Архітектурний гід Києва: Березняки

Коли гуляєш Березняками, складно уявити, що ще кілька десятиліть тому на місці сучасного масиву був зовсім інший ландшафт — заплава Дніпра, озера та невеликі поселення: хутір Березняк і Кухмістерська слобідка.

Саме хутір Березняк дав назву майбутньому масиву. Він лежав уздовж Дніпра, а Кухмістерська слобідка розташовувалася на східному березі озера Тельбін.

Кухмістерська слобідка виникла на початку XVIII століття на березі Тельбіна. Поселення належало Києво-Печерській лаврі й перебувало «під віданням лаврських кухмістрів» — монастирських кухарів. Від німецького Küchenmeister і походить назва слобідки.

Наприкінці вересня 1943 року під час відступу з Києва німецькі війська спалили майже всі населені пункти Лівобережжя. Кухмістерська слобідка була знищена. Після війни люди повернулися на згарища й перші роки жили в землянках. Потім слобідка відбудувалася: до середини 1960-х тут уже стояли малоповерхові житлові будинки, десять двоповерхівок, працювали завод залізобетонних виробів, спортивна база Палацу піонерів і пост Дніпровського пароплавства.

У цей же час тривала підготовка до спорудження нового житлового масиву. Заплаву Дніпра, яку регулярно підтоплювало, потребувалося захистити від повеней, а також вирівняти ландшафт. Для цього у 1962–1967 роках територію підняли приблизно на п'ять метрів методом гідронамиву. Пісок брали з Дніпра — одночасно намивали нову територію і поглиблювали русло річки.

У 1967 році з південного боку нинішнього проспекту Соборності почали зводити перші будинки. Березняки стали другим після Русанівки київським масивом, де повністю відмовилися від п'ятиповерхової забудови. Із 840 тисяч квадратних метрів забудови 73,6% припадало на дев'ятиповерхівки, ще 26,4% — на 16-поверхові будинки.

Водночас це був і наступний етап розвитку київського містобудування. Якщо Русанівка стала першою спробою створення житлового району на намивній території, то на Березняках архітектори вже враховували цей досвід. Тут уважніше продумали взаємне розташування житла, громадських споруд і зелених зон, збільшили відстані між забудовою та послідовніше вибудували систему громадських центрів. Саме ці принципи згодом покладуть в основу проєктування наступних київських масивів.

Перші будинки і мозаїки Ірини Перової

Першою забудували вулицю Івана Миколайчука. Саме тут найкраще читається задум архітекторів: ансамбль 16-поверхових будинків серії БПС («блоково-панельна система») поєднаний із громадськими будівлями, оздобленими монументальними мозаїками. Кожна з них була із гастрономом, аптекою та культурним закладом.

Мозаїки на громадських будівлях Березняків складаються в єдиний цикл «Людина і праця», створений Іриною Перовою 1969 року. Це одні з перших київських мозаїк, виконаних виключно з керамічної плитки. Художниця відмовилася від пласких композицій: панно мають рельєфну поверхню, через що по-різному реагують на світло й буквально оживають залежно від часу доби.

Панно «До зірок» прикрашає будівлю колишнього кінотеатру «Десна», де сьогодні працює Київський академічний театр українського фольклору «Берегиня». Нинішня назва закладу напрочуд вдало перегукується із сюжетом мозаїки: жіноча постать, що навколішки стоїть на круглій землі, сприймається як сама берегиня, яка захищає світ.

Мозаїка «Земля моя» на будівлі дитячого спортивного клубу «Рубін» має свою особливість. Очі дівчини, яка уособлює Україну, трохи заглиблені в площину панно. Через це виникає оптичний ефект: коли минаєш дівчину, здається, ніби вона проводжає тебе поглядом. Саме панно рясніє традиційними українськими образами — жар-птицями, півниками, рибками, квітами й орнаментами.

Третє панно — «Сталевар» — оздоблює фасад дитячого кінотеатру «Старт». У центрі композиції — металург, який ніби дістає з полум'я ракету. Поруч — літак, автобус, корабель, електростанція: все, що людина створює з металу. У старших класах нас часто водили сюди на кіносеанси, тож цю мозаїку пам'ятаю ще зі школи.

Ще одну роботу Перова створила 1972 року на їдальні № 1012 «Українські страви» по вулиці Березняківській, 8. Панно із березовим лісом і птахами на абстрактному тлі не пережило реконструкції будівлі. Сьогодні на місці мозаїки прорізані вікна, а решту фасаду закрито утепленням.

Будинки на ніжках

На Березняках стоять два 17-поверхові будинки на «ніжках» — на вулиці Амвросія Бучми, 8, та на проспекті Павла Тичини, 15. Це один із найцікавіших експериментів київського житлового будівництва кінця 1960-х. Усього в Києві таких будинків чотири: ще два розташовані на Русанівці.

Проєкт запозичили з Москви, де побудували лише два такі будинки. Київ став єдиним містом, де цю ідею розвинули. Кожен будинок спирається на 40 залізобетонних міцних рам, які й створюють оцю схожість із «ніжками». Завдяки ним перший поверх ніби зависає над землею, хоча вага будинку сягає 52 тисяч тонн.

Скульптури Березняків

Зовсім поруч на вулиці Івана Миколайчука на початку 1970-х встановили керамічних півників художниці Любові Муравйової. Це була її перша робота в міському просторі — ще до масштабного оформлення Виноградаря, де вона згодом створить дванадцять декоративних скульптур.

Утім, півники простояли недовго. За спогадами самої художниці, вони не сподобалися одному з чиновників. Під час чергового суботника він наказав викопати траншею і просто закопати скульптури. Коли Муравйова розповіла про це своєму вчителеві скульптору Миколі Рапаю, той лише посміхнувся: «Не засмучуйся, Любо, вони просто роблять культурний шар». Тож існує ймовірність, що вони досі десь під землею.

Історія півників Любові Муравйової не поодинока. 1974 року у сквері на вулиці Амвросія Бучми встановили дві скульптури. Одну з них — «Матір з дитиною» Бориса Довганя — спіткала майже та сама доля. Уже за два роки її демонтували, бо вона, як і півники Муравйової, не сподобалася комусь із чиновників. На щастя, цього разу скульптуру не закопали. 1981 року вона отримала нове життя в Седневі на Чернігівщині.

Другу скульптуру — хлопчика, який саджає дерево, роботи Володимира Луцака, — понівечили вже у 1976 році. Згодом автор власним коштом відновив її, а в 1980-х перевіз на Харківський масив, де витвір тимчасово встановили в парку на вулиці Архітектора Вербицького.

А вже в 1990-х зникли й роботи Юрія Рубана на вулиці Березняківській — сором'язливий ведмідь, горда пантера та скульптура птахів «Канарки». Від останніх залишилися лише бетонні основи: бронзу зрізали заради металу.

Наддовгі будинки

На Березняках можна побачити ще один архітектурний експеримент 1970-х — довгі житлові будинки завдовжки від 180 до 265 метрів. Кілька 185-метрових корпусів простягнулися вздовж вулиці Березняківської, а один із найдовших — 265-метровий — стоїть на проспекті Павла Тичини, 26.

Усі вони мають одну спільну особливість: у будинках не передбачили наскрізних проходів. Через це навіть сьогодні, якщо потрібно потрапити у двір з іншого боку, доводиться обходити весь дім.

Кафе «Дон»

1972 року в торговельному центрі на вулиці Березняківській, 28 відкрили кафе «Дон». Його фасади облицювали керамічною плиткою з традиційними орнаментами, а головний вхід прикрасили великим керамічним панно Григорія Кореня — художника, який згодом працюватиме над оформленням станції метро «Золоті ворота».

У центрі композиції — дерево життя. У його стовбурі художник зобразив хлопця й дівчину, над ними — двох лелек, а навколо розкинулася пишна квітуча крона. Довкола дерева, ніби в окремих рамках, розмістилися рослини, птахи та риби. У 2000-х усе це знищили — замість кераміки тут тепер безликий фасад. Кафе «Дон» зберегло лише свою назву — сьогодні тут працює більярдний клуб разом із спортзалом, наливайкою та магазином «Хапайка».

Озеро Тельбін

Озеро Тельбін — серце Березняків. Саме сюди приходять засмагати, купатися, бігати, гуляти з дітьми чи просто посидіти біля води після роботи. Уздовж берега прокладені пішохідні доріжки, облаштовані місця для відпочинку, є де випити кави чи купити морозиво. Колись на озері пропонували прокат човнів — цього я вже не застав, зате зараз тут можна покататися на катамаранах.

З пляжу відкривається гарний краєвид на Березняки: чотири білі 16-поверхівки серії БПС ритмічно стоять уздовж берега, а між ними майже суцільною смугою тягнуться дерева. Хоча з іншого боку вздовж берега, на жаль, вже виросли хаотичні новобудови.

На західному березі росте велика верба, відома більшості як «дерево Цоя». 1986 року саме тут знімали сцени фільму «Кінець канікул», одну з ролей у якому зіграв Віктор Цой. Після виходу стрічки шанувальники Цоя спеціально розшукували «дерево Цоя» і фотографувалися біля нього.

Модерністська церква

На північному березі озера Тельбін стоїть єдина київська модерністська церква — Новоапостольський храм, зведений у 1995 році за підтримки німецької спільноти. Його стримані форми, кольори й масштаб напрочуд органічно вписалися в забудову Березняків, не намагаючись із нею сперечатися.

У вівтарній частині храму розташований вітраж українського художника Олександра Дубовика, чия виставка робіт прямо зараз проходить в «Українському домі». Замість традиційного сюжету художник створив абстрактну композицію з геометричних форм, у яких можна впізнати дерево життя та мотиви мандали.

Інтер'єр церкви майже позбавлений декору, тому саме світло стає його головним елементом. Проходячи крізь кольорове скло, сонячні промені постійно змінюють простір. Залежно від часу доби вітраж виглядає по-різному — ніби щоразу створює нову композицію.

Будинки Кайліка

Якщо дивитися на Березняки з мосту Патона, саме ці будинки першими впадають в око. Перший з них постав 1982 року на проспекті Павла Тичини, 6 — це був перший у Києві 19-поверховий житловий будинок.

Його спроєктував архітектор «Київпроєкту» Юрій Кайлік. Замість звичної для того часу компактної «коробки» він запропонував витягнуту композицію із секціями різної висоти, завдяки яким будинок став добре впізнаваною домінантою Березняків.

Упродовж 1982–1992 років на Березняках і вздовж Дніпровської набережної звели ще три таких будинки, які зрештою сформували силует частини лівого берега. Останнім став будинок на проспекті Павла Тичини, 10, завершений у 2001 році. На той час глазуровану керамічну плитку, якою облицьовували попередні будинки цієї серії, вже не виробляли. Тому фасад просто пофарбували. З роками фарба облупилася, і сьогодні саме у цього будинку найгірший вигляд.

Мурал на дитячій поліклініці

У 1979 році поруч із будинками Кайліка відкрили дитячу поліклініку № 1. У 1980-х її фасад прикрасили великою майолікою — керамічним панно, складеним із розписаних плиток. За сюжетом діти граються серед квітів, і вся композиція була сповнена світла та кольору.

Довгі роки панно майже не доглядали. Частина плиток почала відпадати, а коли будівлю вирішили утеплити, про збереження майоліки навіть не йшлося. Її просто знищили.

2019 року на цьому місці з'явився мурал Віталія Гідевана із зображенням дитини у воді. За кілька років фарби помітно вигоріли, і робота втратила виразність. Ця історія добре показує різницю між монументальним мистецтвом, яке створювали як частину архітектури, і сучасними розписами, які є просто декором фасаду.

Скандальне будівництво

Ще на початку 2010-х при в'їзді на Березняки можна було побачити останній житловий будинок Кухмістерської слобідки. Це був двоповерховий гуртожиток 1930-х років, зведений для працівників МВС, які охороняли міст Патона. Після Другої світової війни його відбудували, але у 2011 році знесли. Так зникла остання матеріальна згадка про поселення, на місці якого виріс сучасний район.

Довгий час ділянка залишалася порожньою. Сьогодні ж саме тут триває один із найгучніших містобудівних конфліктів Березняків. Забудовник планує звести 26-поверховий житловий комплекс на території біля скверу імені Павла Тичини. Попри протести мешканців, на майданчику вже розпочалися підготовчі роботи, а частину дерев вирубали.

Для місцевих це не лише суперечка навколо чергової новобудови. Люди побоюються втрати однієї з небагатьох зелених зон району, перевантаження інженерних мереж, погіршення умов пожежної евакуації та зникнення відкритого громадського простору.

Березняки свого часу створювали як цілісний і добре збалансований район. Сьогодні ж його початкові видові точки і «парадні фасади» поступово забудовують окремими висотними комплексами, проєктанти яких майже не зважають на первісну планувальну логіку цього місця. Спочатку з'явився торговий центр Silver Breeze, тепер — ще одна висотка, що лише продовжить трансформувати силует масиву в гіршу сторону.

Березняки досі залишаються одним із небагатьох київських масивів, де ще можна відчути той задум, який архітектори закладали понад пів століття тому. Так, будинки старіють, інженерні мережі зношуються, район давно потребує якісного оновлення. Але оновлення — це не лише нові квадратні метри. Найбільша цінність Березняків у тому, що це район, який проєктували як єдине ціле.

Саме тому так боляче дивитися, коли нові житлові комплекси з'являються як чужорідні об'єкти. Їхні автори не зважають на ансамбль району, а просто займають будівлями вільні ділянки. Спочатку це здається дрібницею, але з кожною такою забудовою Березняки потроху втрачають те, що робило їх особливими: відчуття простору, спокою і продуманості.