Частину київського Подолу планували заставити панельками — та завдяки архітекторам у 80-х там з’явилися споруди, доречно вписані в історичну забудову. Наприкінці січня 2026 року з життя пішов останній із проєктувальників цих кварталів 75-річний Юрій Шалацький. Незадовго до смерті він поговорив із журналісткою БЖ Ельмірою Еттінгер про те, чому ідеальний проєкт так і не втілився, а зрештою реалізоване продовжують нищити самі мешканці.
У середині 1970-х між Верхнім і Нижнім Валами та майбутньою станцією метро «Тараса Шевченка» був пустир. Синю гілку метро на цій ділянці через високий рівень ґрунтових вод прокладали на невеликій глибині. Тунель будували відкритим способом — через котлован, виритий між станціями. Більшість старих будинків на ділянці довелося знести.
Генеральний план забудови Києва 1975 року передбачав для Подолу типово панельний варіант — як на Оболоні чи Виноградарі. Для нових масивів рішення виявилося логічним, але не для історичного Подолу. Високі панельки тут зводити було небезпечно: метро проходить надто близько до поверхні, поруч — трамвайна лінія та жвавий автомобільний рух. Постійна вібрація загрожувала б конструкціям.
У результаті група архітекторів «Київпроєкту» переконала міську владу відмовитися від типової забудови й натомість розробити індивідуальний проєкт. Його метою було поглинути шум, зберегти залишки історичної архітектури та вписатися в уже наявну сітку вулиць Подолу. Так Юрій Шалацький, Ігор Шпара, Тетяна Лазаренко, Леонід Мороз (згодом до них долучився Георгій Духовничний) взялися за проєктування чотирьох кварталів між Кирилівською, Межигірською, Оболонською, Оленівською, Костянтинівською та Юрківською вулицями.
Проєктування тривало у 1981–1988 роках, будівництво — з 1984-го по 1993-й.
Квартали, що зберегли історію
Через традиційні деталі на фасадах ці квартали часто називають постмодерністськими. Але сам Юрій Шалацький був проти такого стилістичного ярлика. Він визначав проєкт як револаризацію — адаптацію історичної забудови до сучасних умов і технологій.
Історичний Поділ вимагав обережного й поважного ставлення, й архітектори це усвідомлювали. Щоб вписати нову забудову в природний ландшафт між Щекавицею та Юрковицею, поверховість будинків зменшували в напрямку пагорбів. Уздовж Межигірської вони сягають семи поверхів, а ближче до Кирилівської поступово знижуються до чотирьох. Планування також підпорядкували контексту: кухні орієнтували на проїзну частину, тоді як спальні — у тихі двори, аби захистити мешканців від шуму.
Забудову зробили неоднорідною, різнокольоровою, насиченою традиційними для Подолу елементами — карнизами, аттиками, фронтонами, аркадами. Ці деталі були звичними для місцевих мешканців, і архітектори не хотіли розривати візуальний зв’язок із середовищем.
Проте сьогодні його руйнують самі жителі. Попри товщину стін у 64 сантиметри фасади часто зашивають кольоровим утепленням. Технічні поверхи й простори біля ліфтів самовільно приєднують до квартир. Підприємці перефарбовують або обшивають фасади закладів, додають химерні вхідні конструкції. Усе це поступово розмиває цілісність ансамблю й підсилює відчуття хаосу.
Подвір’я, що не потрібні мешканцям
Тяглість традицій архітектори втілили й в організації дворів — вони замислювалися як тихі напівприватні простори, де діти могли безпечно гратися, а дорослі — відпочивати. У кварталі між Костянтинівською, Межигірською, Оленівською та Юрківською встановили альтанку — елемент спільного простору, що мав би об’єднувати мешканців.
Альтанка справді їх об’єднала, але химерним чином. 2020 року місцеві жителі вирішили її знести. Причиною стало те, що в альтанці збиралися компанії пияків. Тож мешканці викликали комунальні служби, не маючи дозволу міської влади. Демонтаж вдалося зупинити завдяки втручанню активістів спільноти Podil Postmodernism і відомого дослідника архітектури та пам’яткоохоронця Дмитра Соловйова. Згодом німецька агенція GIZ профінансувала відновлення споруди, й альтанку відбудували.
Схожа історія сталася ще у 1980-х. У кварталі між Костянтинівською, Межигірською, Юрківською та Оболонською архітектори інтегрували будівлю бойлерної в громадський простір: на її основі створили багаторівневі майданчики для ігор і відпочинку. На одному рівні встановили дерев’яні літні меблі та перголи для витких рослин; поруч облаштували простір для проведення імпровізованих вистав, зібрань і свят.
Саме цей квартал із бойлерною 1989 року представили на двох міжнародних архітектурних бієнале — у Софії та Кракові. Проте, за словами Юрія Шалацького, вже в перший рік після встановлення дерев’яні конструкції майданчиків спалили мешканці сусіднього гуртожитку. Архітектор припускав, що через заздрість.
.jpg)
Очікування і реальність
Мешканці частини будинків справедливо нарікають на якість конструкцій: забудова порівняно нова, однак фасади вже руйнуються — відлущується штукатурка, обсипається цегла. Причина — непорозуміння між проєктувальниками та будівельниками.
У середині 1980-х, коли архітектори передали креслення до Державного управління капітального будівництва Київміськради, їх звинуватили в надмірному ускладненні проєкту й вимагали спрощень. Піти на це означало б зруйнувати саму концепцію. Тоді управління передало будівництво непрофільним організаціям — заводам і фабрикам. За задумом, ті мали зводити будинки власними силами, а потім заселяти в них своїх працівників.
Ці організації економили на матеріалах і технологіях, тому значну частину елементів благоустрою так і не реалізували. Більшість опорних історичних будівель, які мали стати складовою комплексу, просто знесли. Їхній технічний стан справді потребував реставрації, але вона б коштувала дорого. Тож замість відновлення обрали демонтаж.
У результаті мрія про комплексну реконструкцію чотирьох подільських кварталів так і не втілилася.
Посеред кварталу між Кирилівською, Костянтинівською, Оленівською та Юрківською є невелика дерев’яна церква. За нею — пустир із хрестом і залишки цегляної недобудови. Із двох запланованих дитячих садків побудували тільки один — у сусідньому кварталі. Тут, на місці пустиря, мав би бути другий.
Його почали були зводити, але на ділянці виявили фундаменти невідомого храму та поховання XI століття. Тому роботи зупинили. Знахідки визнали пам’яткою національного значення, однак ані подальших археологічних досліджень, ані музеєфікації не відбулося. Територія поступово перетворилася на занедбану.
Міфи та збіги
Існує міф, що ресторан «Щекавиця» — це оригінальний об’єкт, зведений у межах забудови Подолу колективом Шалацького. Сам архітектор обурювався таким твердженням: «Щекавиця», навпаки, спотворила початковий задум. На цьому місці архітектори збудували невелику вареничну на 50 місць — одноповерхову білу будівлю на перетині Костянтинівської та Юрківської.
Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х вареничну приватизували й перебудували, значно розширивши. Нові власники оформили ресторан у шароварному стилі — з декоративними мотивами української хати, масивними «елітними» меблями та великими фігурами тварин. З авторським проєктом це не мало нічого спільного.
Навпроти «Щекавиці» у 2016 році, під час мурального буму, з’явився розпис із зображенням дівчини, яка лежить на воді. Юрій Шалацький розповів пов’язану з цим твором історію. Кожен із будинків чотирьох кварталів проєктував окремий архітектор команди. Рожевий будинок на Костянтинівській створила Тетяна Лазаренко — донька архітекторки Наталії Чмутіної. Життя Тетяни трагічно обірвалося: вона втопилася.
Тож появу зображення дівчини у воді саме на фасаді будинку Лазаренко Шалацький сприймав як моторошний збіг.
