О, це ж я: портрети двійників у об’єктиві Ульріка Колетта і Франсуа Брюнеля

Ульрік Колетт і Франсуа Брюнель — два незнайомі між собою канадці, які займаються тією самою справою — фотографують схожих один на одного людей. Але кожен по-своєму.

Колетт називає себе фотографом-самоуком. П’ятнадцять років тому він розпочав проєкт Portraits Genetiques — серію портретів-віддзеркалень, у яких об’єднує половинки знімків схожих один на одного родичів.

Його роботи потрапили у шортліст рекламного фестивалю «Каннські Леви», публікувалися в Esquire та New York Daily News і виставлялися у Вісконсинському університеті.

— Ні, я не маю наукової генетичної освіти. Мій підхід винятково художній. Portraits Genetiques — радше візуальна метафора, ніж науковий проєкт. Це спосіб спонукати глядачів до роздумів про сімейну схожість та ідентичність, а не ілюструвати генетику в суто академічному сенсі. Але при цьому близько п’ятнадцяти портретів з цієї серії є частиною постійної експозиції кафедри генетики Вісконсинського університету в Медісоні, що мене одночасно дивує й радує.

Я поєдную традиційні техніки фотографії з методами цифрової постобробки, щоб створювати портрети, які водночас є художніми й науковими. Я ставлю собі за мету викликати роздуми про індивідуальність і схожість, досліджуючи кордони візуальної ідентичності. Цей підхід ставить під сумнів поняття генетичної спадковості та візуальної спадщини.

Найчастіше я працюю з людьми зі свого оточення: сім’єю, друзями, знайомими. Іноді до мене звертаються незнайомі люди, адже їм цікаво побачити результат роботи. Це завжди виглядає як співпраця: вони приносять мені свою історію, а я організовую процес.

Я не думаю в категоріях «це мої найвдаліші портрети». Однак є теми, є родичі, з якими мені трохи цікавіше працювати. Я люблю споглядати за близькими за віком братами та сестрами. На цих портретах часто помітно тонкі відмінності та дивовижну схожість — іноді здається ніби споглядаєш дві версії однієї й тієї ж людини. Я дійсно вважаю, що схожість існує всюди. Риси наших облич формуються обмеженим набором, який повторюється у нескінченній кількості комбінацій. Що дійсно робить обличчя по-справжньому впізнаваним та яскравим, — це його вираз, те, як людина реагує чи посміхається. З часом наша посмішка викликає появу зморшок, і ці зморшки часто з’являються у членів сім’ї в схожих візерунках. Ось такі дрібні деталі роблять цю схожість справді вражаючою.

Брюнель став відомим завдяки I’m Not a Look-Alike — серії з близько 200 портретів схожих між собою, але не пов’язаних родинними зв’язками людей. Самому фотографу неодноразово вказували на його схожість із актором Ровеном Аткінсоном, що виконав роль Містера Біна.

Роботи Брюнеля експонувалися на виставках у Монреалі, Боготі, Мангаймі, Барселоні та Сеулі.

— Я помічав схожих одне на одного людей завжди, із самого дитинства. Одного разу ввечері я побачив себе по телевізору і впізнав себе у персонажі Містера Біна. Я був шокований, побачивши свого двійника, але мене це певною мірою зачарувало і підштовхнуло до ідеї шукати схожих одне на одного людей. Окрім Ровена Аткінсона, у мене є мій двійник-чоловік і навіть двійник-жінка, і у мене була спільна фотосесія з ними.

Декого зі своїх героїв я знайшов самостійно. Але таких було небагато. Оскільки справді схожих між собою персон було замало і не вистачало для моєї серії, я звернувся до ЗМІ з проханням про допомогу. Зрештою, я її отримав, і тисячі людей звернулися до мене. Тепер я не знаходжу своїх героїв під час подорожей, усе навпаки: вони знаходять мене.

Мене часто запитують, чому фото виключно чорно-білі. Чіткість і простота: чорно-білі фото дозволяють усунути зайві деталі — колір шкіри та волосся — і зосередитися на суттєвих подібностях структури обличчя моделей.

Під час моєї роботи трапляються дуже дивні збіги обставин. Якось я домовився про зйомку з двома дуже схожими одна на одну жінками. Вони познайомилися в студії, але коли розговорилися, виявилося, що вони народилися в один день з різницею в одну годину. Обидві переїхали до Монреалю, обидві вивчали танці, обидві робили татуювання в одному салоні. Ба більше, їхні будинки розташовані майже навпроти одне одного. І вийшло так, що ці жінки вперше зустрілися на зйомках мого проєкту. Хіба це не дивовижно?

Як це — побачити свого допельгангера? Деякі з моїх героїв уже знайомі одне з одним ще до початку фотосесії, тому якоїсь несподіваної реакції на зустріч зі своїм двійником у них немає. Ті, хто зустрічається вперше, дивуються лише на хвилину, а потім розслаблюються, бо бачать перед собою того, хто за інших обставин міг би бути їм братом чи сестрою.