«Гірке Різдво»: Альмодовар знову знімає про біль та славу (і кіно)
Показане на Венеційському кінофестивалі «Гірке Різдво» Педро Альмодовара пропонує все, за що любиш іспанського класика: насичені кольори, складні людські стосунки, мистецтво як спосіб пережити травму і, звісно, кіно про саме кіно. Але чи цього достатньо, коли в доробку режисера вже є кілька подібних стрічок?
Різдво 2004 року. Після смерті матері Ельза поринає в стан, коли життя формально триває, але внутрішній двигун, здається, вимкнувся. Поруч із нею гірке Різдво збирається зустрічати її чоловік Боніфаціо, який веде життя, гідне окремого фільму: він одночасно пожежник і стриптизер. Словом, людина, яка вміє і гасити пожежі, і влаштовувати їх.
У руках іншого режисера такий контраст міг би перетворитися на нескінченний анекдот, проте Альмодовар використовує його інакше. Боніфаціо привносить у фільм рух, тілесність і дозу іронії, нагадуючи, що навіть коли життя розвалюється на шматки, комусь усе одно треба йти на роботу — іноді без сорочки. Ельза ж, навпаки, привносить дозу емоційного заціпеніння і застою.
І вже після цього Альмодовар різко міняє оптику: гірке Різдво 2004 року змінює 2025-й, коли режисер і сценарист Рауль, переживаючи творчу кризу, пише сценарій, заснований на біографії Ельзи. Тут «Гірке Різдво» починає грати у найцікавішу гру. Де закінчується реальна Ельза і починається її вигадана версія? Чи існує Рауль поза власним сценарієм? Наскільки далеко може зайти автор, перетворюючи чужу вразливість, біль і переживання на мистецтво?
Дві версії історії живуть паралельно, перетинаються, суперечать одна одній і часом видаються різними варіантами однієї й тієї самої емоції. Монтаж Тереси Фонт відіграє тут ключову роль: вона не просто переносить глядача між часовими площинами, а поступово стирає межу між життям і його художньою реконструкцією.
Це, безперечно, дуже альмодоварівський фільм. Його структура неминуче викликає асоціації з «Болем і славою»: в центрі знову творча людина, депресія, пам'ять і болісна потреба перетворити власний (чи чужий) досвід на художню форму. Знову мистецтво стає способом одночасно врятувати себе й зачинити себе в ще одній кімнаті свідомості.
Альмодовар, як і раніше, найпереконливіший у ролі формаліста. Червоний колір, яскраві контрасти, ретельно вибудувані інтер'єри та пейзажі створюють світ, де зовнішнє завжди є продовженням внутрішнього стану героїв. У «Гіркому Різдві» навіть звичайна кімната може виглядати як психологічний портрет людини.
У «Гіркому Різдві» навіть звичайна кімната може виглядати як психологічний портрет людини.
Режисер не просто прикрашає кадр — він мислить кольором. Емоції тут буквально мають власну палітру. Тривога, бажання, провина, пам'ять і творче безсилля постійно отримують візуальний еквівалент. Саме тому фільм продовжує працювати навіть у ті моменти, коли сценарій стає занадто зосередженим на власній ускладненій конструкції.
І тут виникає головна проблема картини. «Гірке Різдво» починається жваво, дотепно і майже грайливо, але в середині застрягає в творчому ступорі, яке описує. Що більше Рауль розмірковує про сценарій, авторство та межі автофікції, то важчою стає оповідь, сюжетні лінії починають повторювати вже проговорені героями думки, а рух уперед підмінює відчуття обертання навколо.
Це не означає, що Альмодовар втрачає контроль. Навпаки, контроль тут майже надмірний. Проблема в тому, що глядач не стільки відчуває помірний хаос творчого процесу, як бачить сконструйований механізм, що надто добре усвідомлює власну складність.
Акторський ансамбль багато в чому рятує ситуацію. Барбара Ленні переконливо відіграє Ельзу завдяки внутрішній стриманості. За цією відстороненістю відчувається величезна втома людини, яка більше не знає, як повернути власне життя. Леонардо Сбаралья не менш цікавий у ролі Рауля. Його творча криза — не просто відсутність нових ідей, а стан, коли сама реальність сприймається як матеріал для майбутнього твору.
«Гірке Різдво» зрештою ставить питання не лише про те, як автор використовує біографію в мистецтві. Альмодовар майже непомітно запитує, чи не вчиняє мистецтво так само з автором. Можливо, Рауль пише історію Ельзи. А можливо, саме історія поступово захоплює Рауля і починає диктувати йому, ким бути, що пам'ятати і що вважати власним досвідом.
У цьому й полягає саморефлексія Альмодовара. Режисер, який десятиліттями перетворював особисте на фіктивне, тепер знову повертається до питання про ціну такого контракту. Чи можна чесно розповісти чужу історію? Чи не є будь-який акт творчості формою привласнення? Чи не стаєш частиною власного міфотворення? І де проходить межа між емпатією та егоїзмом автора?
Відповідей «Гірке Різдво» не дає. І це, мабуть, правильно. Альмодовар не намагається поставити байку з обов’язковою мораллю. Водночас після фіналу залишається легке відчуття дежавю. Це сильний, красивий і продуманий фільм, який ми вже бачили. Він не відкриває нового Альмодовара. Радше, вкотре демонструє найкращі його риси: виняткове володіння формою, емоційну чутливість, любов до складних людських стосунків і здатність перетворювати біль на кінематографічне видовище.
«Гірке Різдво» — це Альмодовар у режимі самоповторення, але такого рівня, що навіть знайомі мотиви здаються переконливими. Світ Альмодовара не розширюється, проте ще раз доводить: усередині все ще яскраво, боляче, красиво й трохи небезпечно.
