«Монті Пайтон» від А до Я: абетка творчості апостолів абсурду

А

Айдл, Ерік

Наймоднішим із «пітонів» — причому офіційно, на загальну думку всіх учасників колективу — вважається Ерік Айдл.

«Найкращий тесляр», «арбітр і філософ», «першосортний генератор ідей», а також «засновник найпопулярнішого попколективу у світі The Rutles» — найсмішнішої пародії на The Beatles — Айдл був магнітом для грошей на чудернацькі проєкти «Монті Пайтона». Він любив бути героєм світської хроніки: товаришував із Джорджем Гаррісоном, Робіном Вільямсом і впливовими продюсерами. Без його зв’язків деякі проєкти «пітонів» — наприклад, фільм «Буття Браяна», «перша кінокомедія, знята на біблійну тему» — просто не з’явилися б.

Перелічивши лише частину його регалій, варто додати ще кілька. Айдл — сценарист, артист, музикант, тусовщик, ледар та автор двох популярних пайтонівських мюзиклів «Спамалот» і «Я не месія». Ну і, звісно, учасник найвидатніших фільмів колективу.

Б

Безглуздя, безумство і балаган

Хоч би де вони з'являлись — оперна сцена, телевізійне інтерв'ю чи вечір відкритого мікрофона — вони все перетворювали на балаган, фонтануючи безглуздими жартами і витіваючи всілякі дурниці. Ерік Айдл стверджував, що «пітони» були справжніми психами, кожен — зі своїм дивацтвом. Проте зібрані разом, вони, на його думку, становили «одне божевільне ціле».

Колеги з гумористичного цеху зауважували шаленство і абсурдність «Монті Пайтон». Наприклад, Гаррі Ширер казав, що «чим були хороші “пітони”, то це тим, що вони брали звичайну ситуацію, вводили в неї чужорідний елемент абсурду і дивилися, як далеко з цим можна зайти». Саймон Пегг вважав, що «класичний прийом “пітонів” — це повний абсурд, поданий переконливо і серйозно». Або ще один комік, Едді Ізард казав: «Ось схема роботи “пітонів”: візьміть якийсь образ, візьміть логіку, виверніть логіку навиворіт. І все вийде».

Вони кепкували з абсурду повсякденної реальності, обігруючи, за словами Майкла Пейліна, одного з учасників «Монті Пайтон», безглуздість людської поведінки. Персонажі колективу вар’ювалися від бухгалтера і дроворуба до королеви Вікторії та Адольфа Гітлера, а сцени налічували летючих вівець, супермена, що лагодить велосипеди, і засуджених юдеїв, які при цьому співали. Як зазначав Пейлін: «Ми любили нісенітницю, але вона здавалася нам істиною».

В

Виступи

Живі виступи «пітонів» — особлива форма, що докорінно відрізняється від монті-пайтоновських телепередач і фільмів. Мабуть, найбільш доречно порівняти кіно- і телероботи «пітонів» із музичними альбомами, записаними у студії, а живі виступи — з рок-концертами. Вони справді мало чим поступалися рок-ідолам: протягом чотирьох десятиліть «Монті Пайтон» збирали величезні стадіони фанів, точнісінько як Queen або Led Zeppelin.

«Пітони» дуркували на легендарній арені «Голлівуд-Боул» у 1982-му, виступали у великому Сіті-центрі Нью-Йорка протягом чотирьох тижнів у 1976-му. З більш свіжого: 1 липня 2014 року «пітони» дали грандіозне шоу на лондонській арені у залі на 15 000 місць. Жодна комедійна трупа в історії Європи та США не могла дозволити собі нічого подібного.

Виступи «пітонів» — майстер-клас із нарізки жанрів і форм. Скетчі мішалися з шоу з переодяганням, танцювальні номери з відеотрансляціями з ученим Стівеном Гокінгом, а байки — з мюзиклами. Останні посідають особливе місце. Ерік Айдл, який завжди відповідав за музичну сторону шоу, переробив сценарії «пітонівських» фільмів «Священний Ґрааль» і «Буття Браяна» на мюзикли.

Айдла важко звинуватити в ледарюванні. Він не просто «передирав» матеріал у самого себе, він по-новому осмислював старе. Поставлені на Бродвеї «Спамалот» і «Я не месія» здобули неймовірну кількість театральних нагород та номінацій. До речі, з усіх «пітонів» Айдл виявився найуспішнішим у реанімації бренду, який із часом приївся глядачу. Одне з його сольних шоу в Нью-Йорку так і називалося: «Ерік Айдл обдирає “Монті Пайтон”». Гарно, правда?

Г

Гумор

Хоч кого запитай, всі кажуть фразу, що вже набила оскому: «”Монті Пайтон” змінив уявлення про гумор». Проте вона незаперечна.

«Монті Пайтон» стали революціонерами-підривниками, що замахнулися на саму фундацію гумору — вони були законодавцями інтелектуальної моди, які вирішували, що можна вважати смішним, а що ні. Як казав «пітон» Майкл Пейлін: «Нам хотілося змінити те, як створюється сама комедія». І вони змінили.

З одного боку, гумор «пітонів» абсурдний і вислизає від чітких жанрів, з іншого — більш ніж конкретний. Вони посягали на священних коров ХХ століття: капіталізм, цензура, релігія, телебачення, мачизм, монополія влади на насилля. Але також пройшлися катком по снобізму, cпорту, «червоній загрозі», артхаусному кіно, сексу, культурі байкерів, рекламі. «Пітони» виступили в ролі хлопчика з казки Ганса Андерсена, який, вказуючи на короля, вигукнув: «А король голий!».

Ґ

Ґілліам, Террі

Мабуть, ви знаєте одну постать Ґілліама краще за іншу. Він став одним із найвідоміших режисерів сучасності. У нього багато імен: «партизан кіномистецтва», «людина, яка вміє літати», «режисер, який нічого не контролює, намагаючись контролювати все», «автор стилю gilliamesque», «елітарний режисер, який ненавидить елітарне мистецтво, і водночас режисер масового кіно, що ненавидить кіно для мас», а також — найважливіше — «засновник церкви святого Бетмена-рятівника» (останнє — алюзія на його фільм «Теорема Зеро»).

Ґілліама складно назвати локомотивом «Монті Пайтон». Він виконував маленькі, епізодичні ролі, та був відоміший іншим — своїми сюрреалістичними анімаціями, які розбавляли скетчі колективу. В цих коротких метрах поліцейські втрачали голови, королеви танцювали гопака, а мертві повставали з могил.

Як казав сам Ґілліам: «Все моє життя — це безперервний сюрреалізм».

Д Джонс, Террі

Його повне ім'я звучить так: Теренс Ґрем Перрі «Террі» Беррі Яблучко Квіточка Джонс. Комік, актор, сценарист, режисер, історик-аматор, письменник та поціновувач фортепіанної гри голяка — кількість регалій Джонса не уступає складності його імені.

Інші «пітони» говорили, що Джонс був тим, хто не дав колективу розпастися. Трудяга, штурман (або, як висловлювалися самі «пітони», — їхній «кишковик»), саме Джонс відповідав за дисципліну і переконав колег ставитися до проєкту як до роботи — навіть якщо ця робота полягала в тому, щоб галіцюнувати на сцені і нести розумну несінітницю. Під пильним поглядом Джонса «Пайтон» їхав, як на колесах.

Е

Експеримент

«Пітони», у дусі бунтарських 60-х, переосмислили класичну британську комедію. Надихаючись літературними творами Джерома К. Джерома, Ґілберта Честертона, Оскара Вайльда та Пелема Вудгауза, вони розбавили їх сюром та абсурдом.

Продовжуючи традицію університетських капусників (сьогодні ми називаємо їх стендапами), до яких «пітони» долучились у студентські роки, вони деконструювали принцип сценічної комедії. Подібно до новаторського композитора Джона Кейджа, який написав музичну п'єсу без жодного інструментального звуку, «пітони» на постмодерністський манер переосмислили сутність комедії. У шоу «Летючий цирк Монті Пайтона» вони активно використовували можливості телебачення (заставки, перебивки, дикторство, студійна зйомка), перетворюючи шоу на інтертекстуальний коментар до найрізноманітніших британських реалій: від побутових до політичних.

Експериментування «пітонів» проявлялося в усьому: у змісті скетчу, в обраній темі, нарешті, в подачі. Наприклад, в одному з таких скетчів гумористи «захопили» телестудію разом із диктором у виконанні Джона Кліза, витягли його зі столом надвір, провезли через весь Лондон і скинули в море. Весь цей час Кліз, що сидів за мікрофоном, не переставав зачитувати нудні щоденні новини. В одному скетчі набилися критика медіа, руйнування «четвертої стіни», і кепкування над занадто серйозними британцями, які продовжують нудну роботу навіть під час загрози життю.

Є

Єдність

«Пітонів» — вже вкотре — складно не порівнювати з The Beatles: учасники любили одне одного і мали чимало суперечок. Як казав Террі Ґілліам: «На нарадах всі дуже розпалювались, починали лаятись і горланити один на одного — але в тому й річ, що ми поважали один одного настільки, що могли лаятись і горланити. Так і має бути».

«Монті Пайтон» ділився на підгрупи: Кліз товаришував з Чепменом, Террі Джонс — із Майклом Пейліном, а Ерік Айдл і Террі Ґілліам кожен трималися особняком. Після написання другого сезону шоу «Летючого цирку Монті Пайтона» Кліз критикував себе і колег за самоповтори, тоді як Чепмен запізнювався на репетиції, бо надавав перевагу алкоголю, а не колективові.

Розпавшись і пустившись у сольну кар’єру, «пітони» ніколи не досягали на гумористичній сцені того, що їм вдавалося разом. Найкращий приклад цього — Майкл Пейлін і Террі Джонс. Після розпаду «Летючого цирку» вони взялися за «Кумедні історії» — серіал із комічним поглядом на історію та побут Великої Британії. Проєкт показав, наскільки скупішим став гумор легендарних «пітонів». Здавалося б, Пейлін і Джонс продовжували робити те саме, що вони робили в «Летючому цирку», проте виходило зовсім інакше. The Beatles не може бути дуетом.

Попри суперечки, у найкращі періоди «Монті Пайтон» стали «Монті Пайтоном» саме завдяки союзу всіх шістьох учасників. Кілька з них продовжували триматися одне одного до старості. Наприкінці свого життя Террі Джонс страждав на деменцію. Поруч із ним був Пейлін, аж до смерті друга у 2020 році.

Ж

Жінки

Питання з каверзою: скільки було «пітонів»? Зазвичай, кажуть шість. Але окрема паства фанів-єретиків каже, що їх було сім.

Сьомим апостолом абсурду вважали комедійну акторку Керол Клівленд, яка регулярно з'являлась у телешоу та фільмах «пітонів». Джон Кліз пояснював: «Якщо нам у шоу потрібна була справжня жінка — я маю на увазі, справді жіночої статі та приваблива, — то ми запрошували Керол».

Але «пітони» не чуралися гендерних рокіровок: вони самі приміряли сукні, виконували ролі жінок — від наївних дівчат до стареньких гопниць. Особливу глядацьку любов здобували героїні Террі Джонса: зазвичай він грав або дбайливих матусь, або їхню повну протилежність — огидних бабусь. Найвідоміша жіноча роль Джонса — заповзятлива мати головного героя у повнометражній картині «Буття Браяна».

«Пітони», попри сильну протестну ноту проти сучасного укладу життя, не мали профеміністичних сюжетів. Вони були універсальними моралістами, які висміювали всіх — і чоловіків, і жінок.

З

Завжди дивись на світлий бік життя

Фільм «Буття Браяна» завершується виконанням пісні Еріка Айдла під назвою «Always Look on the Bright Side of Life» («Завжди дивись на світлий бік життя»), яку той написав у готельному номері в Тунісі.

Оптимістична і життєствердна, пісня звучить у драматичній фінальній сцені масового розп'яття євреїв на хрестах і, на думку Айдла, нагадувала «бадьорий диснеївський саундтрек». Її сенс у тому, що навіть у найстрашніші моменти історії не варто забувати про «світлу сторону життя».

Цю пісню переспівували Арт Ґарфанкел і Джек Ніколсон. За результатами статистичного опитування з'ясувалося, що кожен третій британець воліє, щоб саме «Always Look...» виконували на його похороні. Як жартував Айдл: «Ця пісня тепер є класикою. Вона увійшла до десятки найкращих похоронних пісень».

А ось що розповідав про «Always Look...» Девід Шерлок, коханець «пітона» Ґрема Чепмена: «Одна моя приятелька привела з собою в кіно батьків, — а вони були в концтаборі і дивом вижили. Їх звільнили, коли їй було 7 років. Коли вони побачили кінцівку фільму, мати пхнула мою приятельку в бік і сказала: “Боже мій, вони співають — ми теж співали, коли хтось виходив із табору”».

І

Інтелектуальність

Террі Джонс казав: «Освіта для “Монті Пайтона” була важливим фактором — частково тому, що через неї ми зацікавилися комедією, і ця комедія була освіченою».

Творчість «пітонів» — дуже літературна своєю суттю — була схожа на тодішню літературу постмодернізму. Пародійні, уїдливі, абсурдні книги Джуліана Барнса, Томаса Пінчона чи Дональда Бартельмі часто були витримані в гумористичному тоні, що не заважало їм бути енциклопедичними романами ідей. «Монті Пайтон» теж доводив, що несерйозно розмірковувати про серйозне цілком можливо.

Мистецтво Ван Гога, філософія досократиків, Сартра та Бовуар, марксизм і ленінізм, християнські містики, Шекспір та Моцарт — у чан «Монті Пайтона» попадало все. Чи мав цей гумор високий поріг входу? Звісно. Втім, пітони й не хотіли робити гумор для усіх. Вони знали: якщо ти робиш щось для всіх, значить робиш ні для кого.

К

Кліз, Джон

«Монті Пайтон» легко сприймати як колектив без вертикалей: немає лідера, абсолютна демократія, всі рівні. Проте Джон Кліз вважався чимось на кшталт покровителя. Цього «інтелігентного і впертого актора», «комічного Гітлера» та «гнівливого безумця» одностайно визнано головним «пітоном».

За безпосередньої участі Кліза «пітони», власне, стали «пітонами», і саме завдяки йому «Летючий цирк» остаточно розвалився. Він першим визнав, що колектив зайшов у глухий кут та став жертвою самоповторів. Кліз залишив ряди, відмовившись брати участь у четвертому сезоні шоу. Він став Джоном Ленноном «Монті Пайтона».

Кліз мав амплуа — він часто грав агресивних ексцентриків, поєднуючи експресію, серйозність і британськість. У «Пайтоні» в нього є хрестоматійний скетч під назвою «Червона загроза», в якому він, трясучи кулаком і плюючись на всі боки, реве про «комуністичну заразу, що має бути знищена, спалена, вирвана з коренем, віддана смерті!». Але тут жіночий голос кличе: «Милий, йди пити чай!», і Кліз, мов нічого й не було, спокійним, лагідним тоном відповідає: «Вже йду, люба».

Л

Летючий цирк Монті Пайтона

«Летючий цирк Монті Пайтона» — центрова річ «пітонів». Скетч-шоу на чотири сезони, що транслювалося з 1969 до 1974 року на ВВС, забезпечило колективу всесвітній успіх, ставши золотим стандартом комедії.

Про «Летючий цирк» говорять різне. «Перше у світі 30-хвилинне комедійне шоу, яке знімали в абсолютній тиші, у присутності глядачів, які жодного разу не засміялися». «Філософське шоу, що допомагає зрозуміти будову світу». «Шоу, що підірвало телевізійні, моральні, соціальні та інші види норм». «Телевізійне шоу, яке знущається з телебачення». «Шоу, призначене для глядачів від 9 до 60 років». «Шоу, що пережило три покоління шанувальників».

Як розповідають учасники, назву обрали не одразу. Спочатку серед лідерів були варіанти «Час розтягувати сов», «Кінь, ложка і миска» або «Ви не можете назвати шоу “Кукурудзяні пластівці”». Ерік Айдл згадує: «У контрактах шоу іменувалося “Летючий цирк Баррі Тука”. [Продюсер] Баррі Тук — той, хто був відповідальним за наше шоу. А потім, здається, Майкл Пейлін сказав, що передача має називатися “Летючий цирк Ґвен Діблі”. Когось у його містечку звали Ґвен Діблі, і було б, як вважав Майкл, смішно назвати шоу на честь реальної жінки, яка могла його побачити та приємно здивуватися».

Утім, ніхто не ощасливив міс Діблі.

М

Музика

У фільмі «Сенс життя» звучить аж п'ять хітів: про піратів-бухгалтерів, про сперму, про Різдво на небесах, про сенс життя та про галактику. Зараз «Монті Пайтон» було б модно назвати міждисциплінарними артистами, яким було затісно у рамках комедії. Вони були музикантами не менше, ніж акторами.

«Пітони» видали музичні альбоми «Monty Python Sings» і «Monty Python Sings (Again)». А іноді випускали платівки зі скетчами, між якими звучали музичні композиції — на кшталт «The Album of the Soundtrack of the Trailer of the Film of Monty Python and the Holy Grail» і «Monty Python's Contractual Obligation Album». А іноді міксували пісні і скетчи так, що слухачам здавалося, що платівка бракована, як це було на альбомах «Monty Python's Previous Record» і «The Monty Python Matching Tie and Handkerchief».

Величезний внесок у музичну творчість «Монті Пайтона» зробив Ерік Айдл, який написав цілу низку шлягерів. Єдина картина сольної творчості Айдла, яка отримала визнання та культовий статус, — теж музична. Вона називається «The Rutles: Все, що тобі потрібно — це бабло!». Це шикарна пародійна комедія про музичну індустрію 60-х і творчість The Beatles зокрема. Щоправда, саме для цього фільму Айдл пісні не писав. Однак забезпечив сценарій і зіграв одну з головних ролей у картині, яка незлобиво висміює бітломанію.

2002 року у «The Rutles» вийшло продовження «Ланч не можна купити». Проте це таке невдале кіно, що фани вдають, ніби його ніколи не було.

Н

Натхненники

«Монті Пайтон» не виник на порожньому місці. Ерік Айдл називав «Летючий цирк» вінегретом з інших програм, а сам «Монті Пайтон» — «анітрохи не колосальним явищем, що виникло з нізвідки».

Утім, звести джерела натхнення колективу лише до гумористичних шоу було б неправильно. Монті Пайтон брали все — від музичних пісень і коміксів до ток-шоу. Але всі вони були об’єднані одним — схибленістю подачі.

Так, у скетчах «пітонів» вгадується британський музичний гурт The Bonzo Dog Doo-Dah Band — некерована анархічна група в стилі «ситуаційної несусвітності», в якій грали на пральній дошці, пилососі та інших популярних музичних інструментах.

Інші предтечі пітонівської вакханалії — абсурдистська радіопередача «Бовдури» («The Goon Show»), що виходила на ВВС з 1951 до 1960 року. Її головним сценаристом-витівником був ірландський письменник і «хрещений батько британської альтернативної комедії» Спайк Мілліган, а одним із провідних акторів — комік Пітер Селлерс, який знімався у культових фільмах Стенлі Кубрика та «Рожевій пантері».

Прабатьками «Монті Пайтона» називають і «За межею» («Beyond the Fringe») коміків Дадлі Мура і Пітера Кука. Щоб зрозуміти космічний рівень гумору цих хлопців, достатньо подивитися фільм 1967 року режисера Стенлі Донена «Засліплений бажаннями», який переосмислює історію Фауста в контексті свінгуючих шістдесятих.

Пітонів не просто так назвали поціновувачами вінегрету: вони надихалися всім. Наприклад, коміксами «Mad Comics», які вплинули як на «пітона»-мультиплікатора Террі Ґілліама так і на творця «Сімпсонів» і «Футурами». Працюючи над анімацією, що зв'язує різні скетчі «Летючого цирку», Ґілліам вигадував божевільні історії в дусі «Mad Comics».

О

Ображені

«Монті Пайтон» подобається не всім. Авангардний гумор вимагає від глядача концентрації та інтелектуальної підкованості. Різка зміна тональності всередині скетчу, динамічна подача, контекстуальність, складна структура, гіпернаративність — те, що може дратувати непідготовленого глядача. І пітони, звісно, не змогли не покепкувати з нього.

Вже в першому сезоні «Летючого цирку Монті Пайтона» коміки започатковують традицію читання вигаданих листів глядачів (натхнених реальними листами, що приходили на ВВС), у яких розлючені британці вимагали негайно закрити огидну програму.

Утім, більше за все на вили «пітонів» хотіли підняти за інше. Фільм «Буття Браяна» висміював послідовників вчення Христа — так «Монті Пайтон» накликав на себе гнів католиків, іудеїв, православних та протестантів разом. Нью-Йоркська єпархія виступила проти фільму, а Асоціація Нью-Йоркських рабинів організовувала демонстрації із закликом заборонити прокат. А чого вартий знаменитий телевізійний «батл» між двома отцями та Джоном Клізом із Майклом Пейліном! Священики критикували «Буття Браяна» та лаялися, — а після завершення програми з'ясувалося, що вони навіть не бачили фільм повністю.

Джон Кліз пояснював: «Абсурдні не вчення засновників релігії, а те, на що їх перетворюють учні. Мене завжди дивувало, як люди цього не розуміють». Ще точніше висловився комік Едді Іззард: «Деякі люди стверджували, що “Буття Браяна” спрямоване проти релігії. Та це не так. Цей фільм проти людей, які викривлюють релігію».

П

Пейлін, Майкл

Майкл Пейлін — «джентльмен», «чарівна людина», «справжній бевзень», «блискучий імпровізатор, якому немає рівних» і просто «дроворуб» (у найвідомішому скетчі він грає дроворуба з фетішем до жіночого одягу).

Серед інших «пітонів» Пейлін вирізняється особливим артистизмом і харизмою. Він чудово володіє жестикуляцією та мімікою. Те, що один із найбільш пластичних коміків сучасності, Джим Керрі, вважає Пейліна майстром, багато про що каже. Керрі каже: «“Монті Пайтон” такі талановиті, просто жах! Вони як комічна “Ліга Справедливості”! Але Пейлін робить зі мною щось на езотеричному рівні. Є щось моторошне в його очах і в його підході... Все це мене так вражає, що мій анус відкривається і приймає пульсацію енергії з центру Всесвіту».

Якщо продовжувати аналогію з The Beatles, Пейліну дісталася роль Рінго Старра. Примиритель, загальний улюбленець, соціальний клей колективу, готовий попрацювати з кожним із «пітонів» окремо і з усіма відразу. Пейлін знімався у фільмах обох Террі — і Джонса, і Ґілліама, зіграв у картинах Джона Кліза — у «Рибці на ім'я Ванда» і «Лютих створіннях», і взяв участь у мюзиклі Еріка Айдла «Я не месія».

А ще Пейлін — мандрівник. Він сплавлявся річкою, мерз на Північному полюсі, підкоряв Гімалаї, проїхав Сахару й інтерв'ював доньку Юлії Тимошенко (останнє для програми «Michael Palin's New Europe»). За свої досягнення він три роки був президентом Королівського географічного товариства. Тут можна й зарозумітися, але, як каже сам Пейлін: «Майкл Пейлін?.. Він ніби як забутий чоловік з “Монті Пайтона”, правда? Хотів би я знати, що з ним тепер... Здається, він зник десь у Сахарі і більше його ніколи не бачили».

Р

Революція

Це вже сьомий раз, коли ми порівнюємо «бітлів» та «пітонів». Утім, це роблять усі. Зокрема, актор, письменник і інтелектуал Стівен Фрай говорив: «Напевно, це страшне кліше, що “пітони” були “бітлами” комедії. Але це справді так, вони абсолютно все змінили». Це підтверджували й самі «бітли» — гітарист Джордж Гаррісон заявляв, що дух Beatles переселився в «Монті Пайтон» (поява шоу «Летючий цирк» у 1969 році співпала з розпадом «бітлів»).

Гумористична революція «пітонів» була навіть не культурною, а психологічною. «Пітони» позбавляли людей скутості, даруючи їм можливість хоча б на деякий час відволіктися від нудьги та повсякденності, згадати дитячі фантазії й відкладені бажання, побувши вільними від умовностей та нав'язаних норм.

Найкраще про це висловився Майкл Пейлін: «Ми грали з людьми, ставили їх у безглузде становище. Навіть сильних світу цього. Можливо, саме тому люди й досі люблять “пітонів”. Без руйнувань і без революцій ми висміювали все що завгодно і за будь-яких обставин». Отак, без будь-якої революції, вони здійснили революцію.

С

Скетчі

Колектив багато експериментував із форматом та будовою скетчу. Відмовившись від традиційної структури «зав'язка-розвиток-розв'язка», «пітони» часто обривали скетчі на найцікавішому місці, повторювали один і той самий панчлайн багато разів, перемішували сцени між собою (персонаж із попереднього епізоду міг несподівано і без будь-якої причини з'явитись у наступному), обігрували тривалість номеру(від кількох секунд до пів години), обговорювали скетч під час скетчу (через що були змушені починати скетч заново).

Дослідники творчості «пітонів» часто називають анімацію Террі Ґілліама «головним скетчотвірним елементом». Мультиплікаційні вставки в «Летючому цирку» стали сполучною ланкою між новаторськими мініатюрами. Формат скетчів зазвичай вимагає логічної розв'язки, і якщо сценаристи не можуть її придумати, сам по собі кумедний скетч може завершитися непереконливо. Тож «пітони» вигадали обхідний маневр: обривати скетчі — хоч перед кінцем, хоч у середині, хоч на самому початку — анімаційними вставками Ґілліама.

А ось перелік лише малої частини сцен, які стали культовими: скетч про папугу, безглузду ходу, бабусь-хуліганок, філософський футбол і спам. Google вам у поміч.

Т

Творчість

Як вони творили? Як писали матеріал? Відомо, що «пітони» в роботі — це нескінченний мозковий штурм, чвари і багато-багато-багато праці. Майкл Пейлін згадує: «“Пітони” ніколи не лінувалися — ні в написанні, ні у виконанні. Ми самі поставили собі високу планку і завжди розуміли, чи відповідаємо їй чи ні».

«Монті Пайтон» підходив далеко не всім — учасники прагнули творчої свободи, і не кожен канал був готовий їм її надати. Ось як це описував Террі Джонс: «[Якось] продюсер Джиммі Гілберт сказав: “Ой ні, це вже занадто, так не можна — занадто безглуздо”. І у Джона [Кліза] виникло відчуття типу: “Ну а я хочу собі таку програму, де можна городити справжні дурниці”».

Запорукою творчості стали свобода та мінімальне втручання продюсерів. Якщо вас цікавить більш технічна сторона процесу, ось цитата Еріка Айдла: «Ми мали комуну сценаристів. Усім правили сценаристи. Це дуже, дуже та дуже унікально. Без продюсерів. Без режисера, без керівництва, яке казало б нам, що робити. І ще ми ніколи не розподіляли ролі, поки все не напишемо, тож нікого не залишало відчуття чесної гри. У нас працювало тільки одне правило: все має бути смішно, все має тебе веселити, на кривій козі в ефір не в'їдеш».

У

Успіх

Перша реакція на «Монті Пайтон» була неоднозначною — люди не «в'їжджали» в шоу. Час зробив свою справу — за п'ять-сім років публіка звикла. Щодо самих «пітонів», то вони теж не одразу «в'їхали», що стали знаменитостями. Це стало зрозуміло під час концерту в Нью-Йорку.

Джон Кліз згадує: «Ми вийшли на сцену в Нью-Йорку [1976 році], і нас зустріли вибухами сміху, оскільки всі впізнали перші репліки. Це був рев, який зазвичай супроводжує кубкові матчі. А потім сміх припинився, і ми грали майже у повній тиші. Я подумав: “Боже, це жахливо!” Раптом після останньої репліки знову пролунав рев. Я спустився і запитав робітника сцени, що відбувається. Він відповів: “Це попконцерт, а не вистава. Подивися!”. Він відвів мене до передньої куліси, і я побачив, як глядачі беззвучно ворушать губами. Всі вони знали наш текст!».

Ф Фільми

Пітони зайшли в кіноіндустрію більш ніж обережно. 1971 року вони випустили «А тепер дещо зовсім інше» — набір скетчів із першого сезону «Летючого цирку». Фільм створювався з метою виходу на американський ринок. Він не вдався, але старт було покладено. Фільм має погану репутацію, самі комедіанти вважають його недолугим. Продюсер Віктор Лоунс розповідав, що він показав матеріал Роману Поланські. Той нібито сказав два слова: «Не смішно». Хай там як, «пітони» вирішили, що потрібно знімати художнє кіно, а не відтворювати скетчі з телешоу. Так народився «Священний Ґрааль».

«Монті Пайтон і Священний Ґрааль» 1975 року — культова малобюджетна артхаусна комедія про божевільні пригоди короля Артура та лицарів Круглого Столу. Кінокартина в дусі (без жартів!) Інгмара Бергмана та Паоло Пазоліні. Улюблена комедія Елвіса Преслі та Джима Керрі. Фільм, який монтували 13 разів. Мегахіт кінопрокату. Через чотири роки в прокат вийде «Буття Браяна за Монті Пайтоном» — християнська притча про сутність любові, але водночас, як стверджують моралісти, — найбогохульніший фільм у світі.

У 1983-му «пітони» випустять «Сенс життя за Монті Пайтоном» — останній і найдорожчий їхній фільм. Стрічка складається з набору скетчів, ніяк не пов’язаних між собою, окрім доволі вільної й умовної ідеї про те, що все це — фрески про сенс людського життя. «Пітони» написали гору матеріалу, який поділили на окремі розділи: «Народження», «Дорослішання та навчання», епізод із рибами, епізод, в якому ригають, секс, убивство, пісня про пеніс, середина фільму, кінець фільму, смерть. Приблизно в такому порядку. Не дивно, що «Сенс життя» отримав статус зухвалої роботи.

Х

Хронологія

А тут екскурс в історію (ми знаємо, що ви його прогортаєте):

27 жовтня 1939 року — народження довготелесого Джона Кліза

22 листопада 1940 року — народження мерзенного Террі Ґілліама

1 січня 1941 року — народження невдахи Ґрема Чепмена

1 лютого 1942 року — народження нудиста Террі Джонса

29 березня 1943 року — народження збоченця Еріка Айдла

5 травня 1943 року — народження паскудника Майкла Пейліна

1969-1974 роки — вихід чотирьох сезонів шоу «Летючий цирк Монті Пайтона»

1971 рік — прем'єра фільму «А тепер дещо зовсім інше»

1975 рік — прем'єра фільму «Монті Пайтон і Священний Ґрааль»

1975-1979 роки — вихід обох сезонів «Башт Фолті», культового комедійного ситкому Джона Кліза

1978 рік — прем'єра музичної комедії «The Rutles: Усе, що тобі потрібно — це бабло!», головного творіння Еріка Айдла

1979 рік — прем'єра «Буття Браяна за Монті Пайтоном»

1982 рік — прем'єра комедії «Місіонер», найвизначнішої сольної роботи Майкла Пейліна

1983 рік — прем'єра фільму «Сенс життя за Монті Пайтоном»

1983 рік — прем'єра фільму «Жовта борода», найважливішої сольної роботи Ґрема Чепмена

1985 рік — прем'єра фантастичної антиутопії «Бразилія», magnum opus Террі Ґілліама

1988 рік — прем'єра класичної комедії «Рибка на ім'я Ванда» авторства Джона Кліза

1989 рік — прем'єра історичного фентезі «Ерік-Вікінг», найвідомішого фільму Террі Джонса

4 жовтня 1989 року — смерть невдахи Ґрема Чепмена

1996 рік — прем'єра екранізації казки «Вітер у вербах», знятої та адаптованої Террі Джонсом

2012 рік — прем'єра мультиплікаційного фільму «Автобіографія брехуна», заснованого на однойменній книзі Ґрема Чепмена

21 січня 2020 року — смерть стриптизера Террі Джонса

Ц

Цензура

Майкл Пейлін казав: «Релігії, різні компанії відчайдушно прагнули контролювати нас, але “пітони” завжди відповідали: “Та йдіть ви на хрін!”»

«Пітонів» регулярно спіткала цензура — особливо після виходу скандальної релігійної комедії «Буття Браяна». У США проти «пітонів» навіть розгорнулася кампанія скасування — на них скаржилися в кінотеатрах і вимагали заборони через газети. Фільм спробували заборонити в Північній Кароліні. «Пітонів» не дали образити: фанати вийшли на вулиці, заявивши, що місцева влада перевищила свої повноваження.

Тоді «Монті Пайтон» перевірили на собі ефект Барбари Стрейзанд (хоч тоді його ще існувало) — після заборони фільмом зацікавилося ще більше людей.

Ч Чепмен, Ґрем

Про гультяя Ґрема Чепмена кажуть так: «дивовижний резонатор», «любитель епатажу», «дивне створіння», «ледар, що витає у хмарах», «верховний жрець гедонізму» (за свою пристрасть до пристрасті).

Характерні ознаки Чепмена: люлька, алкоголь, секс, епатаж, відмінне почуття гумору, аристократична зовнішність і... секс (він наполягав на тому, щоб журналісти двічі згадали секс; цього слова він не боявся — комік заявив про свою гомосексуальність у прямому ефірі).

Один із товаришів Чепмена Роджер Пейн так охарактеризував друга: «Він був ексцентричним, навіженим, кумедним. Ґрем міг прилягти на дорозі, прикурюючи свою люльку і відмовляючись вставати, коли автомобілям було не проїхати. Все в такому дусі». А Джон Кліз говорив, що Ґрем був джерелом діонісійського хаосу і шаленої енергії. Коли створення сценарію заходило у глухий кут, саме він був тією людиною, яка пропонувала щось на кшталт: «І тут має увійти ігуана!»

Стиль Чепмена — це гранична серйозність. Зіграні ним лікарі, генерали, трансвестити, діти, ідіоти, поліцейські, аристократи, протестанти — всі напрочуд реалістичні та серйозні. Складається враження, що Чепмен взагалі не грав у комедію. І якраз у цьому — вершина його комедійної майстерності.

Серед усіх «пітонів» Чепмена можна назвати найменш успішним. Його проєкти поза «Монті Пайтоном» — комедійні фільми «Чудотворець» і «Жовта борода» — були незначними. Утім, він був важливим чинником успіху колективу. Майкл Пейлін був впевнений, що команда вчергове, але вже остаточно розпалася саме зі смертю Чепмена від раку горла. Виступаючи перед публікою чи на шоу, «пітони» брали з собою урну з його прахом.

Ш

Шанувальники

«Монті Пайтон» — це як Шекспір, від нього не сховаєшся. Колектив так уплинув на розвиток комедії, що важко знайти гумориста, який би не надихався «пітонами».

Серед фанатів та учнів «Монті Пайтона» можна знайти Ейса Вентуру, Остіна Паверса, сержанта Пеппера, місіс Бедкрамбл, Пітера Ґріфіна, Бората, Рокетмена, число 42, доктора Гауса, місіс Даутфайр та багатьох інших героїв. Без «Летючого цирку» не було б «Шоу Фрая і Лорі», «Saturday Night Live», «Містера Біна», пародійних комедій «Аероплан!», «Космічні яйця» та «Дуже страшне кіно».

Окрім прямого впливу «Монті Пайтона» на комедійний жанр, анімаційні вставки-скетчі Террі Ґілліама також вплинули на сучасну мультиплікацію — від «Сімпсонів» і «Футурами» до «Південного Парку» і «Робоципа».

Щ

Щастя

«Монті Пайтон» дарує щастя. Або, як сказав Джон Кліз: «“Монті Пайтон” просто робив людям добре».

Ю

Ювілеї

Ювілей для «Монті Пайтона» — зайва нагода скотитися в абсурд. Щороку, 5 жовтня — у день виходу першого епізоду «Летючого цирку» 1969 року, — «пітони» готують подію: видають книгу, курують документальний фільм про себе, повторно показують «Летючий цирк», а в найкращому разі — виступають наживо.

Останні десятиліття «Пітони» кепкують з себе, дававши концерти під знущальними назвами «Весь “Монті Пайтон” живцем (майже)!», натякаючи на смерть Чепмена, або «Скетч із папугою не включений», куди не увійшла найвідоміша сцена.

Я

Якість

Якість гумору «Монті Пайтона» залишається стандартом. Комікесса Трейсі Ульман казала, що «ознака чудової комедії — це коли повертаючись до неї все життя, ти по-різному її розумієш та по-різному до неї ставишся». Це безпосередньо стосується матеріалу «пітонів», який зростає разом зі своєю аудиторією.

«Пітон» Майкл Пейлін пояснював якість гумору «Монті Пайтона» сукупністю трьох елементів: сили сценарної майстерності, міцної ансамблевої гри та свободи матеріалу. В колегіальній автобіографії «пітонів», як і в численних інтерв'ю коміків, часто згадується їхня працездатність. Гумор — це теж праця, хоч і дуже приємна.