«Тоді були одні блатні мурчики, нахер нікого не можна було послати»: перші татуювальники країни — про першу клієнтуру

Ігор Гружевський, майстер шрамування і тату

— Легендарна студія «У Деда» на Шовковичній була одним з перших тату-салонів у Києві. Щоб не провокувати державні установи і не привертати увагу, замість вивіски «Тату-салон» написали: «У Деда 20 метров». Це було дуже смішно — тепер усі кияни знали, що у Діми Дед 20 метрів.

1996 року до послуги татуювання у студії додався пірсинг — я почав працювати у цьому напрямі, ставши, мабуть, першим пірсером столиці.

У 1999-му я переключився на шрамування, а тату почав робити з 2016 — все-таки шрамування стало моїм основним ремеслом.

Роботи в 1990-х було небагато: я мав 2-3 замовлення на місяць. Тоді тату та пірсинг пов’язували з криміналітетом і маргінесом. Чим далі, тим більше ці стереотипи розмивалися, хоча й досі я знаходжу статті психологів, які стверджують, що люди з тату не є повністю психічно нормальними. Роботи було мало, зате приходила найрізноманітніша публіка — від дівчат, які хотіли набити метелика, до панків, металюг та криміналітету.

У нас не було школи та сталої традиції — усього навчалися на собі. Раніше тату-майстри робили перші проби на власному тілі, але те ж саме у випадку шрамування не зробиш. Перше замовлення я виконував, не маючи практики. Як у сапера, в тебе немає шансу на помилку. У 1999-му я взяв хірургічний затискач, зробив перший надріз, і мені сказали, що я роблю це так, ніби завжди цим займався. Пам’ятаю, наловчившись, робив шрамування для відеосюжету на СТБ — кілька лікарів потім відгукнулися і сказали, що я ріжу, як хірург.

Перша моя робота — руна, але розтлумачувати її значення не можу, це приватна справа замовника і майстра. Я можу розповідати, як це виглядає, але ніколи не скажу, які сенси ми вкладаємо — це особисте.

Взагалі я ставлюся до пірсингу та шрамування як до ритуалу — бо саме цим вони і є. Пірсинг мав сакральний сенс — його робили як акт ініціації у всіх куточках світу, від Північної Америки та Африки до Полінезії. Зараз сакральність процесу розмилася: пірсинг популяризувався в 1960-х як контркультура, але став частиною мейнстриму в 1990-х.

Скарифікація ще залишається контркультурою. Це тотемна штука, яку практикували в усіх куточках планети, від Чилі до Папуа Нової Гвінеї.

Розрізають епідерміс і затирають фарбою — і навіть на фізіологічному рівні цей процес сприймається тілом як втручання інородного. При втиранні фарби лейкоцити утворюють макрофаги, ті оточують згусток фарби, намагаються відірвати шматок і віднести до лімфовузла. Організм людини бореться із цим — намагається прибрати чужорідне тіло. Чим це не ритуал втручання чогось зовнішнього всередину?

Я не люблю анестезію. Не тому, що я садист, а тому, що вважаю, що людина має прожити адреналіновий шок. Далі є три фази болю — від «Терпимо» до «Я хочу, щоб це закінчилося». Коли ви долаєте третій ступінь, проживаєте нірвану. Клієнти часто казали, що наркотики так не впливають на свідомість, як шрамування. Після процедури деякі мої клієнти губилися на кілька діб — просто сиділи вдома чи блукали містом, не знаючи, де вони.

Пам’ятаю, як робив скарифікацію на вершині Драгобрату. Налобні ліхтарі, намет, скальпелі. Почали в затемнення і закінчили вночі. Потім я прокинувся о четвертій ранку і перерубав усі дрова — такого підйому, такого спілкування з духами я ще не переживав. А мій товариш прокинувся серед ночі і говорив невідомою мовою. Можна було б сюжети підкидати Лавкрафту — і це без жодних наркотиків та алкоголю.

Ритуал татуювання або шрамування — це не помийне відро. У нього треба вкладати сенси. Кращі мої роботи саме такі — крила на всю спину (перше зробив за годину та 7 хвилин, друге — за 57 хвилин). Чи шрам у вигляді ацтекського бога Кетцалькоатля, на яке в мене пішло 6 годин.

Коли працюєш майстром, завжди є спокуса перетворитися на конвеєр. Але я пишаюся тим, що відмовив купу людей від тату і шрамування. Перше, про що я питаю, — «Навіщо воно тобі?». Правильна відповідь: «Я хочу трансформації, прагну привнести у своє життя зміни». Часто клієнт не знає, чого хоче, перекидає відповідальність на майстра.

Трансформація після невдалого кохання — погана ідея. Залишиться слід про негативну подію. Краще почекати, поки серденько заживе. Бити щось у пам’ять про загиблих — те ж саме. Я провідник з одного берега на інший, я беру на себе зобов’язання і певне енергетичне навантаження. Ми відповідаємо за людей, на яких залишили слід.

Віталій Волочко

— У кінці 90-х я зробив свою першу тату-машинку з бритви «Харків»: примостив до моторчика струну з гітари і заливав туди або гелеві стержні з ручок, або казеїнову туш, якою малювали радянські плакати.

Я починав у Запоріжжі. Тоді усі тикалися-микалися по кабінетах. Відкрити салон було неможливо. Як тільки ти це робив, тебе мучила санстанція, міліціонери, хто хочеш. Усе було підвальним, підпільним. Коли з’явилися перші тату-каталоги, їх копіювали тисячі разів — копії копій, інколи і прочитати щось було неможливо. Те ж саме з машинками: з’явилися моторчики з плеєра, до них мастирилися корпус від ручки, струна та проводки з блоком живлення — такою я за півтора року забив товаришів по службі в армії.

Дембельнувся у 2003-му і почав обмальовувати друзів. Пішов у рок-магазин, побачив об’яву «Навчаю татуювання». Я відгукнувся і тоді побачив першу професійну індукційну тату-машинку, зроблену за прототипом авторства Томаса Едісона. Робили це якісь умільці з Харкова.

Тоді в моді були трайбол (тату, як в Дуейна Джонсона) та метал-тематика з її контурними драконами, черепами і смертю з косою. Зараз дивишся — серце кров’ю обливається. Каталог стилів у 1990-х — нульових був куций. Він почав розширюватися завдяки морякам. Трохи раніше, в СРСР, тату почало розповсюджуватися серед криміналітету, військових і тих, хто ходив у море. Саме останні завозили до нас більш просунуті тематики для татуювання — той же олдскул, який і досі популярний.

Роботи тоді було мало, але стало більше з 2005-го. Приблизно тоді з’явився тату-шоп на Саксаганського. Зародився осередок у Львові, там зробили першу Асоціацію тату та пірсингу, але тема швидко згасла 2006 року. Там же провели перший міжнародний фестиваль тату у 2005-му. Центром став Київ.

І тоді ж стилі почали рости як гриби. Після 2005-го почали «заходити» олдскул та орієнтал — японський стиль, але більш плавний, по-європейськи модернізований. Дотворк з’явився в 2010-х. У середині 2010-х — треш-полька та біомеханіка. Інколи була кельтика, але вона отримала популярність серед правої двіжухи. До 2020 року йшла гонка, хто робитиме кращий реалізм. А потім молоде покоління обрало мінімалізм.

Публіка тих років, коли тату тільки з’являлася, була різна. Інколи — металюги. Інколи — мурчики, всі блатні, нахер нікого не можна було послати. Металюг забивав, блатним відмовляв, хоча кілька разів забивати їх доводилося. Взагалі раніше до тату ставилися не так свідомо. Найяскравіший випадок — 2007 рік, прийшла не дуже твереза дівчина, яка сказала: «Зроби мені партак, зроби, щоб було дуже негарно». Були потрібні гроші, я зробив галіму, криву зірочку.

Як на мене, тату стало мейнстримом у 2007-2008 роках. Тоді проводили дуже потужний київський фест, з’являлися конкурси, номінації, все більше майстрів і стилей, в яких можна було розвиватися. Взагалі стилі — це як мертві мови. Вони з’являються і чахнуть. Біомеханіку — дуже крутий стиль — вже не б’ють. Треш-полька спалахнула й зникла — зараз це моветон. Акварель — технічно складний стиль — уже не існує. Але відроджується трайбл. Із 2015 року навіть був жарт серед спільноти: «Бити трайбл? Це мертвий стиль».

Куди тату в Україні приведе далі, залишається тільки гадати.

Володимир Здих

— 1987 року я робив перші татуювання на товаришах по службі. Заточував струну, брав туш для креслення. Тодішній репертуар — жінка в пожежному шоломі, стволи, машини, черепи, крила.

1998 року я почав займатися татуюванням професійно. Це зараз є штучна шкіра, моделі, а тоді всі тренувалися на самих собі. Салон «У Деда» мені дуже допоміг — розхідниками, досвідом.

Працювати татуювальником було важко — клієнтів мало, роботи мало. Серед моїх клієнтів були здебільшого поціновувачі важкої музики. Смак клієнтів — теж дивакуватий: пам’ятаю, вийшов «Від заходу до світанку» — з’явився клієнт і попросив набити портрет Джорджа Клуні. Чи був запит на чортеня на лобку. Був відвідувач тільки-но з в’язниці, просив набити еполет. Була жінка, яка попросила набити квадратне Сонце.

Якось був зробив п’яному тату — тиск росте, кров — як з кабана. Задовбав мене, не хотів слухати відмову. Наступного ранку подзвонив і сказав, що дарма він зробив. У 90-х часто приходили із запитом набити ім’я коханої чи коханого. У мене в кабінеті навіть висить фото Нормана Роквелла — зображення закреслених тату з іменами колишніх. Але головна проблема і тоді, й зараз — клієнтів з оригінальним запитом дуже мало. За майже 30 років роботи я зрозумів про людей одне: ми такі однакові.

Бувають клієнти, які слідують моді. 2010-ті — всі чоловіки бігали за мексиканським стилем чикано, популярним серед криміналітету. 2015-й — треш-полька. Зараз — гіперреалізм. Але є й вічні теми — знак нескінченності, кульбаба, пташка, вся ця попса. Нескінченності мене дістають досі. Я роблю так: клієнт приходить з однією ідеєю, а повертається з іншим тату.

Улюблена частина роботи і те, що пов’язує мене з минулим — постійні клієнти. У мене є клієнт із цукровим діабетом. Спочатку ми провели тест, як його тіло відреагує на тату: зробили зображення маленького скелетика з мішком цукру. Тепер кожен рік він набиває ще одного такого скелетика. Є товариш, котрий, як я це називаю, прокидається із зимової сплячки — і прокинувшись, щоразу просить зробити тату у стилі племені маорі. І, звісно, найкраща частина — це бесіди. Товариш сидить, забиваю його, під час сеансу дзвонить його сестра, вони обговорюють його проблеми, вона йому каже: «Сходи до психолога». А він їй: «А я де?».