Біографічна драма «Я лаюсь» Кірка Джонса про життя з синдромом Туретта оминула українські кінотеатри, але знайшла свого глядача онлайн. Історію про те, як бути інакшим і незручним, уже можна переглянути українською на стримінгових платформах. Наталя Серебрякова розповідає, чому це варто зробити.
«Я лаюсь» («I swear») Кірка Джонса — це фільм, що міг би стати черговою британською соціальною драмою про хлопця з робітничого кварталу, якого обставини ламають повільно і методично, поки титри не закриють цю справу остаточно. Натомість Джонс, автор роуд-муві про сімейні цінності «У них все добре» з Робертом Де Ніро і Семом Роквеллом, знімає щось значно складніше і чесніше: кіно про те, як тіло зраджує людину раніше, ніж це встигає зробити суспільство.
Джон Девідсон — перспективний футболіст і загалом симпатичний підліток, що розсікає на велосипеді вуличками британського передмістя. Але незабаром щасливе дитинство закінчується. Раптові тики, неконтрольовані вигуки та лайка, нав'язливі стани — і жодного пояснення, яке б задовольнило його батьків, вчителів чи його самого.
Поки суворий вчитель б’є Джона ременем по руках за незадовільну поведінку, сім’ю залишає батько — і Джон впевнений, що саме через нього. Знервована мати не спростовує підозри сина, і підліток опиняється у пастці власної хвороби. Світ не може йому пояснити, за що він стає соціальним вигнанцем у такому юному віці, тож Джон намагається вкоротити собі віку. Але це лише початок фільму.
Синдром Туретта як основа сюжету — вибір не очевидний, але саме ця невигідна вихідна позиція і робить фільм цікавим: тут немає зручного антагоніста, якому можна виставити рахунок, а є лише людина, що вчиться жити з власною непередбачуваністю. Фільм заснований на реальній історії — і про це ми дізнаємося не лише завдяки фінальним титрам, але й відчуваємо протягом фільму. Джонс не прикрашає незручні моменти і не монтує страждання у фотогенічні великі плани. «Я лаюсь» — це ніби «Форреста Ґампа» знімав класик британської соціальної драми.
Тут немає зручного антагоніста, якому можна виставити рахунок, є лише людина, що вчиться жити з власною непередбачуваністю
Роберт Арамайо, якого переважно асоціюють із серіалами «Гра престолів» та «Володар перснів: Персні влади», де навіть найталановитіший актор ризикує розчинитися у бюджеті, нарешті отримує роль, у якій по-справжньому проявляється. Його Девідсон — вразливий і мужній одночасно, смішний у моменти, коли це найболючіше, і стриманий там, де інший актор неодмінно натиснув би на сльозу. Завдяки цій ролі він увійшов в історію премії BAFTA, ставши першим, хто за один вечір отримав одразу дві нагороди — за найкращу чоловічу роль і як «Висхідна зірка». При цьому він обійшов таких акторів, як Леонардо Ді Капріо та Тімоті Шаламе.
Максін Пік («Петерлоо», «Чорне дзеркало») грає Дотті — колишню медсестру з психіатрії, матір друга Девідсона, яка бере хлопця під крило. Пік належить до того рідкісного типу акторок, які не демонструють гру — вони просто існують у кадрі.
Фільм особливо точно працює з часом. Роки для Джона ніби розтягуються, повторюються, втрачають чіткі межі, поки він намагається зрозуміти власне тіло і знайти спосіб із ним співіснувати. Цю повільну трансформацію показано без різких драматичних піків — радше як поступове, болісне дорослішання, де кожен крок уперед має вагу.
Важливо й те, як стрічка працює з простором: маленьке місто тут стає не просто фоном, а майже замкненою системою, де будь-яка «інакшість» миттєво стає видимою. Камера фіксує ці буденні локації — школу, вулиці, громадський центр — як місця одночасно знайомі й ворожі. Саме в цьому середовищі формується відчуття ізоляції, але тут також і з’являється шанс на прийняття.
Зрештою, «Я лаюсь» не лише про подолання, а й про право бути складним, незручним, неідеальним. Джон не перетворюється на героя в класичному сенсі — він просто вчиться жити з собою і не дозволяти іншим визначати його межі. І саме в цій відмові від простих відповідей полягає чесність фільму.
«Я лаюсь» не лише про подолання, а і про право бути складним, незручним, неідеальним
«Я лаюсь» — не бездоганне кіно. Часом сюжетні ходи передбачувані, тут є персонажі-функції, а сентиментальний фінал балансує між чесною реакцією та емоцією, яку у вас навмисно видавлюють. Але є фільми, де недоліки не скасовують головного — і це якраз такий випадок. Тут є душа і є гідність, а це в британській соціальній драмі трапляється рідше, ніж справжній дощ у Манчестері — хоча й те, й інше формально присутні майже завжди.
