Чи з'явиться в Україні Музей війни і яким він може бути – інтерв’ю з істориком Ігорем Пошивайлом

З початку повномасштабної війни Національний Музей Революції Гідності під керівництвом Ігоря Пошивайла почав збирати артефакти та усні свідчення вторгнення.

Також у музеї проводять виставки. А у березні 2022 заснували ініціативу “Штаб порятунку спадщини”, яка працює для захисту музеїв, бібліотек, архівів, наукових і культурних інституцій, археологічних пам’яток.

Ми поговорили з Ігорем Пошивайлом, гендиректором Музею Майдану, кандидатом історичних наук, етнологом, про те, хто і навіщо збирає військові артефакти, а також яким може бути майбутній Музей війни.

Хто займається музеєфікацією війни в Україні

Нині збиранням артефактів та усних свідчень займаються чимало груп музейників, істориків, колекціонерів, правників, військових.

Найрезультативнішою з поміж них мені видається команда Національного музею історії України у Другій світовій війні. Це їхня тема, і вони активно працюють з нею, про що свідчить велика кількість зібраних матеріалів та їх представлення на виставках в Україні та закордоном.

Велику роботу у цій сфері провадить також і Музей АТО Дніпропетровського історичного музею ім. Дмитра Яворницького. Активними у документуванні Російсько-української війни є також низка обласних краєзнавчих музеїв.

Національний музей Революції Гідності (Музей Майдану), який співзаснував Штаб порятунку спадщини, також збирає артефакти та усні свідчення у межах своїх польових експедицій, і влаштовує виставки, що фокусуються не лише на воєнній історії, а і на спротиві всієї нації.

Серед проєктів, які побудовані на зібраних за рік повномасштабної війни артефактів, є виставки:

• «Війна за ідентичність: сила опірності культури» (де було представлено унікальний експонат – бородянську шафку із керамічним півником, музеєфікованими за сприяння Культурної інституції «Між вухами»),
• «Лютий: грані незламності» (створена на основі колекції Музею Майдану та унікальної збірки Павла Нетьосова),
• «Соледар. Сіль. Війна» (організовану спільно з Донецьким обласним краєзнавчим музеєм)»,
• «…Але будуть відроджені у славі і силі» (проєкт в Трапезній палаті дерусифікованої Лаврі.

Усього Музей Майдану за рік взяв на облік понад тисячу нових експонатів на тему війни.

Для чого потрібен Музей війни

Головна мета майбутнього музею про російсько-українську війну – зберегти інклюзивну пам’ять про героїчну боротьбу української нації за свободу, гідно вшанувати її героїв, зцілити народ від травми війни і забезпечити його незламність і переможність у захисті вітчизни.

Для чого потрібен Музей? Відповідь очевидна: Україна перебуває у стані війни вже дев’ять років. Це спроба рашистького режиму кремля продовжити попередню політику геноциду українського народу, адже наша боротьба триває щонайменше кілька століть.

Саме тому – пам’ять, чітке самоусвідомлення ідентичності – національної і культурної, є потужною, і напевно вирішальною зброєю у цій цивілізаційній битві.

Саме для уникнення викривлення історичної правди і потрібен сучасний музей війни.

Він розповідатиме не лише про воєнну історію, описуватиме хроніку подій, доноситиме героїчний спротив України та її перемоги, а й сформує глибший контекст цього драматичного протистояння цивілізацій.

Музей потрібен і для вшанування героїзму наших воїнів, сил оборони, волонтерів, капеланів, медиків, всього свідомого і активного суспільства. Водночас, це має бути потужний комунікаційний і пост-травматичний майданчик для військових і ветеранських спільнот, родин загиблих і поранених, волонтерів, соціально відповідальних громадян.

А для зовнішнього світу Музей війни має стати першим кроком пізнання України – саме через зацікавлення цим героїчним і мужнім народом, який рішуче дав відсіч російській агресії, змінивши хід світової історії.

Яким може бути Музей війни

Це може бути Національний музей історії російсько-української війни, Музей української перемоги і миру, Музей незламності української нації, Музей українських героїв – залежно від того, які фокуси і пріоритети у наративі про цю війну визначатимуть влада, суспільство, ветеранське і експертне середовище.

Утім, переконаний, що не слід його називати музеєм рашизму чи російської агресії, оскільки він не має увічнювати злочинців таким чином і фокусуватися на них, це не має бути музей пам’яті московитських злочинів, а швидше музей героїзму і переможності українського народу.

Теми про рашизм, його суть, походження, причини появи, здійснені злочини та покарання звісно ж будуть відображені в такому музейному просторі, утім, не слід цьому мордору робити пам’ятник.

Одним із головних завдань має бути надійне щеплення від «руського міра» його відвідувачів, а також консолідація суспільства навколо захисту держави від зовнішньої агресії.

Коли і де можуть створити Музей війни

Музей може бути у Києві зі статусом національного, представляючи тему глобально, а також з філіями у регіонах, висвітлюючи локальні особливості війни і вшановуючи передусім місцевих героїв та ветеранів.

Музей війни має функціонувати вже сьогодні, активно збираючи «по гарячому» майбутні експонати, свідчення і усні історії, запускаючи інформаційні та освітні програми, влаштовуючи виставкові проєкти, і стаючи майданчиком проговорення і зцілення від травми, осередком волонтерських ініціатив, армійського і ветеранського партнерства.

Вочевидь, національний музей війни має бути державною структурою, він може постати «з нуля» і над цим вже працюють військові історики. А може бути створений на основі вже існуючих музеїв війни.

Регіональні експозиції можна розгорнути у краєзнавчих музеях, зокрема, їхніх філіях, заснувати у важливих, символічних у цій війні містах, скажімо, у Маріуполі, Бахмуті, Соледарі, Сєвєродонецьку, Ізюмі чи Куп’янську.

При цьому, звісно ж, забезпечення таких музеїв може бути змішаного типу, завдяки державно-приватному партнерству.

Держава, як мінімум, має забезпечити належне функціонування (відвести земельну ділянку, збудувати приміщення, забезпечити фахову роботу працівників, створити сучасну експозицію). З часом державні чи муніципальні проєкти можуть перейти на змішану форму фінансування завдяки грантам і пожертвам.

Якщо центральна чи місцева влада «пастимуть задніх», то певний, що з’являться і громадські чи приватні музеї. До речі, Міжнародна хартія меморіальних музеїв саме тому закликає країни, уряди й місцеві спільноти бути відповідальними перед музеями складної і травматичної історії, оберігати їхні колекції й забезпечити їм найвищий ступінь свободи від політичних директив.

Як це відбувається закордоном

У світі існує величезна кількість музеїв війни, найпопулярнішими серед яких є музеї Великої війни (тобто Першої світової) та Другої світової війни.

Як вважають закордонні дослідники, більшість традиційних музеїв і меморіалів світових воєн виправдовують дії влади і смерть співгромадян, висвітлюють загиблих знеособлено, не ставлять у своїх експозиціях гострих і контраверсійних запитань.

Уникаючи гострих тем, музеї складної історії можуть вдаватися до різних прийомів, аби відволікти увагу своїх відвідувачів від незручних запитань. Наприклад, фокусуватися на технологіях і техніці, а не стражданнях і жертвах війни, як це відбувається у Імперському воєнному музеї в Лондоні.

І навпаки, Музей на полях Фландрії в бельгійському місті Іпр фокусується у своєму загальному меседжі на впливі війни на життя військових і цивільних, промотує мир і толерантність, представляє минуле як урок для теперішніх і майбутніх поколінь.

Деякі музеї навпаки, уникають донесення очевидних істин та висновків, надаючи перевагу розповідати своїм відвідувачам про глобальні цінності та проблеми, аніж виявляти конкретних винних у злочинах і піддаватися геополітичним ризикам.

Такими мені видалися музеї в Японії, які висвітлюють події Другої світової війни, зокрема ядерне бомбардування Хіросіми та Нагасакі, чи Битву за Окінаву.

Також існують військові музеї, які більше фокусуються на історії збройних сил, побіжно можуть висвітлювати участь своїх військових у закордонних воєнних місіях або локальних конфліктах – як от Національний військовий музей Нідерландів у місті Сустерберг.

Також глобальну історію війни можна подати важливою локальною подією, як наприклад, у музеї Варшавського повстання, найпопулярнішому серед відвідувачів, передусім, молоді, музеї Польщі.

Тож, Україні слід використати позитивні закордонні практики, і уникнути класичних помилок, при цьому віднайшовши свої унікальні підходи до представлення цієї війни.

Фото: Національний музей Революції Гідності