Українські видавництва, на які варто звернути увагу: РОДОВІД

Про заснування видавництва

— РОДОВІД розпочався в часи, коли з періодики виходили тільки комсомольські і партійні газети. Тоді я працювала в обласній черкаській газеті — комсомольська редакція тиснула, мистецькі та культурні формати не підтримували. Тому відразу після здобуття Україною незалежності я вирішила зареєструвати власний журнал.

У Черкасах були дуже хороші молоді археологи, етнографи, соціологи, архівісти. Але найбільшим їхнім здобутоком було написання річного звіту, який клали в шухляду чи в архів. РОДОВІД намагався вирішити цю проблему — коли є журнал і ти публікуєшся, це змінює формат роботи.

Від 1991 року ми друкували журнал більш як десять років. Але стало очевидно, що майже кожна стаття тягне на монографію — так з’явилася ідея видавати окремі книги, які відразу переклали англійською мовою.

Кредо

— Кредо видавництва — творити актуальний родовід українського мистецтва та відкривати забутих митців. В радянські часи все українське — від вишивки козацької старшини з Чернігівського обласного історичного музею до живопису — затискали.

Наприклад, у 2010 році ми видали книжку «Українські мистці Парижа». Для неї Віта Сусак роками працювала в архівах, наприклад, у Швейцарії. Вона зробила колосальну роботу — і так відкривалися нові біографічні матеріали про Соню Делоне та Олександра Архипенко.

Є світові імена, пов’язані з Україною, більш відомі під маркером «російський митець». Тільки до 2000 року видрукували близько 20 академічних видань про Малевича, і в жодному не написали, що він народився в Києві. Просто «южнорусские губернии».

Праця Віти Сусак дуже важлива, адже показувала митців саме українськими. Був величезний опір: ми презентували книжку в Колумбійському університеті, і серед викладачів російської літератури була полька, яка казала: «Як ви можете казати, що Малевич — український художник?».

Білих плям в історії українського мистецтва стає менше, але бракує аналітичного осмислення в тому самому фольклорі й у мистецтвознавстві. Наприклад — порівняння українського мистецтва зі світовим, як-от вишивки Східного Поділля з турецькою і татарською. Або іконопис: я була ошелешена, що на Полтавщині є символічний сюжет «Недремне око» [тип ікон, на якому зображали Ісуса Христа, що спить, – прим. ред], якого немає в російському і білоруському мистецтві, але просто безліч в італійському. Річ у тім, що наша еліта багато його замовляла звідти.

Тому ще одне завдання видавництва — задовольнити імпульс людей, що повернулися до своєї ідентичності. Показати їм постаті та артефакти, які хочеш пізнавати і ними себе підпирати.

Про читача

— Ми мало орієнтуємося на ринок. Наприклад, ми видрукували величезну, понад 700 сторінок, книгу про художника Федора Кричевського, над якою працювали сім років — це не тягне на книгу для масового читача.

Ми маленьке видавництво, і не так орієнтуємося на показники продажів, радше найголовніше для нас — видати книгу. Нам подобається видавати цеглини, на основі яких іще буде розбудовуватися український контекст.

Про плани

— З найближчих планів — фіналізація з директором Українського музею в Нью-Йорку Пітером Дорошенком книжки про фотографа Бориса Михайлова. Його видань дуже багато за кордоном, а в українських книговидавництв немає пристойної книжки, щоб студенти і дослідники могли все бачити. Також разом із Дорошенком та Оксаною Семенік ми готуємо книжку про Іллю Рєпіна.

Скоро в нашому портфелі з’явиться українська версія книжки Дженніфер Кан про художника Анатолія Криволапа, яка базується на її монографії англійською мовою. Я думаю, що він великий художник, але у нас його знають здебільшого як найдорожчого.

Топ-5 книжок видавництва

«Нарбут. Студії. Спогади. Листи»

«Нарбутівський Збірник» було укладено і видрукувано 1933 року. Але вже у друкарні весь наклад пішов під ніж, оскільки більшість авторів на той час були репресовані або розстріляні більшовицьким режимом.

По суті, це його реконструкція.

Майже через сто років це видання було відтворено з коментарями і вступною статтею доктора історичних наук Сергія Білоконя.

Тут — про роль визначного графіка в створенні дизайну й бренду молодої Української Народної Республіки та започаткування української школи дизайну.

Фотоальбом та три тревел артбуки Софії Яблонської

Мабуть, вперше було так широко й мистецьки представлено спадщину Софії Яблонської, яка з камерою й фотоапаратом здійснила навколосвітню подорож у 1930-х роках. Вступна стаття та осмислення творчості Яблонської — від Оксани Забужко.

«Українські мистці Парижа. 1900–1939»

Монографія Віти Сусак, видана українською, англійською та французькою мовами. Книжка представляє паризький період понад 250 українських мистців, що творили між Першою та Другою світовими війнами. Період, яким ми всі можемо пишатися.

«Казимир Малевич. Київський період 1928–1930 років»

Видання, що представило світові сенсацію — нові документи та статті видатного митця авангарду з архіву Мар’яна Кропивницького, який був особистим асистентом Малевича в Київському художньому інституті.

Ця книжка окреслила його викладацький київський період, про який дослідники Малевича підозрювали, але вперше отримали підтвердження в цьому виданні. Видана в трьох редакціях — українській, англійській та французькій.

«Вишивка Східного Поділля»

А тут колекція вишивки Євгена й Тетяни Причепій, зібрана в двох районах Вінницької області. Завдяки дизайну Іллі Павлова й студії Grafprom вона потрапила до презентації українського декоративного мистецтва, яку показували в кількох країнах.

У нас близько 11 числа, здається, була маленька стаття Віри Зайченко [дослідниця козацької вишивки, наукова співробітниця Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського — прим. ред.]. А тепер, цього року, у нас вийшов її великий розкішний каталог «Гапти» — книжка.

– В перші дні війни було дуже багато іноземних замовлень. Я думаю, що люди в світі просто хотіли якось бути дотичними до допомоги. Потім багато українців роз’їхалося по світу — вони вступають до університетів і замовляють більше. Тобто війна активізувала наші продажі і, мені здається, зовсім змінила кут зору молоді.