Поговоримо за гаражами: як київський «Гаражний арткооператив» виборює в паркінгу Пейзажну алею

— Щовихідних близько двохсот людей їздили з нами на толоки Repair Together, знайомилися між собою, а вже в понеділок у нас була традиція збиратися в місті. Ми називали це здибанками. Людям було цікаво побачити одне одного вже не в робочому одязі після розбирання завалів, а в міському середовищі, поспілкуватися, провести час разом.

Культурні події стали способом не лише залучати людей до волонтерства, а й утримувати їх у спільноті. Це своєрідна винагорода за їхню працю. Саме тому виникла потреба у власному ком’юніті-просторі.

Перший рік ми зустрічалися в барах і кав’ярнях, але зрозуміли, що потрібно власне місце. Його пошуки стали можливими завдяки фінансуванню від USAID, який тоді також надавав підтримку нашому Інтернаціональному будівельному табору. Так ми знайшли великий підвал на вулиці Франка. Приміщення виявилося величезним, сирим, його періодично підтоплювало. Усередині не було майже нічого. Керувала простором Дар'я Косякова. Саша Чупринський, наш менеджер культурних програм, спочатку керував культурним напрямком на толоках в селах, а після створення простору на Франка почав опікуватися і нашою "київською" культурною програмою. Ми поступово наповнювали простір концертами й виставками.

Ситуація різко змінилася, коли інституції в Україні перестали отримувати підтримку від USAID. Тоді ми вирішили спробувати утримувати приміщення власними силами. Втім, щомісяця потребувалося близько ста тисяч гривень лише на оренду. У якийсь момент ми зрозуміли, наскільки складно громадському сектору й митцям працювати в умовах війни, коли держава не створює для цього достатніх можливостей. Як можна втілювати культурні ініціативи, якщо навіть у Києві оренда простору коштує шалених грошей? Саме тому ми дуже раді, що опинилися тут, у «Гаражному арткооперативі».

У ГАКу народилася ідея створити своєрідний творчий вулик — місце, де можна починати діяти з мінімальними інвестиціями. Для низових ініціатив, незалежного мистецтва й андеграунду це дуже важливо. Багато людей навіть не приступаються до власних проєктів, бо їм здається, що потрібно мати ідеальний простір — якщо не рівня PinchukArtCentre, то принаймні професіональну галерею. Насправді ж потрібне те місце, де можна експериментувати, не боячись забити зайвий цвях у стіну чи щось переробити власними руками.

Саме тому для нас так важливо, щоб цей простір став не просто майданчиком Repair Together, а живим арт-простором. Ми хочемо, щоб сюди приходили інші митці, мейкер-спільноти, громадські організації. Неважливо, що саме тут з’явиться: майстерні, книгарня, секонд-хенд чи будь-який інший незалежний проєкт. Головне, щоби простір жив і постійно змінювався. Нам було б дуже приємно, якби люди приходили зі своїми ідеями. Якщо хтось скаже: «У нас є класний захід, зробімо його тут», — це вже чудово. Ми відкриті до таких колаборацій.

Цей гаражний кооператив теж створювався «знизу». Він з’явився в середині 1970-х років, гаражі будували кияни за власні гроші. Зараз багато гаражів лишаються без господарів. Протягом останніх двох-трьох років місто веде судові справи щодо гаражних боксів, і людей одного за одним позбавляють права власності. Наскільки я зрозуміла, земельну ділянку виділили під гаражі лише на певний строк. Люди збудували бокси, приватизували їх, але термін користування землею закінчився. Колись тут було близько 120 гаражів. Тепер залишилося 37-39.

Ми й досі шоковані, чому до нас ніхто не перетворив це місце на культурний простір. Воно буквально саме на це проситься. Графіті, атмосфера, архітектура, потенціал — усе тут таке, ніби простір давно мав стати культурним осередком. Хоча дуже багато киян, навіть тих, хто живе в центрі міста, взагалі не знають про цю частину Пейзажної алеї. Тож ми купили перший гараж і почали втілювати наш план. Першою людиною, яка справді зрозуміла нашу ідею, була, хоч як дивно, 70-річна голова гаражного кооперативу — Алла. Думаю, позначилося те, що вона довгий час жила в Ізраїлі — можливо, саме тому в неї трохи інший погляд на такі ініціативи. Вона одразу сказала: «Звісно, робімо!».

Ми вивезли п’ять тракторних причепів сміття, хоча це була лише поверхова зачистка. За цей час ми побудували сцену, великий стіл, терасу, зробили освітлення. Посадили клумби, поставили столики. У перспективі хотілося б, щоб у приміщенні і в навколишньому просторі з’явилися лавки, стіл для пінг-понгу, гойдалки, — щоби простір ставав дедалі живішим. Нам важливо, щоб він жив не лише під час наших подій, а й щодня. Ми вже бачимо, що це працює. Наприклад, нагорі залишили старі дивани, і люди почали приходити туди відпочивати в затінку. Ми тільки радіємо, коли простір використовують так.

Уже тепер ми проводимо великі події. Першим став фестиваль «CMYK. Весна» наприкінці квітня. Ми організовували його разом зі спільнотою «Струнно-смичковий рейв» — популяризаторами традиційної музики в поєднанні з експериментальною електронікою. Виконавці співали під ембієнтну музику, а відвідувачі водили хороводи — була дуже тепла атмосфера. До цього ми вже проводили тут кілька неформальних зустрічей, експериментальні нойз-події від Kyivpastrans Records, просто спостерігали, як функціонує простір. Але саме «CMYK. Весна» став першим великим заходом, про який ми відкрито оголосили.

Тим часом, поки ми облаштовувалися, тут постійно відзначали дні народження наші друзі, люди із мистецької спільноти. Це теж сприяло поступовому залученню людей. До старту грантової програми ми вже провели три події, а тепер, завдяки підтримці Goethe-Institut Ukraine, маємо програму майже на кожні вихідні.

Фактично це такий мейкерспейс просто неба. Наша стратегія зараз — проводити серію подій, щоб більше людей відкривали для себе місце. У перспективі хочемо створити повноцінну майстерню, бо вже маємо багато інструментів. Ми самі, працюючи в Repair Together, зрозуміли, як це захопливо. Я ніколи не думала, що вмітиму користуватися електролобзиком, циркулярною пилкою, нейлером чи перфоратором, а тепер усе це стало звичною частиною життя.

Хочеться, щоб тут було більше мистецтва. Нині ми надто зосереджені на базовому облаштуванні — будуємо, пиляємо, ремонтуємо — і на художню частину просто не вистачає часу. У нас є велика колекція наївного мистецтва, вишивок і різних речей, які нам дарували в селах або які ми врятували із закинутих хат. Попередній простір був заставлений цими знахідками, і хочеться, щоб тут теж з’явилося більше мистецтва. Ми мріємо про скульптури, інсталяції, нові мурали. Є графіті, які хочемо зберегти, але є й стіни, які можна віддати художникам для нових робіт.

Мене бентежить ситуація навколо проєкту паркінгу на Пейзажній алеї. Нещодавно ми збиралися разом із представниками громадської спільноти "Марш за Київ", створеної для захисту інтересів мешканців столиці від хаотичної забудови та неефективного міського управління. До її числа входять архітектори, урбаністи, пам'яткоохоронці, правники, експерти в сфері екології, транспортної сфери та багато інших. Хочеться не просто виступати проти, а запропонувати реальну альтернативу розвитку території. Ми не стільки боремося за самі гаражі, скільки виступаємо за захист громадського простору й паркової зони, за те, аби будь-які зміни відбувалися адекватно: за якісним проєктом, із залученням фахової спільноти, громадськості, з дотриманням пам’яткоохоронних норм.

Нас шокує сама логіка, з якою сьогодні ухвалюються міські рішення. Складається враження, що проблему надмірної кількості автомобілів у центрі Києва намагаються вирішити не розвитком громадського транспорту чи перехоплювальних паркінгів, а створенням ще комфортніших умов для автомобілів. Для мене сама ідея будівництва підземного паркінгу на Пейзажній алеї, у самому історичному осерді міста, — це апогей абсурду.

Тому для нас принципово важливо відстояти це місце. Ми хочемо, щоб тут вирувало життя, щоб ніхто більше не міг сказати: «Це занедбані й нікому не потрібні гаражі». Бо це вже неправда. Чим більше тут буде майстерень, студій, подій і людей, тим складніше буде сказати, що це занедбане місце, яке нікому не потрібне. Наша ціль — щоб кияни відчули, що це їхній простір і саме вони мають право вирішувати його майбутнє.