«Напівлюдина»: яким вийшов новий серіал творця «Оленяти»

Річард Гадд — майстер автофікшену в серіалах. Як і Фібі Воллер-Брідж, яка створила сатиричний гіт «Погань», оглядаючись на власний темний досвід, Гадд дотримувався того самого курсу під час роботи над «Оленям». «Оленя» — сповідь про сталкінг і співзалежність — як і «Погань», виросло з театральної постановки. І, знову як і проєкт Воллер-Брідж, серіал Гадда наслідував особливу авторську подачу на стику між радикальною щирістю (хтось би сказав овершерингом) і метакоментуванням, коли актори зверталися до глядача. Серіали були чимось на кшталт автопортретів — украй чесні, без косметики, з бородавками та прищами.

В «Оленяті» Гадд розповідав історію незвичного переслідування: 40-річна жінка Марта (Джессіка Ганнінг) стає одержимою барменом і стендапером Донні (Гадд). Більшість подій серіалу правдива: Гадда й справді переслідувала жінка, протягом чотирьох років засипаючи його сотнею голосових повідомлень і тисячами електронних листів, він став жертвою сексуального насильства з боку продюсера, займався стендапом, страждав на депресію, зустрічався з трансжінкою. Донні з «Оленяти» легко сприйняти за жертву, однак Гадд не приховує й власних пороків — він зациклений на своїй переслідувачці не менше, ніж вона на ньому. Ця оголена щирість насамперед до самого себе й зробила «Оленя» таким привабливим.

Гадда переслідувала жінка, протягом чотирьох років засипаючи його сотнею голосових повідомлень

«Напівлюдина» продовжує лінію серіала-побратима. Глазго, Шотландія, 1980-ті. Підлітки Рубен і Ніл живуть разом. Це не їхній вибір: залишивши чоловіків, їхні матері утворюють лесбійську пару. Хлопцям доводиться ділити кілька квадратних метрів, навчатися в одній школі і терпіти один одного. Рубен тільки-но вийшов з ювенальної колонії, Ніл — типовий заучка, з якого знущаються однокласники. Здається, що вони різні зоологічні види, які вимушені ділити один водопій, утім поступово вони — в усіх сенсах цього слова — зближуються і стають «сім'єю».

Гадд порушує ті самі теми, які прославили «Оленя»: він знову розповідає про співзалежні стосунки, побудовані на жорстокості та пригнічених бісексуальних бажаннях. Два головні питання, які ігнорують герої, звучать так: «Хто я?» і «Чого я хочу?». Утім, щоб відповісти на ці, здавалося б, прості питання, героям знадобиться близько 40 років. Герої Гадда живуть у психології витіснення — «братські» стосунки Рубена і Ніла мало чим відрізняються від гомосексуальних, проте визнання цього здається неможливим у Шотландії минулого століття.

«Напівлюдина» дотримується традиції жорстоких британських серіалів, які прозвали «реалізмом кухонної раковини» — субжанр соціальної драми про найнижчі верстви населення, тотальну безнадію і тиск суспільства на індивіда. Симптоматично, що одна з головних театральних п’єс, яка дала поштовх «реалізму кухонної раковини» на телебаченні, «Озернися в гніві» Джона Осборна, теж розповідала про латентних геїв. Як і там, в серіалі Гадда саме походження зведених братів заперечує їхню сексуальну орієнтацію: район, де роботяги туляться у тісних квартирках із несправними холодильниками та шпалерами, які вічно відклеюються від стін, — нечепурне місце, що на свій грубий лад оспівує маскулінність і силу.

«Напівлюдина», судячи з реакції глядачів і критиків, сподобалася не всім, хоча явно досягла свого — вона шокує. Сцена з повією та асистованим недосексом втрьох. Сцена бійки братів через 40 років. Сцена драки Ніла з коханкою його матері. Гадд накалив градус так, ніби зняв другого «Оленя» з заточкою в кармані та посеред підкопчених сажею дворів. Утім, за жорстокістю можна легко проґавити, як майстерно Гадд міняє жанрові регістри буквально за кілька хвилин: він витягує смішне з трагічного і трагічне зі смішного, на екрані одномоментно розгортаються побутовий трилер, фарс та чорна комедія.

Гадд ніби зняв другого «Оленя» з заточкою в кармані та посеред підкопчених сажею дворів

Після систематичного побутового насильства «Напівлюдини» можна легко обманутися і припустити, що Гадд — це фон Трієр на мінімалках, який отримує задоволення, коли поміщає персонажів у такі умови та фільмує найгидкіше, що є в людині. Утім, це не так. Гадд — це видно — любить своїх героїв. Людина, яка зняла «Оленя», не могла б інакше.