Як звільнені з полону українські військові повертаються до життя після тортур голодом
Дмитро Козацький, боєць полку “Азов” та фотограф, світлини якого перемагали в конкурсах від Time та The Guardian, провів у російському полоні 4 місяці. За цей час він схуднув з 65 до 51 кілограма. На одній з публічних подій він зазначив, що цей факт важливий не як частина його особистої історії, а свідчення того, в яких умовах взагалі перебувають українські полонені.
Голодомор 30-их, "упокорення голодом" на різних етапах радянської окупації та тортури українських полонених зараз – ланки однієї "російської традиції".
Шлях до відновлення після таких випробувань складний та довгий, але підтримка з боку близьких людей та волонтерів, гідний медичний супровід та теплі спогади про родинну їжу роблять його трошки легшим.
Ми поспілкувалися зі звільненими з полону військовими, волонтерами та громадськими діячами для того, щоб розповісти про те, як повертається "смак до життя" у тих, хто пройшов найважче випробування.
Упокорення голодом: давні "традиції" СРСР та росії
"Женевська конвенція" про поводження з військовополоненими від 19 серпня 1949 року містить низку окремих пунктів щодо того, яким має бути харчування в полоні. Зокрема, зазначається, що "основний добовий раціон харчування повинен бути достатнім за кількістю, якістю й різноманітністю для того, щоб підтримувати добрий стан здоров'я військовополонених та запобігати втраті ваги або розвитку недостатності харчування".
Не можна "карати" полонених зменшенням раціону, забороною на споживання води або паління тютюну. Крім того, рекомендується дозволяти полоненим самостійно готувати їжу, якщо вони матимуть додаткові продукти.
СРСР ратифікував Женевські конвенції у 1954 році. Щоправда, це жодним чином не заважало радянській системі застосовувати тортури голодом проти власного населення в таборах і не тільки. Голод, тотальне виснаження та хвороби, крім страт як таких, були головним причинами численних смертей ГУЛАГУ. При чому система "заохочення їжею" через виконання трудових планів була не послабленням тортур, а радше їх новою формою: норми встановлювалися таким чином, щоб нікому не вдавалося "заробити" ту кількість їжі, яка б відповідала втраченій енергії. Люди хворіли від голоду та важкої праці, а коли вони були вже при смерті, їх часто "звільняли": просто виставляли за стіни табору, щоб занизити реальну статистику смертей.
За роки війни проти України росія порушувала різні норми міжнародного гуманітарного права безліч разів, а у 2019 році взагалі частково вийшла з механізму Женевських конвенцій. Щоправда, це жодним чином не знімає з неї відповідальності за злочини, вчинені проти українських військових та цивільних.
Серед багатьох з них окреме місце займають тортури голодом.
Євгенія Савонік, співзасновниця організація "Вояцький визвіл", розповіла про те, що харчування в російському полоні є окремим видом випробувань:
"Дуже часто на прийом їжі дають лише 2-3 хвилини, страви надзвичайно гарячі, тому бранці весь час ходять із обпеченим ротом та стравоходом. Вони розказують, що в полоні весь час були голодними.
Єдине, що допомагало зберігати бодай якусь енергію — це хліб, але і той не завжди давали або, дуже мало. Звільнені бранці розповідають, що їжа у російському полоні була жахлива: шкаралупа з пагонами, залита олією, капуста з водою, запарена каша, тобто фактично корм для тварин на сніданок і дві картоплини – на вечерю. Про надзвичайно низьку якість харчування свідчить той факт, що більшість звільнених мають критичну втрату ваги — від 10 до 45 кілограмів".
Подібні знущання мають декілька цілей: наругу на людською гідністю, спробу психологічно зламати полонених та підірвати їхнє здоров’я настільки, аби навіть після обміну повернення до повноцінного життя, а тим паче до служби, було майже неможливим.
"Ми могли думати тільки про їжу. І ніколи не наїдалися": історія одного полону
Роман Зарудний – професійний акробат. Він картав себе, що не долучився до війська ще у 2014 році: його захоплювала улюблена робота в цирку і він не хотів ставити кар’єру на паузу. Повномасштабне вторгнення не залишило вибору: вже 17 березня він долучився до лав Національної гвардії.
Під час боїв на Донеччині потрапив у полон. В ньому він провів понад півтора роки: його звільнили під час великого обміну в січні 2024 року.
Роман згадує, що кожен етап перебування в полоні був важчий за попередній: коли здавалося, що гірше вже не буде, росіяни вигадували нові методи тортур.
Перші декілька тижнів, коли полонені перебували в наметовому містечку разом з російськими солдатами, умови були майже "стерпними": на них чинили психологічний тиск, але годували кашею та іншими стравами з "польової кухні".
Однак вже у першій в’язниці їжі стало набагато менше: "Там не було аж таких страшних тортур, хоча іноді били та намагалися знищити психічно. Найбільш популярною в меню була вишукана страва: не чищена картопля з брудом, з пагонами, яку нам давали на сніданок та вечерю. І хоча земля скрипіла на зубах, ми їли, бо навіть такої картоплі було мало".
Згодом, після якоїсь "перевірки згори" до картоплі додали кислу капусту.
"Я тоді думав, що гірше вже не буде. Але все тільки починалося", - згадує Роман.
На черговій "прийомці" після пересилки полонених сильно били: вибивали прицільно зуби, нівечили обличчя. Умови перебування були такі, як в найгірших спогадах в’язнів про ГУЛАГ: полоненим не дозволяли сидіти, напускали на них собак, не надавали медичну допомогу.
"Їжі тут вже фактично не було. Коли-не-коли давали баланду, розмазану по денцю тарілки. Вони спеціально робили так, щоб за кожен шматочок хліба була гризанина. Хтось ламався, вівся на це. Але згодом ми налагодили більш-менш чесну систему розподілу у камері. Їжі було так мало, що кожна крихта була як цінність. Від голоду ми починали хворіти. У мене почали гнити ноги. Були моменти, коли я думав, що помру. Але коли я вже геть прощався з життям, мені вкололи якісь антибіотики. Стало трохи легше, але ходити нормально я не міг".
Роман говорить, що навіть коли їжі давали трохи більше, відчуття ситості вже не приходило: голод та очікування на будь-який харч займали всі думки.
"Голод перетворював нас на ходячі животи, на тварин. Ми могли думати тільки про їжу.
Були моменти, за які мені соромно. Як я мріяв, що опинюся на волі і скручу голову першому-ліпшому голубу, щоб з’їсти. Ось до такого доходило".
Але додає, що крім цих "тваринних" думок, було й те, що, навпаки, зберігало зв’язок з чимось теплим, людським, важливим: "Чіплявся за життя завдяки спогадам про рідних. Думав про те, як вони чекають. Уявляв, як зберу всю родину за одним столом".
"Тільки за місяць, коли наївся, почав розрізняти смаки": про повернення додому і шлях до відновлення
Романа обміняли тоді, коли він майже втратив надію на звільнення.
"Коли їхав, я майже ні на що не сподівався. Тільки думав про те, що не встиг повечеряти. Давали буквально пару ложок каші, але хоча б щось. Ми їхали майже три доби, і весь цей час нас не годували. Тільки коли ми перетнули кордон і нас зустріли вже в Україні, то принесли яблука, печива, воду. Це було неначе сном".
Вперше за майже два роки Роман нормально поїв вже в лікарні на Сумщині. Їжу давали дієтичну з урахуванням фізичного стану звільнених: "Був суп, рисова каша, бутерброди з перетертим салом, чай, печиво. Ми вперше понаїдалися. Хоча, звісно, багато з’їсти не могли просто фізично. Шлунок не дозволяв".
Роман втратив майже половину своєї ваги: до полону важив 105 кілограмів, мав дуже міцну мускулатуру, бо займався акробатикою; після полону важив заледве 60. Пів року після звільнення він провів у лікарнях, поступово відновлюючись.
Повільно поверталися і відчуття смаку, і звичайні практики харчування: від жорсткої дієти, на яку посадили лікарі, та бажання просто їсти що-небудь через страх голоду до відчуття радості від улюблених страв.
"Спочатку нас лікарі дуже обмежували, слідкували, щоб ми не їли більше, ніж можна. А їсти хотілося просто все підряд. І ще випросити додаткову котлету у тьоті на роздачі. Я їв все це і навіть не можу згадати, що це було. Головне, що це була їжа, і її було вдосталь.
Тільки за місяць, коли наївся, почав розрізняти смаки. Згадав, як зрадів, коли мала принесла мені голубці й млинчики, такі добрі".
Коли Романа почали відпускати з лікарні, він, нарешті, зібрав найближчих – маму та сестру – за одним столом, почав готувати вранці улюблену яєчню. Розпочав свій шлях до “реального життя”.
Зараз він все ще у медичній відпустці, але чекає, поки відновиться настільки, щоб можна було повернутися до збройних сил.
"Рафаелки" і "смак життя": як волонтери підтримують звільнених з полону
Юлія Кулік – волонтерка. Вже майже рік вона регулярно відвідує військові шпиталі та системно допомагає військовим, які втратили кінцівки: надає інформаційний супровід щодо можливостей протезування, допомагає закрити збори. А, найголовніше, просто залишається на зв’язку, щоб вислухати та підтримати.
Доволі часто поранені їй "замовляють" смаколики. Юлія розповідає: "Ми з дівчатами шуткуємо, що вже працюємо як Glovo.
Найчастіше у нас просять їжу з МакДональдз, шаурму та каву. Щось, що асоціюється з "нормальним" життям. Іноді, коли дозволяють лікарі, ми запрошуємо їх в якусь кав’ярню або в кіно.
Та головне навіть не це, а небайдужість та бажання вислухати їхні історії. Бо найгірше, з чим можна стикнутися після поранення або полону – це самотність".
Після того, як на початку 2024 року відбувся великий обмін, Юлія з друзями пішли провідати звільнених з полону воїнів. Ідея принести страви з МакДональдз, а саме про них просять чи не найчастіше, зазнала невдачі. Лікарі не дозволили приносити щось подібне: занадто великі ризики для крихкого здоров’я військових. Але за декілька тижнів дозволили деяким вкусити по шматочку, і це було як свято:
"Звісно, лікарі забороняють хлопцям після полону їсти фаст-фуд. І ми дуже серйозно ставимося до їхніх пересторог. Але інколи дозволяють відкусити просто маленький шматочок бургера, і це дуже щемно: бо це ж не про їжу, а про спогади і смак до життя.
Ще ми часто приносимо хлопцям "рафаелки". Просто так, не на 14 лютого. Дуже класно бачити їхню реакцію, коли дістаю цукерки з пакета. Бо вони такого не очікують. Це ніби не річ першої потреби, а радше щось святкове. Вони так щиро посміхаються і радіють. Навіть ті, кому не можна солодкого: відразу думають, кого вони пригостять, маму або дружину. Це такі дорогоцінні миттєвості, які ми можемо та маємо для них створювати".
Юлія нагадує знову і знову, що дуже страшно – повернутися з полону в мирне життя, де на людину не чекає ніхто з близьких. Історії звільнених дуже різні: до когось стоїть черга з родичів та знайомих, хтось чекає на візит волонтерів як на свято. Тож це наша відповідальність – шукати шляхи, як підтримати їх усіх.
Просто поговорити та принести "смаколики" – це найменший, але такий помічний крок на шляху до відновлення. Єдине, варто зважати, що фізичний та психічний стан військовий на реабілітації, особливо тих, хто пройшов пекло полону, може бути надзвичайно вразливим. Тож варто зважати на це, дізнаватися деталі, дослухатися до рекомендацій лікарів, аби стравді підтримати, а не нашкодити.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі "Вікно Відновлення". Усе про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
Фото: надані Романом Зарудним, а також УНІАН, СБУ, МВС, прес-служба президента.
