«Переїхали у село»: Містяни, які оселилися у сільських хатах під час війни – про свій досвід
Чимало людей в Україні з початком повномасштабної війни шукають прихистку у невеличких населених пунктах якомога далі від інфраструктурних та військових обʼєктів. Зазвичай їм доводиться жертвувати звичним комфортом.
Ось історії трьох родин, які зважилися на переїзд у село з великого міста.
Анастасія Голуб
Киянка, переїхала у село на Київщині на початку повномасштабної війни
Про евакуацію
27-річна Анастасія більшу частину свого життя мешкала у Києві. Особливого досвіду життя в селі до лютого 2022-го вона не мала. Іноді їздила за місто до бабусі з дідусем, але на довго там не затримувалася. Нині дівчина тимчасово працює офіціанткою, а до цього була на різних посадах у сферах, пов'язаних із людьми та комунікаціями.«До 24 лютого я взагалі не вірила, що це може статися. Коли ще лише почалися розмови про те, що може бути напад, я була впевнена, що це просто російська пропаганда підігріває наших людей, щоб змусити їх нервувати. Особливо після того, як говорили, що 16 лютого Росія точно нападе, і цього не сталося, ми з друзями видихнули. Для нас це був показник, що повномасштабної війни точно не буде», – згадує Анастасія.
Про велику війну дівчина дізналася від мами. Вона розбудила її о пʼятій ранку словами: «Почалося, збирайся!». Анастасія зібрала речі свої та коханого Артема в один рюкзак. Вже наступного дня через погіршення ситуації на фронті пара вирішила евакуюватися.
«Хотіли поїхати кудись якомога далі. Спочатку думали на захід України, та згодом вирішили до родичів Артема на дачу. Це село Маслівка. Воно розташоване у Київській області, але територіально більше наближене до центру України. Ми вирішили їхати туди із його сім'єю та нашими друзями», – згадує Анастасія.
Про переїзд у село
День переїзду для пари був дуже бентежним. Особливо з огляду на те, що в них не було палива, а заправки вже стояли пусті. Після кількох годин у черзі машину таки вдалося заповнити бензином. Анастасія з Артемом вирушили в село, де на них уже чекали бабуся з дідусем. Інші рідні прибули згодом.
«Загалом у трикімнатному будинку нас було 12 людей та кішка. В одній кімнаті жили шестеро, в іншій – четверо, в третій – двоє. Спали на матрацах, подушках – хто що знайшов. Ми зрушували всі меблі для того, щоб усі помістилися. Також робили світломаскування: натягували плівки на вікна та жили весь час як у бункері – без сонячного світла», – пригадує дівчина.
У будинку було дуже холодно, і мешканцям довелося включати обігрівач. Але оскільки через це вибивало електроенергію, довелося узгоджували, щоб не вмикати їх одночасно. Анастасія розповіла, що у будинку не було ванни та душу, тож купалися у лазні, яку попередньо топили. Однак коли вона зламалася, довелося митися у відрах та мисках.
«Наші чоловіки займалися роботою по будинку: рубали та пилили дрова, робили ремонтні роботи, які потрібні були по дому. Зокрема, лагодили лазню, електрику, ставили шибки. Дівчата в основному прибирали, готували їжу, займалися побутовими справами. Ми почали бігати, бо новини по телевізору тривали 24/7, і ми хотіли хоч якось відволіктися», – розповіла Анастасія.
Про різницю між селом і містом
Дівчина каже, що загалом село зустріло їх нормально, адже приїхали до рідних. Там було кілька магазинів, та лише один із них мав хоч якийсь вибір. Час від часу їздили за покупками до райцентру – за 25 кілометрів від будинку. Але навіть там не було нічого з продовольства, адже люди все розбирали. Тож усе необхідне доводилося шукати на ринках та по інших магазинах.
Різницю між селом та містом Анастасія назвала колосальною. Мовляв, у місті можна вийти з дому, зустріти друзів, сходити до магазинів, випити кави. У селі, каже, такого немає. Натомість є можливість більше проводити часу на свіжому повітрі, і це плюс.
Після звільнення Київської області пара повернулася додому у Київ. Тепер живуть під сиренами. Анастасія не шкодує, що тоді переїхала в село. Каже, що краще там, ніж удома з постійним страхом, що «зараз прилетить». Водночас зізнається: звикнути до життя такою великою компанією у маленькому просторі було непросто.
«Я зрозуміла, що жити у селі загалом прикольно, якби не такі сумні обставини. Там усе своє. Молоко, яйця десь можна дістати. Люди всі один одного знають. Там спокійно, тихо і по-своєму атмосферно. Думаю, що у старості я могла б переїхати у село, але точно не зараз», – додала дівчина.
Катерина Коротун
Вже вдруге тікала з Попасної як переселенка
Про втечу від війни
Катерина – пенсіонерка родом із Попасної Луганської області. Її будинок розташований за 5-6 кілометрів від лінії зіткнення з «ЛНР», яка була до 24 лютого. У 2014 році Катерина з чоловіком застали початок війни Росії проти України. Коли у будинку почалися перебої з газом, родина виїхала до Дніпра, і звідти до Харкова. Подружжя приблизно два роки шукало собі прихисток, після чого повернулося у Попасну.На початку повномасштабного вторгнення Катерина з чоловіком тікати із Попасної не поспішала. Але приблизно через тиждень у місті почалося пекло. Коли Попасну почали постійно обстрілювати, а гуманітарну допомогу возити перестали, Катерина замислилася про евакуацію. Їй було шкода будинку з євроремонтом та нового автомобіля, та все ж вирішила виїздити. На іншому кінці міста вже було чути окупантів, які займали помешкання людей. Жінка хвилювалася, що не встигне виїхати.
Катерина з чоловіком змогли самостійно вибратися з пекла. Спочатку місяць жили в Дніпрі, де їх прихистили небайдужі. Але відчували складнощі перебування у великому місті, адже звикли до іншого. Тому поїхали на Черкащину, де зупинилися їхні діти. Заночували там дві доби, і почали шукати собі оселю. Зрештою знайшли закинутий будинок у селі Легедзине Звенигородського району.
Про хату у селі
«Хата без зручностей, зрозуміло, але нічого. Приїжджав господар, молодий хлопець, каже: »Забирайте будинок і живіть, скільки хочете. Документи вам віддам, вона мені не потрібна«. Сам він живе під Києвом», – розповідає Катерина.Половину дому родині довелося відремонтувати. З приємного – власний колодязь, із неприємного – туалет надворі. Катерина з чоловіком вже трохи облаштувалися, посадили город, готуються до зими. Радіють, що вже ростуть помідори.
«Зараз чоловік дрова заготовляє. Тут, на цьому місці, багато дерев, які навіть не потрібно зрубувати. Люди несуть сокири, молотки, пообіцяли нам бензопилу, щоб було краще. Купують і масло, і бензин – допомагають», – розповідає жінка.
Про приємних сусідів
Головне, що Катерина подобається у Легедзиному, – це люди. По сусідству з нею розмістилася родина переселенців з Ірпеня. Вони оселилися в будинку зі зручностями, у всьому допомагають Катерині. Зокрема, ділилися меблями, подушками та ковдрами.«Такі привітливі люди. Завжди кажуть »Добрий день!« і »Добрий вечір!«. Завжди питають: »Як ся маєте?«. Щось пропонують: »Беріть салатик«, »Беріть черешні«. Дуже хороші», – каже Катерина.
Сам населений пункт виявився для жінки дуже цікавим. Директор музею трипільської культури приходив у гості й запросив завітати на безкоштовну екскурсію. Щоправда, йому довелося заховати чимало експонатів, аби вони не постраждали від обстрілів.
«Допомогу нам сюди не привозили, казали, їдьте в район. А це дуже важко, бо немає бензину. Ми поговорили з заступником голови громади, і, на щастя, поміч вже почала надходити. Приїжджали сюди нещодавно депутати, ми з ними спілкувалися», – зазначила переселенка.
Вона закликає людей, які не поспішають з евакуацією, але мають змогу безпечно виїхати, зважитися та зробити це. Мовляв, найдорожче – це життя, та й українським військовим буде легше воювати.
Наталя Коринська
Двічі переселенка – спочатку з Донеччини в Харків, а потім із Харкова – у село на заході
Про життя в перші дні війни
Наталя працювала бухгалтеркою, потім шила речі на замовлення. Їй також вже двічі довелося тікати від війни. У 2014 році вона з родиною з Донецької області переїхала в Харків. Тепер 42-річна жінка змушена була вже вдруге починати нове життя – на західній Україні.«Ми у Харкові винаймали житло. О 5 ранку 24 лютого почули вибухи. А оскільки ми вже знаємо ці звуки з 2014 року, то зрозуміли, що це почалася повномасштабна війна. 52 дні ми жили у підвалі. Там було приблизно 60 людей, і серед них ми почувалися трохи спокійніше, ніж саменькі на нашому пʼятому поверсі. Коли все бахкає, вікна ходять ходуном, – це дуже страшно», – розповідає вона.
Жінка дуже сподівалася, що війна швидко закінчиться. Щодня стежила за новинами, вірила в результати кожних перемовин. Та коли інтенсивність обстрілів зросла, спільно з родиною вирішила – час тікати.
Про переїзд у село
«Коли ми виїхали, то ще не знали, куди саме. Просто їхали куди-небудь, якомога далі від заводів, фабрик, залізничних станцій. Хотіли оселитися в якомусь селі, аби далі від цивілізації», – згадує Наталя.
Родина зупинилася у невеличкому селі Баранне Рівненської області. Ні рідних, ні знайомих вони там не мали. Коли чоловік Наталі був у відрядженні на заході України, то проїжджав кілька населених пунктів. Звернувся до сільської ради, щоб просити про допомогу з поселенням. Як виявилося, є багато людей, у яких стоять вільні хати. Вони можуть запропонувати безкоштовно жити, сплачуючи лише за комунальні послуги.
«Коли ці два місяці ми провели у підвалі без жодних умов, то тут нам дійсно добре. Хоча в будинку немає газу, тут пічне опалення. Приготувати їжу можна за допомогою плитки, туалет надворі. Але все це нас влаштовує. Головне, що тут тихо», – переконує жінка.
Про життя в селі
Місцеві мешканці, каже, прийняли родину дуже добре. Тоді ж, у серпні 2014 року, ставлення у Харкові до неї як переселенки було трохи інше. Місцеві сердилися, що вимушено переселені люди відбирають робочі місця. Нині, мовляв, такого немає.«У родині час пʼятеро: дві людини пенсійного віку, я та двоє дітей. Одному сину 20 років, він студент третього курсу, а меншому – 7, він перейшов до другого класу. У будинку на всіх маємо три кімнати. Найнеобхідніше – ліжка, вода – є. У Харкові менший син дуже лякався від вибухів. Тут, у селі, він вже освоївся, знайшов друзів, бігає, гуляє з дітьми», – каже Наталя.
Жінка зізнається: живучи у Харкові, вісім років чекала, що повернеться додому. Оскільки цього так і не сталося, то тепер не тішить себе мріями. Прагне облаштуватися на заході, знайти постійну домівку, роботу й починати все з початку.
«Для переселенців із Донецької, Харківської, Луганської, Запорізької, Херсонської областей порада: не чекайте закінчення війни, починайте облаштовуватися на новому місці, шукати роботу. Допомога від держави та гуманітарних фондів – це тимчасово, а жити треба далі», – додала вона.
Фото надані героями, а також Max Nayman, Alina Fedorchenko, Walter Borodavchuk, Kostiantyn Vierkieiev/Unsplash.
