Книжка краще: графічна адаптація літератури — розвага для ледарів?

У світі виходить дедалі більше графічних адаптацій літературних творів — комікс-версій відомих текстів на кшталт «Дракули», «1984», «451° за Фаренгейтом» чи «Володаря мух». Цей прийом — адаптувати класику так, щоб не дуже серйозно налаштований читач ознайомився з нею через ілюстрацію — виник 1941 року.

Саме тоді з’явився американський журнал Classics Illustrated. У цьому виданні адаптували пригодницьку прозу ХІХ століття від Жуля Верна й Александра Дюма до Роберта Луїса Стівенсона. Хоча серед 169 номерів знайшлося місце й Вільяму Шекспіру та Чарлзу Діккенсу, видавці орієнтувалися на молодь, намагаючись зацікавити їх великою літературою.

Журнал виконував просвітницьку місію з натяжкою — в часи, коли не існувало ані інтернету, ані відеомагнітофонів, таким чином спрощувався доступ до класики для тих, хто уникав бібліотек. Порівняно з науково-фантастичними чи супергеройськими коміксами Classics Illustrated навіть виглядав поважним виданням, претендуючи на певну культурну «вищість», хоча, звісно, фактично вульгаризував поважних авторів.

Упродовж тривалого часу графічні адаптації прикривалися шляхетною метою: мовляв, для багатьох читачів це єдиний варіант ознайомитися з класикою, яку вони навряд чи наважаться подужати в оригіналі. У цьому є частина правди. Хоч інша частина правди у тому, що формат полегшував читацьку працю і якоюсь мірою виступав похвалою ліні. Навіщо занурюватися у величезну «цеглину», якщо можна погортати журнал з малюнками?

Читання графічної адаптації дає оманливе відчуття осягнення найкращих літературних текстів людства. Насправді ж у такому випадку багатосторінковий шлях до розуміння тексту підміняється його коротким переказом. І вбиває найважливіше відчуття — відчуття крокування дорогою до ідей твору, що інколи є ціннішим за самі ідеї. Ціннішим якраз тими побічними думками й асоціаціями (такими собі нотатками на берегах сторінки), які виникають у читачів під час багатогодинної «розмови» із твором. Поглинання тексту з картинками забирає в нас ще один привілей: читачеві не треба придумувати персонажів — вони вже намальовані, їхні образи затверджені, вони позбавляють нас уяви.

Читання графічної адаптації дає оманливе відчуття осягнення найкращих літературних текстів людства.

У цьому сенсі графічні адаптації подібні до ШІ — вони стають посередником між людиною і великим обсягом інформації. Вони дають готові відповіді замість пошуку, підсовують інтерпретації замість аналізу. І головне — забирають радість відкриття.

Чи завжди оригінал щось втрачає, коли його реалізують в іншій мистецькій формі? Багато дискусій точиться зокрема про кіноадаптації книжок, і нерідко в цих обговореннях лунає фраза «Книжка краще». Втім, винятки, як завжди, тільки підкреслюють загальне правило.

Адаптація твору має цінність, коли її робить автор. Саме автор, митець із власним баченням, який взявся за роботу не для того, щоби переказувати сюжет. За останні десять років з’явилися приклади рівновеликих оригіналу проєктів. Зокрема, це умовна трилогія француза Жоржа Бесса — «Дракула», «Франкенштайн» і «Горбань із Нотр-Даму» (перші дві книги вийшли українською у видавництві READBERRY). Бесс займається коміксами з 1960-х, тоді-таки його вчителем став видатний французький ілюстратор і коміксист Жан (Мебіус) Жиро. А вже в 1980-х Бесс почав співпрацю з чилійським генієм, кінорежисером і практикуючим тарологом Алехандро Ходоровським, з яким вони створили низку графічних романів містичного характеру (зокрема «Білий лама» про білого Далай-ламу).

Графічні адаптації подібні до ШІ — вони стають посередником між людиною і великим обсягом інформації.

Трилогія Бесса — це акуратні переробки шедеврів ХІХ століття обсягом у приблизно 200 сторінок. Це чорно-біла адаптація романів Стокера, Шеллі та Гюго у стилі готики / ар-деко, зроблена із надзвичайною вправністю й увагою до деталей, при тому ще й зі збереженням епістолярної складової у випадку «Дракули» і «Франкенштайна». Бесс не спрощує оригінал, а дає йому належне візуальне втілення, передавши епічні сцени великими ілюстраціями без коміксової розбивки на фрейми, де текст виступає радше ненав’язливим, але значущим коментарем до малюнків.

Інший виняток — графічна адаптація новітньої антивоєнної класики — роману Курта Воннеґута «Бойня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей». 2020 року Раян Норт разом з Альбертом Монтейсом створили бездоганну графічну версію цього тексту, передавши його складну постмодерністську гру. Одна із непростих особливостей роману — посилання на інші види мистецтва: кіно, комікси, навіть вигадані книжки інопланетян-тральфамадорців. Так, фільм передано ескізами до сторіборду з описом під кожним зображенням; згаданий в «Бойні» комікс-оповідання вигаданого письменника-фантаста Кілґора Траута виконаний у стилі коміксів 1930-1940-х на характерному фактурному папері; а інопланетна література подана як мозаїка з абстрактних фрагментів.

Утім, навіть ці два приклади засвідчують водночас і певні привілеї, і певні обмеження графічних адаптацій: візуальний образ — це остаточне трактування іншого митця, літературний — відкрита до тлумачень співпраця письменника й читача. Адаптація вводить художника як посередника між літератором і читачем, неухильно спрощуючи працю першого й стримуючи творчий потенціал другого.

Одна із непростих особливостей адаптації — посилання на інші види мистецтва: кіно, комікси, навіть вигадані книжки інопланетян-тральфамадорців.

Чи може бути по-іншому? Хіба що коли художник є майстром своєї справи, і його інтерпретація стає самоцінним явищем, яке не паразитує на літературному джерелі, а акцентує на інших ідеях. Або ж вона створює візуальну атмосферу, яка допомагає розібратися з книжкою (на додачу згадаємо Ману Ларсене, котрий втілив неабияку графічну адаптацію постапокаліптичної «Дороги» Кормака Маккарті).

В ідеалі, звісно, графічна адаптація має лишати певне відчуття неповноти, заохочуючи прочитати сам текст. На жаль, таких прикладів небагато, що тільки робить ціннішими нечисленні винятки.