Комплекс «Абраксас» — темний бог архітектури, герой фільмів-антиутопій, розсадник злочинності

Будівля поруч із бульваром Монтест у передмісті Парижа більше нагадує палац із постапокаліптичного фільму, ніж житловий комплекс. Величезна, важка, майже загрозлива, вона височіє над вулицею, наче декорація до майбутнього, в якому людство давно зникло.

«Простори Абраксаса» — комплекс соціального житла, створений іспанським архітектором Рікардо Бофілем. Бофіль хотів створити ідеальне місце, де стираються класові відмінності й різні групи населення можуть бути частиною однієї спільноти. Однак за десятиліття занепаду від задуманої архітектором утопії залишилося небагато: пошкоджені фасади, діряві дахи, сходові клітини з мерзенним запахом сечі, процвітання наркотрафіку та вулична злочинність.

Постала дилема: зруйнувати проблемний будинок чи — ризикнути й зберегти?

Палаци — робітникам!

Комплекс розташований у межах так званого «нового міста» Парижа — Марн-ла-Валле, в районі Нуазі-ле-Гран, приблизно за 12 кілометрів на схід від столиці. Його почали будувати 1978 року на замовлення французького уряду в період стрімкої урбанізації Франції після Другої світової війни.

Зростання міст було пов’язане одразу з кількома процесами: переїздом сільських жителів у пошуках роботи та збільшенням імміграції з колишніх французьких колоній. Париж стрімко розростався, а разом із кількістю населення збільшувалися скупченість людей і дефіцит житла. У відповідь французький уряд розпочав масштабну програму з розбудування п’яти нових міст на околицях столиці. Ними стали Сержі-Понтуаз, Сен-Кантен-ан-Івелін, Еврі, Сенар і Марн-ла-Валле. Окрім «Абраксаса», тут звели ще один не менш відомий житловий комплекс — «Арени Пікассо», постмодерністську соціальну споруду із сюрреалістичною композицією з величезних циліндрів.

Забудовою Марн-ла-Валле опікувався містопланувальник Поль де Лувр'є. Його зацікавила архітектура Рікардо Бофіля, зокрема житловий лабіринт у дусі середземноморської архітектури «Червона стіна» в Кальпе та Walden 7 у Барселоні — експериментальне житло з модульних блоків, які складаються у вертикальні лабіринти із мостами і переходами. Автори проєктів таким чином пропонували альтернативу звичній лінійній забудові й виходили з ідеї, що масове житло не обов’язково має бути одноманітним.

Революційність підходу Бофіля полягала не стільки в пошуку власної архітектурної мови, скільки у спробі протистояти комерціалізації архітектури. У книжці «Простір для життя» Бофіль із теплотою пише про Ле Корбюзьє та принципи модерністів, які прагнули до функціональної і пропорційної архітектури. Проте, за його спостереженнями, коли ці принципи перетікають у сферу масового будівництва, вони опиняються на службі в забудовників, для яких на першому місці стоять швидкість і прибуток, а не створення якісного середовища для життя.

Бофіль намагався протистояти комерціалізації архітектури.

Результат — спрощені, примітивні будівлі, позбавлені індивідуальності та естетичної виразності. Архітектура перетворюється на інструмент максимально ефективного, але не ефектного використання простору і зрештою спотворює місто.

Бофіль шукав альтернативу такому підходу. Він звертався до місцевих архітектурних традицій, переосмислював історичні форми й не боявся ретроспективності. Для нього звернення до минулого не означало відмови від сучасності. Навпаки, саме поєднання різних епох, форм і культур могло повернути архітектурі розмаїття, якого її позбавляла стандартизація.

Замість неї він хотів перетворити звичайний будинок на подобу палацу, а урочистість храмів перенести в соціальне житло. Для Бофіля якість архітектури не мала обмежуватися справним ліфтом, ванною кімнатою та просторим вестибюлем. Людині потрібне не лише функціональне, а й монументальне і гідне середовище.

«Абраксас» — будівля-водопій

З вулиці перехожим видно лише дві частини комплексу. Перша — десятиповерховий напівкруглий Театр на 130 квартир. Друга — 18-поверховий Палац на 441 квартиру, витягнутий у формі літери U. І лише опинившись усередині комплексу, можна побачити третю частину — дев’ятиповерхову Арку, розраховану всього на 20 квартир.

Фасади комплексу зібрані з окремих залізобетонних елементів, виготовлених із домішками сірого або білого цементу та кольорових оксидів. Різні матеріали надали поверхням відтінків, характерних для історичних будинків, — від світлих охристих до фіолетово-синіх. Така палітра мала забезпечити гармонійний зв’язок з історичною забудовою Парижа, а в поєднанні з класичними елементами створити ефект розкоші, яка традиційно була привілеєм вищих класів.

На зовнішньому фасаді Театру Бофіль розмістив гігантські залізобетонні колони з базами та капітелями. А над колонами немає нічого — вони ніби підтримують саме небо.

Усередині Театру цей мотив розвивається інакше. Фасад утворений безліччю колон із дзеркальним склінням — вікнами квартир, які відбивають світло й змінюють вигляд будівлі залежно від положення сонця. Розташовані за амфітеатром, вони нагадують театральні лаштунки, які ніби оживають і змінюються разом з освітленням.

Будівлю під назвою Арка в центрі комплексу назвали так не лише метафорично — споруда справді повторює форму арки. Торцеві частини Палацу також відсилають до класичної архітектури. Їхні фронтони імітують фронтони історичних будівель, але зроблені з тонких плоских залізобетонних панелей. Споруда справляє враження не справжньої монументальної конструкції, а театральної декорації — ніби класичний палац стоїть на сцені.

Кілька разів будівлі справді ставали сценічними декораціями: монументальність робіт Бофіля приваблювала режисерів, особливо тих, що зверталися до наукової фантастики чи дистопій — так «Абраксас» з’явився у фільмі «Бразилія» Террі Гілліама, стрічці «Голодні ігри: Переспівниця. Частина 2» Френсіса Лоуренса та бельгійсько-нідерландському серіалі «Аркадія».

За кожною з трьох частин стояв свій тип житла. Найбільший — Палац — призначався для соціального житла, яке надавали людям із невисокими доходами. Театр розраховувався на багатших мешканців: тут були просторіші квартири, які дозволялося придбати у власність.

Арка посідала особливе місце: тут розташовувалися квартири для найбільш забезпечених мешканців комплексу. Виходило майже театральне дійство — і, можливо, тут Бофіль дозволив собі невелику насмішку. Архітектор, відомий своїми лівими поглядами, ще в 11 років долучався до страйків і разом із старшими скидав трамваї з рейок, а в дорослому віці провів кілька місяців у барселонській в’язниці за політичний активізм. Уже будучи архітектором, у своєму «Версалі для народу» він розміщує «багатих буржуа» буквально в центрі — в Арці, й через це вони опиняються на виду в решти мешканців.

Таке сусідство було частиною задуму Бофіля. В одному комплексі він свідомо збирав людей із різних соціальних класів, намагаючись створити щось на кшталт водопою, де різні звірі співіснують у відносному мирі. Театр і Палац розташовані так, щоб утворювати великий внутрішній простір — амфітеатр, де мешканці мали зустрічатися, проводити час і взаємодіяти в повсякденному житті.

Бофіль ніколи не пояснював, чому назвав комплекс «Просторами Абраксаса». Абраксас — надприродна істота з людським тілом, головою півня та зміями замість ніг, пов’язана із гностицизмом — містичними текстами про протиставлення духовного добра та матеріального зла.

Ймовірно, образ Абраксаса можна сприймати як метафору протилежностей — саме за цим принципом зведений і сам комплекс. Тут сучасний збірний залізобетон сусідить з історичними формами, соціальне житло — з образом палацу, повсякденне життя — з театральним видовищем, а люди з різних соціальних класів опиняються в одному просторі.

Бофіль збирав людей із різних соціальних класів, намагаючись створити щось на кшталт водопою, де різні звірі співіснують у відносному мирі.

З утопії — до дистопії

Перші десять років, згадують мешканці, «Абраксас» залишався саме таким, яким його задумав Бофіль. Комплекс доглядали, квартири були просторими й комфортними — навіть сьогодні для масового житла це рідкість: тут розміщувалися помешкання від трьох до п’яти кімнат. Увечері сходи, що вели до Театру, освітлювалися. За порядком стежили кілька охоронців та прибиральників.

У 1990-х ситуація змінилася. Соціальне житло дедалі частіше надавали сім’ям у скрутному матеріальному становищі та мігрантам. Замість строкатого сусідства настала інша реальність: тут поступово зосереджувалися найбільш вразливі верстви населення.

Охоронців поменшало, прибирали тут дедалі рідше, лабіринт зовнішніх коридорів, переходів і сходів, який Бофіль задумував як простір для спілкування, поступово перетворився на закутки для тих, хто волів залишатися непомітним. У 2000-х почалися серйозні проблеми: наркоторгівля, конфлікти між бандами. Деякі мешканці навіть забили дошками вікна кухонь, що виходили у внутрішній двір, побоюючись зламів.

Мішель Пажон, який очолював муніципалітет Нуазі-ле-Гран з 1995 до 2015 року, не приховував неприязні до монументального комплексу й майже не намагався розв’язати його соціальні та економічні проблеми. Найгостріше ситуація проявилася 2005 року, коли молодіжні банди влаштовували погроми й підпали, а поліція відмовлялася інспектувати.

Через погану славу комплексу комунальні служби навіть перестали вивозити звідти сміття — воно накопичувалося в коридорах і біля входів.

Другий шанс

Труднощі з «Абраксасом» зрештою поставили під питання саме його існування. 2006 року муніципалітет почав вивчати можливість знесення Палацу. Дізнавшися про плани влади, мешканці вирішили захищати свій дім. 2012 року вони створили Асоціацію захисту інтересів мешканців Palacio d’Abraxas — ADIHPA, яка об’єднала жителів усіх трьох будівель. Вони наполягали на тому, що комплекс не можна зносити без урахування думки людей, які тут живуть, і що його архітектуру, навпаки, потрібно зберегти й переосмислити.

На той час сам Бофіль уже дивився на свій експеримент значно менш утопічно. В інтерв’ю Le Monde 2014 року він визнав, що помилився не стільки в самій ідеї, скільки в часі: модель не стала прикладом для інших міст, а французькі передмістя продовжили розвиватися за старим сценарієм. Про «Абраксас» архітектор сказав, що замкнутість комплексу, відсутність магазинів та іншої інфраструктури, а також брак відчуття спільноти створили серйозні проблеми. Водночас він і далі називав комплекс унікальним простором.

Після зміни муніципальної влади у 2015 році від ідеї знесення відмовилися. Нова адміністрація обрала інший шлях — зберегти комплекс і поступово повернути його до міського життя. 2016 року Бофіль, приїхавши до «Абраксаса», обговорив із мешканцями, як зробити створений ним простір придатнішим для проживання.

Компанія CDC Habitat, яка розподіляє соціальне житло в Парижі, ініціювала проєкт реабілітації «Абраксаса» за рахунок муніципалітету і державної агенції з реконструкції житла. 2025-го року нарешті розпочали сам ремонт.

Роботи вартістю €16,3 мільйона охоплюють не лише фасади. Передбачено повернення того, що «Абраксас» поступово втрачав десятиліттями: нормального освітлення, тепла, безпеки та справної повсякденної інфраструктури.

Перші результати вже є: 2025 року представили оновлену демонстраційну квартиру з посиленою теплоізоляцію, поліпшеною вентиляцією та модернізованими інженерними системами. Ремонт Palacio розрахований до кінця 2026 року. На початку 2026-го муніципалітет оголосив про наступний етап — реконструкцію Театру.