Як шеф-кухар Дмитро Опанасенко пройшов пекло на фронті і повернувся до ресторану після важкого поранення

Дмитро Опанасенко працює в ресторанному бізнесі майже 15 років. Потрапив на кухню випадково, а залишився на все життя.

25 лютого 2022 року він поставив кар’єру на паузу і долучився до ЗСУ, хоча раніше не мав військового досвіду. Понад рік воював на Бахмутському напрямку.

Навесні 2023-го року Дмитро отримав важке поранення. Зараз він одужує і потроху вертається до своїх обов’язків в ресторанній компанії GastroFamily.

Ми зустрілися поговорили з Дмитром про непростий шлях до відновлення і про те, що бізнес та суспільство можуть зробити, щоб ветеранам було легше повернутися до цивільного життя.

Про випадок та кар’єру кухаря

Дмитро вчився на інженера-механіка і зовсім не мріяв працювати на кухні. Ба більше, якщо і мріяв про сферу гостинності, то радше про бари. Закінчив популярну школу для барменів та думав про роботу в нічному клубі.

У вільний від навчання в університеті час підробляв у фаст-фуді і дуже швидко “доріс” до менеджера.

У ресторан "Барсук", перший заклад компанії GastroFamily, прийшов на посаду помічника офіціанта. На кухні взагалі опинився випадково. Пару разів врятував команду в "запару", в моменти пікового навантаження, просто без підготовки йшов на кухню й допомагав готувати страви та видавати замовлення. На активного та талановитого хлопця швидко звернуло керівництво: йому запропонували посаду кухаря з більш стабільною зарплатнею, й він погодився.

За роки в професії Дмитро "доріс" до бренд-шефа компанії GastroFamily: він розробляв меню для десятків закладів в різних містах України.

Хоча про свої здобутки звик говорити скромно:

"Для мене найважливіше в професії – це можливість постійно вчитися. Я завжди цінував можливість працювати разом з талановитими шефами, спостерігати за їхньою роботою, ходом думки.

Були моменти, коли я відчував, як їхній підхід просто змінює мою свідомість, погляд на ніби знайомі речі.

Ще дуже драйвлять складні задачі. Скільки було такого, що меню ми розробляли майже "на колінці". Знаєш, той момент, коли в залі ще розставляють меблі, щось шаманять з електрикою, але в черзі вже стоять перші гості, і у тебе просто немає можливості сказати “не знаю” або “не вмію”. Ти просто береш і робиш. І іноді в таких стресових ситуаціях народжуються дуже непогані страви".

Про перші дні в ЗСУ

У Дмитра не було досвіду військової служби, але напередодні вторгнення він почав цікавитися тим, як долучитися до лав Збройних Сил у разі необхідності:

"Напад 24 лютого для мене був неочікуваним. Проте було якесь передчуття чи щось на кшталт. Тому я заздалегідь дізнавався, де знаходяться центри комплектування, зберігав пости з підказками, що треба мати з собою, намагався розібратися в тому, як формуються підрозділи. Для мене це був абсолютно новий світ.

Я ніколи не хотів воювати. Не захоплювався зброєю або чимось таким. Просто я точно знав, що маю бути у війську в потрібний момент.

24 лютого я діяв за чітким планом, який склав напередодні: закупив продукти, вивіз родичів з Києва, а вранці 25 лютого вже був у черзі в військкомат.

Пройшов з одним питанням: чим я можу допомогти? Був готовий робити все, що скажуть, тільки щоб бути корисним в такий момент. Певно, діяв так через те, що мені було що втрачати. І тому навіть страху особливого не було".

В черзі під військкоматом Дмитро провів добу. Не пішов додому навіть ночувати: залишився спати на парковці поряд. Тоді ж потрапив під перший обстріл: "Просинаюся і бачу, а моя машина – вже як решето. Тоді ж побачив першу кров на війні.

За добу мені нарешті видали автомат та дали перші завдання. Ми мали охороняти різні маленькі ділянки в місті. Там же, безпосередньо під час виконання завдань, відбувалася якась мінімальна підготовка. Я потроху розумів, що таке "займати позиції", "утримувати позиції", як все це працює.

Певно, ми виглядали навіть трохи смішно: стояли на блокпостах в кросівках та джинсах, в броніках та касках, зібраних по знайомих. Тоді ще навіть не розуміли, який у них має бути клас захисту і наскільки це важливо. Але швидко навчилися.

Головне, що тоді ніби включився якийсь перемикач в голові: я почав себе готувати ментально. Почав читати купу книг з військової психології, і це те, що мені дуже допомогло потім.

Я бачив, як люди в чудовій фізичній формі, треновані, наприклад, гарно стріляти, просто ламалися в критичній ситуації. Помічав, що відбувається з добровольцями, які вперше йшли на позиції й бачили смерть дуже зблизька. Іноді люди після такого змінюються кардинально. До війни потрібно готувати не тільки тіло, але в першу чергу саме психіку, волю, свідомість.

Я багато разів подумки готував себе до найгіршого, допускав найстрашніші варіанти. Я знав, що можу померти. Що можу стати калікою. Коли я прийняв це і прийняв повністю свій вибір бути в армії, стало легше. І, звісно, я просто багато вчився, бо кожна помилка під час виконання бойового завдання може стати фатальною".

Про поранення та порятунок

Після звільнення Київщини підрозділ Дмитра більшу частину часу воював на Бахмутському напрямку. Там Дмитро двічі отримував поранення. Після першого поранення під Кліщіївкою швидко повернувся в стрій. Друге ж було дуже важким: вижити після нього вже було майже дивом.

Він згадує, як це трапилося: "Була така знаменита позиція на перехресті між різними посадками під назвою "басейн". Всі військові на тому напрямку дуже добре її знають. На ранок відбувся бій, наші підрозділи зайшли на позиції, а ми мали допомогти їм закріпитися. Час був не дуже сприятливий: день, місцевість дуже добре проглядалася та прострілювалася. Ворог розпочав контратаку. Ми терміново сформували групу. Людей 20, з різних підрозділів. Деяких я бачив вперше, але часу на злагодження не було. Почали просуватися вперед, хоча нас крили з усіх боків.

Частина групи змогла добігти до найближчих окопів. Я та декілька побратимів не встигли: вже були перші поранені.

Ми зупинилися, щоб перечекати трохи. І от саме тоді снаряд розірвався просто поряд зі мною: мить, і купа уламків у мене в боку. І бронік не врятував".

Дмитро розповідає, що йому майже "пощастило": шансів вижити було небагато, але трапилося декілька доленосних збігів.

По-перше, побратими, які були поряд, вміли надавати першу допомогу: "У мене були пошкоджені легені, розпочався пневмоторакс, я задихався. Один хлопець намагався за протоколом наліпити оклюзійну наліпку, але йому не вдалося: вона просякала кров’ю. Я розумів, що він робить не так, але пояснити вже не міг. Допомогли інші: просто віддали своє з аптечок, хоча це був великий ризик для них самих. Заліпили в мені дірки наклейками, наклали турнікети. За правилами мене не мали евакуювати: вони далі йшли виконувати бойове завдання. Але поряд якраз відбувалася евакуація людей з іншої групи, з легшими пораненнями.

І от хлопці просто на руках під обстрілом несли мене кілометра два-три до евакуаційної машини.

Що було далі, я вже не пам’ятаю. Був тільки один момент, коли я прийшов до тями вже у машині на Часів Яр. Згадав, що у мене на руці турнікет вже багато годин і треба його послабити. Інакше б мені вже ампутували руку.

Я тепер часто з вдячністю думаю про нашого начмеда, який просто задовбував нас тактичною медициною. Бували такі моменти, коли після нарядів так не хотілося виконувати його вправи з накладання турнікетів чи щось таке. Але в критичній ситуації саме це мене врятувало".

Дмитра доставили в Часів Яр, а згодом перевезли у Дніпро. Там розпочався складний та тривалий процес реабілітації.

Довгий шлях до відновлення

Коли у Дніпрі Дмитро прийшов до тями й побачив, що не втратив кінцівки, подумав про себе, що все “обійшлося”, і за пару тижнів він зможе повернутися на війну. Тоді він не міг оцінити складності отриманих поранень.

За декілька тижнів стан почав погіршуватися: легені не працювали, потрібна була термінова операція в Києві, але перевезти його не було можливості. Двічі викликали гвинтокрил і двічі відкладали транспортування через завеликі ризики для життя: кисневе обладнання в них не працювало, як слід. Врешті, допоміг колишній колега – теж з ресторанної індустрії, бармен. Він на той момент працював у Київському військовому шпиталі й зміг домовитися про такий борт, який міг перевезти Дмитра навіть у важкому стані. Якби тоді родичі, знайомі та лікарі забарилися з перевезенням та операцією ще на тиждень, шансів вижити та одужати було б небагато.

У Києві Дмитра декілька разів вводили у штучну кому та зробили низку надзвичайно складних операцій. Найважчу, з видалення частини легенів, проводив дуже досвідчений хірург. І навіть він не давав родичам жодних гарантій: лікарі готували родину до найгірших сценаріїв.

Коли ж Дмитра між операціями виводили з коми, йому, звісно, нічого про це не казали. Тільки дівчина (тепер вже дружина героя) показувала пости від сотень колег та знайомих, які бажали Дмитру одужання та хвилювалися за нього. Згадує, що його це розчулювало до сліз і давало надію.

Попри великі ризики, найважча операція тривалістю в 4 годин пройшла успішно. Розпочався період реабілітації.

"Коли припинилися кровотечі, мене перевели в інший інститут на реабілітацію. Довелося вчитися жити заново. На це пішла ціла вічність.

Найгірше, що ніхто тобі не може сказати, коли буде краще. Скільки треба почекати? Місяць? Два? В якийсь момент я вже перестав про це питати. Я отримав поранення в травні. І тільки в грудні мене вперше відпустили на день додому. Я ще був весь в трубках, слабкий. Але яке ж це було щастя та диво: мати можливість зустріти Новий рік разом зі своєю родиною. Після цього справи пішли краще. Згодом мене взагалі перевели на стаціонар: вдома все давалося простіше. Навіть рухатися, тримаючись за стіни рідного дому, а не лікарняних коридорів, було легше".

Про повернення до роботи та нові виклики

Ще на етапі реабілітації Дмитро написав колегам в компанію GastroFamily, що готовий хоча б якось долучитися до роботи: консультувати з розробки меню або організації процесів.

"Якось непомітно я з головою поринув в роботу. Її в компанії завжди багато. Я ще тоді навіть офіційно не списався зі служби, а вже ходив у ресторани допомагати. Це підтримувало, але й виснажувало теж.

Виходжу на кухню, а за пару годин на ногах вже хочеться на щось спертися або сісти. Навіть просто тривалий час на ногах стояти важко.

Але саме те, що була робота, задачі, це давало стимул та допомагало відновлюватися".

Дмитро згадує, що під час служби у нього був сильний внутрішній страх, що він на війні відстане від всіх трендів в індустрії. Що на той момент, коли він зможе повернутися до роботи, його знання та навички стануть неактуальними. Тому він старався тримати себе в тонусі: у вільний час читав і дивився професійні матеріали. Щойно давали відпустки, їздив на відкриття нових закладів.

"Я не поділяю думки тих військових, яких бісить те, що в Києві або в інших тилових містах люди відпочивають в ресторанах.

Навпаки, я намагався встигнути якомога більше: побачите щось нове та цікаве та пожити хоча б трохи не на війні.

Звісно, за два роки багато чого змінилося. І в компанії, і в індустрії в цілому. Але те, що я не втрачав зв’язок, не протиставляв свій військовий досвід цивільному життю, дуже допомогло швидше адаптуватися.

Я не можу сказати, що мені все дається просто. Я шукаю підходи до команди. Пропоную ідеї не для того, щоб якось реалізувати власні амбіції, а щоб ми разом зробили кращий результат. Просто зараз я паралельно розробляю 5 гастрономічних фестивалів. Це складно, але цікаво. І такі виклики тільки в радість".

Про те, як цивільним порозумітися з військовими

Дмитро говорить, що найголовніше у спілкуванні з військовими… просто не забувати про них. Говорити, писати, надсилати фото, тримати в курсі новин "з цивільного життя", бо немає нічого гіршого, ніж мовчання та самотність, яку багато хто переживає на війні:

"Є така особливість в армії, що більшість часу боєць проводить в очікуванні на щось. В очікуванні на наказ, на бойове завдання, на відпустку… І от якщо цей час не зайнятий активними діями, людина залишається на самоті зі своїми думками. І це не завжди просто. Хтось переосмислює своє життя, а хтось вбиває час в онлайн-казино.

Саме в такі моменти найбільше потрібно знати, що в цивільному житті про тебе не забули.

А коли від вчорашніх друзів, колег повідомлень немає, це дуже важко, виникає відчуття, що ти все пропускаєш".

Дмитро радить всім, чиї колеги зараз на фронті, не боятися писати їм першими. Просто спитати, як справи, розповісти про новини в компанії:

"Звісно, це все дуже індивідуально. Але коли мої колеги збиралися на піцу і надсилали мені фото, у мене це не викликало роздратування. Навпаки, я так радів за них. А якщо вони писали щось по типу: "гарно відпочиваємо, тільки тебе не вистачає", то мені взагалі було дуже приємно. Це було як нагадування про те, що я все ще важливий для них, про мене пам’ятають".

Він говорить про те, яким пекучим буває відчуття у військових, що життя проходить повз, як з’являються страхи й сумніви в тому, чи зможуть вони відновити кар’єру, чи зможуть знайти своє місце поза армією.

“Тож не потрібно чекати на той момент, коли вони звільняться з армії, тим паче ніхто з них не знає, коли і як це відбудеться. Важливо не втрачати зв’язок, поки військові на фронті. Бути щирими. Не ховатися за мовчанням. Тоді шлях до відновлення буде простішим для всіх”.

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі "Вікно Відновлення". Усе про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

Із фронту – у бізнес: Історії ветеранів, які відкрили власну справу

Валерія Паненко 31 липня 2024

Фото: з архіву Дмитра Опанасенка, Dima Opanasenko, Alina Viktorova