Ми поспілкувались з тими, хто регулярно розповідає світові про війну в Україні через людські історії. Наші героїні поділились власними переживаннями та почуттями щодо початку широкомасштабного вторгнення, розказали про свою роботу та плани щодо проєктів після нашої перемоги.

Христина Кулаковська (“Жителі Києва”)

Я – фотографка, журналістка, а ще засновниця волонтерського проєкту “Жителі Києва” ( короткі історії з людьми різного віку і професій, що живуть у столиці –  БЖ). Протягом останнього року до проєкту долучились команда з волонтерів, яким співзвучна ідея та цінності проєкту: хтось долучився до створення сайту, хтось до перекладу історій, транскрибацій тексту. В січні вдалось перекласти все англійською мовою.

В перший день широкомасштабного вторгнення я, як і всі інші, була в стані стресу і шоку – просто читала новини і не могла зібрати себе. Перші дні намагалась переконати своїх близьких евакуюватись до Львова, але погодились вони тільки через тиждень.

Перші дні я постійно бачила у соціальних мережах як все більше людей ідуть волонтерити та допомагати місту. Зрозуміла, що потрібно розповідати про цих людей, 27 лютого ми випустили першу історію в "Жителях". Паралельно я волонтерю у проєкті Ukrainer і наразі керую підпроєктом окремої серії про людей, які евакуювались із Маріуполя.

Про проєкт під час війни

З початку війни до проєкту долучилась фотографка та режисерка Христина Тінкевич. Вона зараз перебуває в Києві і час від часу фотографує героїв та бере інтерв’ю. Коли немає можливості зустрітись з людиною,то ми проводимо розмову онлайн чи телефоном, а також просимо селфі. За воєнний період ми зробили близько 30 історій, які виходять практично щодня. Сьогодні активно проєктом займається 6 людей, ми намагаємось братись за всі задачі, які можемо зробити і страхуємо одна одну. Хтось бере інтерв’ю, хтось розшифровує, хтось шукає героїв, або кожен робить одразу все. Наразі наші історії також публікуються на сайті про війну, який створило МЗС України. 

Героїв ми шукаємо за принципом сарафанного радіо: через знайомих, друзів та в інформаційному полі. Шукали тих, хто волонтерить в Києві та допомагає місту, через сторіз у наших соціальних мережах. Декого ми знаємо особисто, до прикладу, двоє волонтерів із команди закладів “Дублер” та “Дилетант” є моїми друзями. 

Ніколи не виділяю якусь конкретну історію, яка найбільше вразила чи здивувала. Вважаю, що нечесно визначати зараз – хто кращий, а хто гірший.

Хочу, щоб люди розуміли те, що наразі кожен – герой в тому, чим він займається: хтось робить це фізично на полі бою, хтось – на інформаційному фронті, а хтось піклується про своїх дітей. 

Усе своє свідоме життя займаюсь сторітелінгом – через людські історії та фотографії транслюю в світ людські долі. Я вірю у цей формат і знаю, що він надихає людей тримати супротив, відчувати свою силу та підтримку. Ми ведемо інформаційну війну і розказуємо правду про те, що відбувається в Києві через жителів, які є свідками подій. Насправді, дуже складно зараз залишатись в столиці, тому мені б хотілось підтримувати киян – показувати їм, що вони не самі і багато мешканців залишилось допомагати місту. 

Після перемоги хотілось би зробити книжку чи окремий напрям під назвою “Жителі, які зберегли Київ”. Я би хотіла також перезняти своїх героїв на плівку, бо зараз їх фотографують на телефон чи діджитал-камеру. Повернутись до попереднього формату, скоріш за все, буде неможливо через ці події.

Альона Вишницька (“War. Stories from Ukraine”)

Напередодні широкомасштабного вторгнення Росії у мене був найкращий день чи не за всю зиму. Я одужала після затяжного ковіду, зустрічалася з друзями, гуляла в парку, всім телефонувала та розповідала, який у мене гарний настрій. Наступного дня прокинулась о 6 ранку від дзвінка подруги, яка повідомила у слухавку: “Вставай, війна”. 

Ми із хлопцем почали читати новини, потім перевірили наші документи, заклеїли вікна скотчем, а ще помили посуд, який залишився з вечора. Коли зараз згадую цю послідовність дій, то здається, що ми були суперзібрані та морально готові до цього. Хоча, звісно, не були. Чомусь навіть сфотографувала безлад у квартирі, бо промайнула думка, що важливо зберегти цей спогад, якщо раптом не побачу більше своє житло.

Перші три дні я взагалі не могла себе зібрати докупи – не могла спати і нічого не їла. На четвертий день пішла у волонтерський центр, де декілька годин просто сортувала шприці різного об'єму. Це дуже механічна робота, але це єдине, на що я тоді була здатна.

Про проєкт 

А вже десь на 5 день, коли мені почали масово писати знайомі з-за кордону з питаннями про мій стан під час війни, то я зрозуміла, що важливо показати іншим людське обличчя війни. Бо людина розуміє людину.

Для мене найбільш близький формат – текст, оскільки з ним я працювала як журналістка та редакторка. Ми одразу вирішили робити проєкт для іноземців, щоб  акцентувати на тому, що війна в Україні зачепила кожного, і це такі ж люди, як і в Європі - просто яким пощастило менше, бо по сусідству живе росія. Ми беремо інтерв’ю в героїв по відео, телефоном чи під час особистої зустрічі. 

Зараз близько десяти людей залучені в проєкт на постійній основі: редакторки, координатор перекладачів, координатор ілюстраторів, smm-менеджерка, комунікаційниця, піарниця. Історії пишуть десь 20 авторів з різних українських медіа, близько 20 художників ілюструють і ще приблизно 70 людей перекладають тексти. Оскільки це волонтерський проєкт, то цифра залучених постійно змінюється. Кожні декілька днів додаються нові автори та інші члени команди.

Майже всі волонтери працюють з України.

Частина нашої команди знаходиться в Києві, який постійно обстрілюють, а також в інших регіонах, де кожного дня існує загроза ракетного обстрілу. Зрештою, більшість команди не знає, чи для них існуватиме завтра

Тому я захоплююсь усіма кожного дня. Те, що вони роблять, – це велика робота, яка вартує поваги. Люди працюють в міру своїх можливостей, а найчастіше – за межею цих можливостей. Всі ми хочемо донести світу правду про те, що відбувається в Україні зі звичайними людьми, як вони переживають війну та виживають у ній. 

Поліна Ліміна (“War. Stories from Ukraine”)

Я повернулась до Києва після тривалої поїздки 23 лютого, а наступного дня прокинулась від вибухів. Зараз я достатньо погано пам’ятаю ті перші години, бо мозок їх поступово стирає. Але згадую, що мене добряче всю трясло. У паніці я вирішила поїхати до Черкас, де живуть мої батьки. Майже цілий день добиралась сюди. Було страшно, бо по дорозі читала багато дезінформації про вибухи. Тільки по приїзду почала розуміти, що відбувається. 

До війни я працювала в сфері культури, smm та маркетингу. Після декількох днів повномасштабного вторгнення Росії побачила допис Альони (з якою працювали разом у "Забороні") про те, що вона шукає волонтерів для допомоги в проєкті “War. Stories from Ukraine”. Я написала їй і запропонувала свою допомогу в smm. Тому зараз займаюсь поширенням контенту. 

Про роботу і результати

Наразі ми записали і опублікували 65 історій в інстаграм та фейсбуці, але працюємо й над повноцінним сайтом на 12 мовах. Наша головна ціль – розповідати про те, що відбувається в Україні з перших вуст для іноземної аудиторії.

Ми розуміємо, якщо в перші тижні світ був шокований від того, що відбувається, то зараз до війни всі поступово звикають – вона вже не здається такою страшною і жахливою, щоб вимагати термінового втручання, санкцій тощо.

Ми хочемо людськими історіями актуалізувати це і показати, що українці все ще знаходяться в стані війни.

Всі історії людей – різні, тому вони викликають емоції на різних рівнях. Нещодавно ми писали про Олександра, який розчулив і вразив читачів. Він уже тривалий час хворий на онкологію, а для себе вирішив, що оскільки смерть до нього близька, то може ризикувати всім. Олександр їздить на автівці по гарячих точках, щоб розвести армії потрібні речі. На таку роботу ніхто не зголошувався, бо це дуже ризиковано. Його машину вже декілька разів обстрілювали. Після публікації нам писали багато людей з України та із-за кордону із проханням, щоб ми скинули номер картки Олександра для донатів. Чимало охочих вже скинули йому кошти. 

Нам пишуть також іноземні журналісти із локальних медіа Ізраїлю, Індії, Швеції, Канади і просять дозволу на публікацію історій на своїх сайтах. Звісно ж, що ми завжди дозволяємо. У приватних повідомленнях іноземці висловлюють нам слова вдячності за те, що стали краще розуміти ситуацію. Дуже часто це пишуть користувачі з Індії, Японії, Ізраїлю, США, а трішки рідше європейці, хоча таргетинг налаштований саме на них.  

Про плани 

Після запуску сайту ми хочемо збирати кошти на рекламу та таргетинг через вже зареєстрований патреон. Після нашої перемоги у війні почнуться інші процеси в суспільстві, які потрібно буде висвітлювати.

 Далеко не всі зараз готові розповідати про те, що з ними відбувалось, бо психіка у людей працює по-різному.  Хтось вибрався з пекла і йому краще поділитись своїм горем, а комусь – спершу треба відійти, відрефлексувати і пережити. 

 

Після перемоги буде багато історій про те, що відбулось і їх потрібно зафіксувати. Я розраховую на те, що тоді створять спеціальний трибунал для воєнних злочинців росії, а наші історії допоможуть у фіксації усіх цих злодіянь, щоб постраждалі люди могли б розраховувати хоч на якусь мінімальну справедливість. 

Фото: надані героїнями,Vadim Ghirda