Модерн у деталях: священник — про найбільш українську архітектуру

— Моє захоплення архітектурою почалося ще наприкінці 1980-х із хвилею національного підйому і відродження Української автокефальної православної церкви. Тоді у мене виник інтерес до всього, що стосувалося української культури. І я, 30-річний металофізик, який працював у наукових інститутах, зокрема в Інституті колоїдної хімії та Інституті Патона в Києві, став на шлях священства.

Скільки себе пам’ятаю, я не міг спокійно пройти повз жодну гарну споруду. Бачу церкву — заходжу. Храмова архітектура для мене завжди була однією з вершин світової архітектури.

Ще з 1990 року я служу у старих дерев’яних церквах на території Музею просто неба в Пирогові. У нас, до речі, була перша українська православна парафія в усій центральній, східній та південній Україні. Ми проводили різні церковно-етнографічні заходи і, наприклад, були серед перших, хто відроджував український спів — виконували твори заборонених у російський період композиторів.

Перші мої зустрічі з українським модерном були випадковими. Ми багато років відпочивали з дітьми під Полтавою. Там я побачив Полтавське земство та безліч інших модернових споруд — на Полтавщині їх напрочуд багато. Але тоді про цей напрям майже не писали. Перша ґрунтовна праця про український модерн вийшла лише 2000 року — це була книга Віктора Чепелика «Український архітектурний модерн». Приблизно тоді я й почав своє багаторічне дослідження, яке зрештою вилилось у великий альбом «Сад українського модерну», де зібрано 578 пам’яток.

Модерн у світі виник як своєрідне протиставлення старим мистецьким напрямам, що, як на мене, зайшли в глухий кут. Еклектика та історизм другої половини ХІХ століття вже не задовольняли тих, хто цікавився архітектурою і мистецтвом. Потенціал накопичився, і він мав вибухнути.

На зміну історизму, який відтворював архітектуру минулого, прийшов модерн, що черпав натхнення в природі. Звісно, на архітектуру вплинув і розвиток будівельних технологій. Перші залізобетонні конструкції з’явилися наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, і модерну вони дуже прислужилися. Нові технології відкрили й нові можливості для декору. Зокрема, активно почали використовувати майоліку, яка стала важливою рисою модерну в Україні, Угорщині та Іспанії.

Модерн розвивався стрімко: ледь не щороку виникали нові його форми. В одних країнах переважала пластична, рослинна мова, в інших — геометрична. Цей напрям називали і називають по-різному. У Франції, країнах Бенілюксу, Тунісі та Єгипті — ар-нуво, у Німеччині — югендстиль, в Італії — ліберті, в Іспанії та Латинській Америці — модернізмо, у США — тіффані. У країнах, пов’язаних з Австро-Угорською імперією, — це сецесія, у Скандинавії та країнах Балтії — національний романтизм. А у Великій Британії, Росії та Україні — просто модерн.

Першим передвісником українського модерну став Будинок для гостей Григорія Галагана, який він замовив петербурзькому архітектору Євгену Червінському ще 1854 року. Під час створення будівлі надихалися українською хатою, народною архітектурою, козацькими кам’яницями та українським бароко.

У цього будинку були трапецієподібні вікна й двері, що згодом стало характерною рисою українського модерну. Трапеція — зручна форма: вона добре витримує навантаження і водночас простіша у виконанні, ніж арка. Тому її часто використовували в народній архітектурі, звідки вона перейшла в український, російський і навіть північний модерн. Такі вікна, наприклад, можна побачити і в будівлях у Гельсінкі.

Архітектор і художник Опанас Сластіон свого часу сформулював головні ознаки українського модерну. Це трапецієподібні вікна, а також двері, трицентрові аркові прорізи, шатрові дахи із заломами, вежі із шатровими покрівлями, відкриті аркові галереї та фігурні колони.

Український модерн починається з Полтавського земства, збудованого у 1903–1908 роках, яке має всі ці сім ознак. Хоча будівля може вважатися модерновою і за наявності лише кількох із них. Тут уже не можна підходити до питання лише з логарифмічною лінійкою — потрібна ще й душа. Якщо є характерні ознаки, якщо ми відчуваємо спорідненість із українським простором, із народною архітектурою — це воно.

Взагалі це був сміливий акт — створювати таку архітектуру в часи без державності, коли діяв Емський указ і заборона Павла І будувати в «малоросійському стилі», тобто будівлі, натхнені народною архітектурою. Та все-таки українські архітектурні проєкти інколи несподівано перемагали на конкурсах. Бо вони були прекрасними.

Після революції 1905 року, коли основи самодержавства похитнулися, ситуація почала дещо змінюватися. Наприклад, назви міст Полтавської губернії на фасаді будинку земства були виконані українською мовою, на той час забороненою для офіційного вжитку. Українські громади і заможні люди будували те, що їм подобалося, вже без остраху.

Досить швидко український архітектурний модерн розгалужився на так званий «мальований» модерн (такий, як Полтавське земство), раціональний модерн і необароко. Згодом до цього додалася гуцульська сецесія, що розвивалася на заході України, у тодішній Австро-Угорщині. Певною мірою вона була пов’язана із закопанським польським стилем, але в поєднанні з гуцульською традицією дала чудовий сплав, який став частиною українського модерну.

Та найбільша концентрація модернових споруд — на Полтавщині та Слобожанщині. Тут працювали теоретик українського архітектурного модерну Опанас Сластіон, Василь Кричевський, його брат Федір Кричевський — надзвичайно сильний художник, архітектори Дмитро Дяченко, Євген Сердюк, Сергій Тимошенко.

Під час Першої світової війни український модерн почав згасати. Ще деякий час будували земські школи Сластіона — за програмою, яку фінансувала держава. Невідомо, скільки таких шкіл було споруджено, але сьогодні обліковано 54. Хоча половина з них у руїнах, а деякі взагалі зникли. У 1917–1918 роках завершувалося будівництво Миргородської водолікарні, а далі — затишшя.

З 1925–1926 років знову почався короткий період розвитку українського мистецтва, що тривав до репресій 1930-х років. Але навіть тоді архітекторів і художників звинувачували в буржуазному націоналізмі. Їм казали: це не наша архітектура, не пролетарська, не робітничо-селянська, вона нам не потрібна.

Такі архітектори, як Павло Альошин, Іван Вербицький і Віктор Троценко, намагалися довести, що це прекрасне і потрібне мистецтво. Але вдавалося не всім. Так, Дмитро Дяченко у 1925–1929 роках спорудив ансамбль Київської сільськогосподарської академії — модернові будівлі з яскравими бароковими елементами. За цей проєкт його репресували, і зрештою він загинув. У творчості Дяченка вбачали буржуазний націоналізм: мовляв, ми будуємо нове, а він тут зі своїм бароко.

Останньою знаковою спорудою цього напряму в Україні став Музей Шевченка на Чернечій горі, побудований у 1934–1937 роках. У цьому проєкті модерн поєднувався з неокласицизмом. Але зрештою на фронтоні так і не з’явилася модернова майоліка, яка мала його прикрасити.

Здавалося б, архітектура, яка так виразно говорить про українську культуру, мала б бути під особливим захистом. Але ситуація інша.

Частину пам’яток зруйнувала нинішня війна — зокрема на Харківщині, Сумщині, Запоріжжі. Загалом ворог знищив до десятка таких споруд. Але ще кілька десятків ми втратили через небажання громад і державних структур брати їх на баланс й опікуватися ними.

Показовий приклад — земські школи Сластіона. Завдяки активістам їх майже всі внесли до реєстру пам’яток місцевого значення. Але часто буває так: табличка є, а самої школи немає. Вона може стояти десь у полі й поступово розсипатися, бо село мертве або майже мертве: дітей немає, школи нікому не потрібні.

Пам’ятки втрачаються не лише там, де вимирають села. Їх знищують і цілком свідомо — під час ремонтів. Особливо добре це видно на церквах: зі стін збивають тиньк, прибирають лиштви, оригінальні вікна замінюють білими пластиковими.

А український модерн і тримається саме на деталях — на дверях, вікнах, на їхньому малюнку. Модерн — це рама, це дверний проріз, це оформлення вікна. Якщо забрати все це, що від нього залишиться?

У 1999 році Кабмін навіть затвердив урядову програму відродження пам’яток «Золоте кільце України». Але вона так і не запрацювала як слід, і зрештою її скасували.

Часто ми не знаємо, як дати пам’яткам нове життя, якщо вони втратили свою первісну функцію. А там, де життя ще є, бракує розуміння, що саме потрібно зберігати. Я говорю про це у фотоальбомі «Сад українського модерну» й закликаю інших долучатися до збереження цієї спадщини. Бо якщо ми не навчимося її бачити і любити, то дуже швидко можемо залишитися без неї.