На власному досвіді: Дівчата – про службу у ЗСУ та теробороні Києва

Олена до повномасштабної війни працювала продюсеркою та знімала рекламу, Луна була акторкою у харківському драмтеатрі, а Дарина – молодшою науковою співробітницею в музеї. Після вторгнення Росії ці дівчата одягнули “піксель”, взяли зброю і пішли боротися за нашу свободу на передовій і у ТрО.

Про стереотипи, втрату побратимів та боротьбу зі страхами вони розповіли БЖ.

Дарина Арабська (21 рік), молодша наукова співробітниця

Про рішення піти в ТрО

Я вже п’ять років живу в Києві, з подругою винаймали квартиру на Солом'янці. Ми 24 лютого пішли до військкомату, звідки нас направили в ТрО. Так стали бійцями 130 бТрО. Щодо рішення – давно вирішила боротися, відчувала провину, що хлопці і дівчата воюють на Сході, в той час, як я живу в комфортних умовах.

Я відчувала провину, що наші хлопці і дівчата воюють на Сході, в той час, як я живу в комфортних умовах

У мене було дві роботи (до повномасштабного вторгнення,– БЖ). Працювала первинною консультанткою у Veteran Hub та молодшим науковим співробітником Національного військово-історичного музею. Навчалась на кафедрі військової підготовки Національного університету оборони України. В липні мала скласти присягу як офіцер. Але так сталось, що склала як солдат уночі 25 лютого. Зараз обіймаю посаду старшого стрільця. Завдання різні, намагаюсь зрозуміти і навчитися якомога більшому.

Про дискримінацію

Із дискримінацією зіштовхуюсь майже постійно. Часто запитують, що я тут роблю. Доводиться терпляче пояснювати, що громадянство не має статі, віку, і що, якщо у твоїй країні війна – треба брати зброю, якщо відчуваєш в собі силу, байдуже, чоловік ти, чи жінка.

Якщо ти жінка на війні – тебе автоматично вважають слабшою ніж будь-якого чоловіка, це дуже злить.

На жінок навішують купу додаткових обов'язків, крім бойових. Ти маєш заповнювати документи, готувати, прибирати, тощо. Є стереотип, шо жінкам це краще вдається. Наприклад, зараз ми базуємось в одному з населених пунктів Сходу, тут проблеми з постачанням їжі, і ми, дівчата, готуємо. Хоч за посадою – стрільці, і готові виконувати свої посадові обов'язки. Однак, командири виходять із потреби, і ти маєш виконувати наказ.

Хлопці постійно намагаються полегшити перебування тут, допомогти. На одній з позицій облаштували окрему вбиральню, я тоді довго сміялась.

Про страх

Нагадую собі, що рішення прийти в армію було свідомим, за нього треба нести відповідальність, і що страх – це нормально. Умови, в яких ми перебуваємо – ненормальні для людської психіки. Найбільше боюсь втратити близьких людей, побратимів. Намагаюсь частіше казати, що люблю їх.

Страх – це нормально

Із історій, що запам’ятались – після першого в житті обстрілу чоловік пригостив мене печивом. Це допомогло повернути відчуття реальності.

Про труднощі та досвід

Найскладніше для мне – зрозуміти, що я солдат, і що рішення приймають командири. Розуміння того, що функції мої механічні, і тут байдуже, який у тебе досвід у цивільному житті, скільки книг ти прочитала чи віршів вивчила. Це момент покори.

Після того, як вступила до лав ТрО, я стала більш рішучою, зрозуміла, наскільки сильно хочу жити. Зрозуміла, що можу не спати, або спати будь-де, їсти будь-що – це цінний досвід.

Луна (37 років) , у минулому – акторка

Про рішення піти до ЗСУ

До цих буремних подій я була акторкою. Працювала в Харкові у театрі імені Тараса Шевченка. Потім в нас був проєкт Post Scriptum, потім ще був проєкт імені Ванди Адольфівни, після чого я десь п’ять років жила в Києві, знімалась на кіностудії Film UA, у рекламі, тощо.

Перший раз я прийшла до ЗСУ в 2015 році у якості волонтера. Це була моя перша ротація під Широкіно. Там я пробула з групою цивільно-військового співробітництва два місяці, після чого повернулася і підписала контракт з ЗСУ.

Війна – це те, що ніколи не має траплятись. До неї завжди маєш бути готовий, але це те, чого як явища не має бути в світі.

Тоді у кабінетах крутили носами, цмокали губами, тому що прийшла, як сніг на голову. Паперів багато – бюрократія. І система гнила, мерзенна. Прорвалась лише тому, що за мене “попросили”.

Моєю ціллю було повернутись на фронт. Через деякий час після підписання контракту я поїхала в ротацію в 54-ту бригаду, де була в якості солдата-зв’язківця. Спочатку я була в управлінні бригади, потім на КСП (командно-спостережний пункт) батальйону, потім у розвідзводі. Приблизно в кілометрі від нас вже був опорний пункт ворога, і там всі “принади” війни ми відчули на собі.

Зараз я вже старший лейтенант, шість з половиною років вислуги. Служу у відділі морально-психологічного забезпечення. Завдання досить обширні. Після повномасштабного вторгнення на мої плечі лягла складна моральна задача – я займаюсь похованням наших “двохсотих” і всім, що з цим пов’язано.

Про рівність та відмінності

От з чим я ніколи за всі ці роки перебування в армії не стикалась – це з гендерною дискримінацією. Навпаки – я жінка, і мене хлопці завжди підтримували, берегли, ставились з великою шаною і повагою.

Якісь навантаження фізичні, звісно, краще виконують чоловіки – це природно. Але з “двохсотими” в мене вийшло якось значно краще, ніж у всіх. Багато хто мені казав: “Ми навіть не уявляємо, чому ти саме цим займаєшся, ти жінка і як ти це все витримуєш?”. Але саме через те, що я жінка, я можу співчувати дружині, матері, дівчині – тим, хто втратив найдорожчу людину. Може, через якісь природні якості в мене це виходить більш проникливо.

Якщо жінка подає такий приклад, то чоловікам просто соромно бути м’якшими чи зламатись

Взагалі мені здається, що жінки витриваліші. Якщо чоловікам треба завойовувати, то жінкам вдається більше зберегти, захистити. Можливо, через те, що жінка в першу чергу – мати, і вся її сутність пов’язана з тим, щоб захистити дитину. Чоловікам буває набагато складніше морально, а жінка може витримувати більше.

Із власного досвіду: в перші дні було дуже складно, всі були розгублені страшно. Але коли ти сильна і розумієш, що робити далі, то подаєш приклад. Солдат розгублений плаче і питає: “Можна я піду додому?”. А ти кажеш: “Ні, не можна. В тебе є завдання, і в тебе є ми, і ми тебе підтримуємо, і ти нас мусиш підтримувати”. Мені здається, якщо жінка подає такий приклад, то чоловікам просто соромно бути м’якшими чи зламатись.

Про страх та вплив війни

Як опановую страх? Спілкуванням. Є люди, яким допомагаєш ти, і є люди, яких я називаю донорами — які можуть допомогти мені. Таких людей зустрічаю вкрай рідко, але вони мені теж потрібні. Це люди, від яких я теж можу трішечки підзарядитись, наче батарейка. Спілкування дуже допомагає.

Я втрачаю своїх друзів, і це те, що жодна перемога вже не змінить

Змінилось багато чого, насправді я втрачаю зараз своїх друзів, і це вже жодна перемога, жодні події цього не змінять – все. Друзів, які вже поховані, ніхто ніколи не воскресить. Вони пішли назавжди і це той сум, який назавжди залишається в тобі. Щось у тобі померло. Війна – це те, що ніколи не має траплятись. Ніколи. До неї завжди маєш бути готовий, до неї кожна держава має бути готова, але як явище цього просто не має бути в світі.

Олена Лотра (33 роки), до війни – продюсерка та кастинг-директорка

Про рішення піти в ТрО

Я з перших днів розуміла, що нікуди не поїду, і буду допомагати людям до кінця. З другого дня війни вже була у ТрО.

Загалом моя сфера діяльності – шоу-бізнес та реклама. Бойового досвіду раніше не мала, я працювала продюсеркою і кастинг-директоркою.

Завдання в ТрО дуже різноманітні – від закупівель воєнної амуніції: одягу, взуття, бензину до гуманітарної допомоги. Також багато тренувань – ми взяли до рук автомати та активно займаємось. Якщо тут поновиться більш активна фаза, то ми вже з автоматами будемо захищати країну. Дуже багато медициною займаємось – знаходимо, закупляємо, привозимо медикаменти. Багато допомоги на передову надсилаємо. Ми почали з волонтерської діяльності і закінчили контрактом в ТрО на три роки.

Про жінок в ТрО та тренування

Нас дівчат в батальйоні дуже підтримують, дякують, нам завжди допомагають. Хлопці бачать, скільки ми робимо і немає жодного розподілення. Ми так само взяли зброю і тренуємось – усі кажуть, що ми молодці. Є люди, яких не взяли в ТрО з тих чи інших причин. Вони сидять, нічого не роблять і часом кажуть – от навіщо дівчина в армії, нас не взяли, а тебе взяли. Я стикнулась з такими словами від знайомих, які не в ТрО. І відповідаю їм, що мабуть вони нічого не роблять, раз їх не взяли.

Є хлопці, які займаються патрулюванням районів, перевіркою, пошуком диверсантів. Дівчата цим зараз не займаються, але ніхто не знає, як буде надалі. Ми готуємось до всього. Наразі хлопці на себе більше беруть, вони не ставлять нас на чергування, але, якщо буде загострення, ми будемо повноцінно виконувати всі функції, і розподіл на хлопчик-дівчинка вже відходить на другий план.

Про страх

Перший час було дуже складно. Був страх втратити життя, адже я люблю своє життя, і хочеться жити довго та щасливо. Зараз я вже змирилась з тим, що йде війна. Ніхто не знає, що буде завтра і ми живемо одним днем.

Тривога є, тому що хочеться, щоб все було тихо, мирно, спокійно та легко, але так не виходить.

Тривожить, що я зараз живу не своє життя. А коли я живу не своє життя, мені складно, тому що я публічна людина, емоційна, весела. Зйомки, заходи, концерти, фестивалі, компанії, друзі – це все про мене. А зараз по факту мої друзі, це воєнні. Після комендантської години, якщо є така можливість, ми можемо посидіти, погомоніти, попити чаю, обговорити поточну ситуацію – і це все. І, коли ми збираємось на вечерю, спілкуємось, мабуть так я і борю свій страх.

Солоденьке також полюбляю, з’їсти щось смачне та видихнути. А в цілому я сильна особистість, тому намагаюсь страх просто гнати з голови, щоб він не заважав нашим важливим завданням та діям.

Про труднощі

Найскладніше – те, що ми багато знаємо, чуємо та бачимо. Ми спілкуємось з різними воєнними та медиками на передових, і це в цілому дуже вимотує, забирає багато сил. Складним ще є всі ці новини, повідомлення із чатів – це не стосується безпосереднього досвіду в ТрО, але це те, що насправді важко.

Якось ми з воєнними вирішили проїхатись по місцях бойових дій Києва, куди прилітали ракети. Було дуже складно, коли ми поїхали до ТРЦ Retroville (російські війська знищили його 20 березня,– БЖ). Я за три тижні до початку війни знімала там рекламу для мережі кінотеатрів “Мультиплекс”. Ролики були дуже класні, присвячені Дню святого Валентина і 8 березня. Там всі цілувались, обіймались – це було так зворушливо. І через три тижні почалась війна. А згодом цей ТРЦ просто розбомбили. Коли ми приїхали туди, були думки: ти ж нещодавно заїжджав сюди, знімав, був у комфорті, а тепер тут ось так. Все, наче померло, і це було таке потрясіння.

Про зміни

Я змінилась, стала іншою, взяла до рук зброю. Я готова захищати, воювати, відстоювати нашу перемогу, наближати її для кожного з нас. Я почала розбиратись в таких питаннях, про які ніколи не думала: у зброї, амуніції, воєнній техніці – це те, що не властиво мені.

Живу сьогодні, молюсь та сподіваюсь, що настане завтра

Якщо моя сфера діяльності повернеться до життя, то я зможу працювати. Але ТрО і все воєнне буде залишатись зі мною принаймні протягом трьох років, на час дії контракту. Якщо робота буде, буду суміщати її із воєнною службою, але поки сфера реклами, зйомки кліпів та кіно стоять на паузі.

Як говорять, моє життя, ніколи не буде, як колись. І якщо раніше я будувала плани на тиждень, продумувала якісь майбутні поїздки, то зараз живу сьогоднішнім днем і нічого не планую, нічого не загадую. Живу сьогодні, молюсь та сподіваюсь, що настане завтра.

Фото: Станіслав Остроус