично недосконалих чоловіків. Свідомо чи ні, монструозна парочка, наробивши галасу в епоху Великої депресії, призводить до феміністичної революції.

Як бачите, послідовний переказ подій «Нареченої!» — річ невдячна. Сюжет — не єдине, що маневрує туди-сюди зі швидкістю боліда. Звести «Наречену!» до певного жанру не менш проблематично: це і готичний кінороман, і гангстерський трилер, і феміністичний маніфест, і романтичне роуд-муві, і навіть експериментальний мюзикл. Фільм Меггі Джилленгол складно не порівняти з тим самим Франкештейном — брусками не дуже добре підігнаної одна до одної плоті. В одній сцені брат режисерки Джейк Джилленгол з різними за довжиною ногами відбиває чечітку у вигаданих німих картинах, в іншій — гангстер дбайливо зберігає у трилітрових бутлях відрізані жіночі язики. В одному епізоді стрічка перекликається з класикою кіножахів «Наречена Франкенштейна» 1935 року, в іншому — кидається в метамодерністське переосмислення роману Мері Шеллі (фільм Джилленгол навіть починається з появи письменниці, яка виступає нараторкою і героїнею).

Перший фільм Джилленгол «Незнайома дочка» видавався стриманим, розумним фільмом, якому вдалося обійти «проблему дебютанта» — спробу недосвідченого автора впихнути у свою роботу все, що він думає про світ. Саме це й сталося з другою стрічкою режисерки. Сенс людського життя, вплив мистецтва на аудиторію, соціальна нерівність, права жінок, «Мобі Дік», сексуальна емансипація, образ монстрів як революціонерів, зв’язок між письменником та його твором, метатекстуальність — фільм із синдром Туррета, не інакше.

Якщо ж все-таки спробувати звести фільм Джилленгол до жанрової належності, це буде revenge movie, фільм-помста. Локомотив пунктирного сюжету — помста Іди-Пенелопи чоловікам і спроба винайти маніфест засудження насильства, але у Джилленгол не знайшлося того теоретичного підґрунтя та інтелектуальних активів, аби вкласти в уста героїні те, що вона насправді думає.

Фільм Джилленгол замислювався — процитуємо Іду-Пенелопу — як «й*бана мозкова атака», а вийшов — за іншим її висловом — «геометрією без аномалій». Під час перегляду «Нареченої!» неможливо позбутися думки, що дивишся ще одне «Божевілля на двох», сумнозвісний сиквел «Джокера» — фільми, які об’єднує не тільки концептуальна невизначеність, а й навіть знімання одним оператором, Лоуренсом Шером. Для обох фільмів є спільною тема бунту, але й тут «Наречена!» непослідовна. Слоган стрічки «Я, мабуть, відмовлюся» — фраза, що навряд чи тягне на бойовий клич перед початком бунту.

Але й не вийде сказати, що «Наречена!» зовсім невидатна. Важко дорікнути Крістіану Бейлу і Джессі Баклі недостатнім професіоналізмом чи відсутністю хімії. Наречена та її Франкенштейн — сучасні Бонні-Джульєтта і Клайд-Ромео, які мчать американськими просторами у безглуздому бунті проти всього інституційного й патріархального. Бейл та Баклі грають з трагічним надривом, упродовж сюжету скочуючись у все глибше божевілля, злість і нестримність. Якщо «Наречена!» чимось і вдалася, то це героями. Загалом з Іди-Пенелопи вийшла б чудова Гарлі Квінн, набагато переконливіша за Леді Гагу, — Джокер із «Божевілля на двох» обрав не ту актрису.