Киянка Надія Кобець занурює в цемент собак і зайців — точніше, їх іграшкові версії, — аби зробити з них скульптури і прикрасити двір по вулиці Вадима Гетьмана, 46. БЖ провело з нею кілька днів, споглядаючи, як гартується плюш.
— Якось, повертаючись додому, я побачила великого плюшевого собаку та тигра на смітнику. Стало шкода. Дуже не хотілося, щоб вони зникли, особливо зараз, коли триває війна і ми так багато втрачаємо — людей, будинки, міста, спогади.
Я забрала іграшки додому. Я не скульпторка, ніколи не займалася мистецтвом професійно. Не вмію ліпити з нуля, не можу створити собаку чи зайця з глини. Але можу зберегти вже готову форму й надати їй міцності. Технологію я придумала сама, методом спроб і помилок.
Я або повністю занурюю іграшку в цементний розчин, купаю її, аби матеріал добре просочив тканину, — або наношу цемент шар за шаром, поступово вкриваючи іграшку.
Щодня о шостій ранку я виходила у двір, наносила новий шар і накривала фігуру плівкою. Потім поверталася ввечері й повторювала все знову. Так тривало чотири-п'ять днів поспіль, поки іграшка не перетворювалася на скульптуру. Після цього я їх розмальовувала.
Коли перші скульптури з'явилися на майданчику, сталося те, чого я зовсім не очікувала. Сусіди приносили старі іграшки й просили зробити з них скульптури. Зрештою я створила десять. Кілька з них із часом зникли, хтось забрав їх на пам'ять. Я не засмутилася, навпаки, для мене це означає, що вони комусь справді сподобалися.
Якби мені запропонували за них гроші, я б усе одно відмовилася брати. Я створювала скульптури не для продажу й не заради вигоди. Від самого початку вони належали не мені, а всім: двору, дітям, сусідам і тому спільному простору, який ми так рідко сприймаємо як щось своє.
