Берлінське видавництво DOM publishers випустило путівник Харковом історикині Євгенії Губкіної. БЖ поговорило з нею про те, як архітектор монументального Держпрому зробив повітря частиною будівельного матеріалу, як війна змусила людей полюбити "панельки" і чим прогулянка Харковом нагадує спіритичний сеанс.
Євгенія Губкіна — архітекторка й історикиня архітектури XX століття. Її перша книга "Славутич" присвячена останньому побудованому за радянських часів українському місту. Друга — "Радянський Модернізм. Бруталізм. Постмодернізм" — основним течіям, втіленим в архітектурі УРСР. Свій третій рукопис Губкіна планувала присвятити Харкову і завершила його за два місяці до повномасштабного вторгнення. Аби написати чесний, незабарвлений довоєнними спогадами вступ, вона приїхала в рідне місто — щоб побачити вулиці і будівлі інакшими. Ельміра Еттінгер поговорила з нею.
_1.png)
— Написати книгу про Харків мені запропонували 13 років тому — на початку моєї кар’єри. Тоді я працювала з історією архітектури 1920-30-х і глибоко у неї занурилась. Не полишало відчуття, ніби привиди сталінських репресій бігали навколо мене. Бо якщо ти живеш у Харкові і пишеш про нього, то оминути привидів нема ніякої можливості. Вони усюди.
Я постійно відкладала цю книгу. Життя робило карколомні зигзаги і з’являлись інші проєкти: то путівник Славутичем, то книга “Радянський Модернізм. Бруталізм. Постмодернізм”. Можливо, це була прокрастинація. А може, я навмисне відкладала цю історію, бо вона найближча до серця — надто інтимна. Це все одно що писати про свого батька: страшно й занадто особисто. Але потім почався коронавірус, і з’явилася можливість повернутися до книги: писати довго, по-новому інтерпретуючи дослідження, зроблені ще 13 років тому.
У книзі я охоплюю весь новітній період історії архітектури, а не лише 1920–30-ті роки, з яких починала. Сучасні книги здебільшого зосереджені на одному шарі: тільки модернізм, тільки конструктивізм. Але міста не формуються шарами. Навіть у кожному шарі є течії, дискусії, суперечності. Я не хочу розкладати місто на компоненти. Коли архітектори вивчають історію архітектури, розмежування стилів кожного періоду допомагає зрозуміти їхні стилістичні і формотворчі відмінності. Але це не дає широкому загалу того, що він має знати про Україну й українську архітектуру.
Важливо було також відійти від москвоцентричного підходу до періодизації архітектури, який виокремлює міжвоєнний період. Це період, затиснутий між двома великими трагедіями, між двома революціями, між Леніним і Сталіним. Архітекторів і художників представляють як стиснутих у цих тисках, без змоги діяти — “авангард, зупинений на бігу”, як це називали. Це створює враження, ніби є революційна росія, а окремо — ГУЛАГ і сталінські репресії. Але це рамка. А мене цікавить Україна поза цією рамкою і, звісно, сам Харків.
Важливо було відійти від москвоцентричного підходу до періодизації архітектури
Я зрозуміла, що цей період не був виокремленим. Архітектори, які працювали до революції і війни, працювали й після. Багато з них навчалися, зокрема, у харківських закладах — архітектурний факультет Харківської політехніки існував ще з кінця XIX століття. Ми бачимо тяглість, і це дає відповіді на ключові питання: як розвивалась українська архітектура, професійна освіта, які існували ідеї.
Розкриваючи часові рамки, я побачила, що саме в Харкові, наприклад, Олександр Гінзбург написав кілька праць про міста і проблеми міст. За часів СРСР вони стали основою для розуміння, що таке радянське, соціалістичне місто — де є рівність, де є вирішення потреб. Але це книжки 1916-го, іноді 1905-го року — задовго до радянської доби.
Дуже цікаво показати, чому саме в Харкові з’являлись ці книги. Це була, зокрема, реакція на революцію 1905 року. Але чому вона тоді відбулася? Що в ній було від українства? Ми так любимо шістдесятників, але як вони пов’язані з 1920–30-ми? Хто кому вчитель, хто з ким мав роман? Це відкриває цілий всесвіт перетинів між епохами. Отам магія.
У мене вже були готові матеріали, але потрібно було створити інтерпретації — сказати, що я про все це думаю. А вони народжувалися з майже тисячі прогулянок містом. Я не працювала гідом, але це заняття саме знаходило мене: приїжджали зірки архітектурного світу, з заходу, наші місцеві. Ці прогулянки, розмови, спільні спостереження в іммерсивному форматі давали мені щось більше: я наново знайомилася з Харковом, переосмислювала наші стосунки. Я пропускала місто через себе — і це було емоційно важко. Бо поки я перекладала місто для інших людською мовою, воно говорило до мене. Це були наче спіритичні сеанси. Місто для мене — це зовсім не про архітектуру, а про зв’язки. У цьому магія, що лишається поза текстом. Вона мене манить і чарує, і я хотіла залишити в книжці хоча б крихти цього відчуття.
Коли я поверталася до Харкова й не хотіла жити у власній квартирі, вирішила спочатку відчути себе туристкою у своєму місті. Я дуже люблю будівлю Олександра Гінзбурга — будинок “Рибка”, де я і зняла квартиру. Це червоноцегляна споруда в стилі ар-нуво, прикрашена яскравими та незвичними скульптурними рибками з залізобетону. З дитинства я полюбляла роздивлятися її: вона мені здавалася химерною й містичною. Це неймовірний простір — маленький, затишний, частина квартири самого Гінзбурга, де він жив до революції 1917 року. І саме ця квартира, а, можливо, й фігура самого Гінзбурга, стали для мене чимось або кимось, хто допомагав і супроводжував у поверненні додому до Харкова.
Фотографії для книги робили мої друзі. Хотілося, щоб це була колективна праця, щоб вона відображала ті часи, у які і писалася, і дитям чого вона є. Хоч я й можу знімати архітектуру сама, мені хотілося, щоб це були інші люди, інша взаємодія. Я ходила з фотографом і пояснювала: що це за будівля, що в ній важливе. А вже що народиться — те народиться. Я вчилася розповідати про архітектуру так, щоб людина, яка все життя знімала, скажімо, портрети, зрозуміла, чого я хочу. Бо тут головне — поставити будівлю в центр кадру, зробити їй свого роду портрет. Фото виходили не завжди ідеальними, не завжди такими, як я хотіла. Але це — колективна праця, тому вона для мене, як духмяний хліб: за ним стоїть робота.
Найскладніше — фотографувати Держпром. Це надзвичайно складний об’єкт. Занадто домінантна і кришталево чиста думка, яку можна прочитати навіть без архітектурної освіти. Будь-хто зрозуміє, про що ця будівля, і саме в цьому її геніальність. Ти не зможеш переосмислити її надто вільно, інакше втратиш саму суть. Ця думка — завершена й чітка. Як поезія. Як у Шекспіра в “Макбеті”: “What's done cannot be undone.” У цих словах стільки болі, суму, гріху, падіння, підйому, відповідальності, злочинності. Всього на світі. Так само і Держпром. Він як піраміда, як гора, як ландшафт. А ландшафт складно фотографувати. У ньому немає чіткого фокусу, на який можна спертися, як у зйомці невеликої будівлі.
Найпростіше — знімати з дрона. Аерозйомка відкрила місто таким, яким його майже ніхто не бачив, хіба що архітектори, енкаведисти з літаків або птахи. Але це занадто просте рішення, я так не хотіла. Я пояснювала фотографу, чому мости — найголовніше, у них сенс цієї будівлі. Вони роблять її об’єктом у стані незавершеності. Автор Держпрому Сергій Серафімов писав, що повітря розриває будівлю зсередини. Це радикальна відмова від базових принципів архітектурної професії. Він руйнує стіну. І це не просто деконструктивізм, де все валиться і розлітається в постмодерному хаосі. Тут не падіння, тут розривання.
А якщо автор відмовляється від фізичного тіла будівлі, то що тоді фотографувати? Тоді треба фотографувати повітря. Адже головним героєм стає вже не ландшафт, не земля і не гора — а саме повітря. Але як зняти на фото повітря? Є чимало геніальних фотографій, де показано ніщо, порожнечу — в ній закладено багато змісту. Ми бачимо це крізь досвід війни та руйнування будівель. Завжди, коли фотографія по-справжньому торкає, порожнеча в ній відіграє ключову роль. Від неї тривожно і страшно. Саме це робить зображення геніальним, а ситуацію — трагічною. Серафімов зробив це контрольованим. В нього залишається світло і життя. Це все ще не зруйнована форма. Якщо, звісно, росія не вдарить по ній утретє.
Усі плани будівель у путівнику вручну малював мій тато Ігор. Тато — архітектор, але він не перейшов на 3ds Max чи AutoCAD. Він олдскульний і робить усе вручну. Коли я йому запропонувала зробити плани, він виконав їх не як креслення, а як графіку. Він дуже гарний графік, як більшість архітекторів старої школи. Малюнки вийшли крафтовими, з приємним тремтінням лінії в деяких місцях. Хотілося, щоб книжка була особистою — не гламурною, не блискучою, не очевидною. Щоб вона відображала те, як я бачу це місто. І нарешті — щоб я змогла відійти від перфекціонізму, який 13 років не давав мені її написати. Бо ця книжка — особиста і найулюбленіша. І Харків у ній — грандіозний. Майже домашня книжка моєї сім'ї, перші спогади про Харків і про оту центральну вулицю, залиту сонцем.
Є чимало геніальних фотографій, де показано ніщо, порожнечу — в ній закладено багато змісту
Влітку 2024 року я вперше з початку повномасштабного вторгнення приїхала до Харкова. Передмова і всі додаткові матеріали, крім основного тіла книжки, написані вже після початку повномасштабної війни. Я зробила це навмисне — не намагалася повернутися у стан “до”, коли створювався рукопис. Це контраст між більш традиційною критикою архітектури і повністю особистим текстом про мої стосунки з містом. Така побудова дозволяє побачити два різних життя, дві перспективи. Через них я дозволяю підійти до себе ближче — через ті самі діри, які росія зробила в нас.
Я писала з надривом, бо це лист кохання, а такі листи завжди прощальні. Я думала, що вже ніколи туди не повернуся. Мені здавалося, що не зможу впоратися з болем, побачивши руїни. Я боялася пройти тими маршрутами з книжки, побачити їх зруйнованими. Боялася відкрити двері своєї квартири, де все залишилося, як було, навіть дитячі малюнки. Це було ніби відкрити портал у колишнє життя, і мені було страшно робити це наодинці. Я шукала, з ким поїхати.
Зрештою, я поїхала сама — це був мій особистий виклик, не потрібні були ніякі компаньйони, родичі чи друзі. І це були, певно, одні з найкращих днів мого життя. Було дуже боляче, але необхідно пройти все, проплакати всюди. Добре, що я була одна: стало зрозуміло, що я здатна витримати серйозні виклики, що зруйнована будівля не зруйнує мене. І що там, у Харкові, люди живуть, усі мої друзі залишилися і життя не обірвалося.
Добре, що я була одна: стало зрозуміло, що зруйнована будівля не зруйнує мене
Я плакала біля Палацу праці — в самому центрі, у найстарішій частині міста. Цей шлях описаний у книжці: через вулицю Сумську — від старого центру до нового. Згадувала, як в 30-х архітектор Яків Штейнберг пропонував реконструювати будівлі по Сумській вулиці так, аби нові конструкції в новому стилі будувати прямо над старими. І показати таким чином, як розвивається суспільство — від старого до нового.
Я проходила той шлях, плакала і прощалася, бо це місця, де минуло моє життя. Люди, що йшли назустріч, зупинялися, підтримували. Хтось питав: “Перший раз?” Вони теж колись поверталися і то був їх “перший раз”. Потім я пройшла Сумську і зустріла вагітну подругу Марʼяну. Вона повела мене містом. Кажу: “Може, не підемо до Держпрому? Чи таки підемо?..” Вона: “Та чому не підемо, пішли!” І там я звільнилися від болю. Ми зазвичай дивимося на концепцію “старого” і “нового” життя крізь призму радянських гасел, але її можна осмислити інакше. Це справді нове життя. І того, що було раніше, вже не буде.
Війна змусила переоцінити наше ставлення до архітектури. Зараз багато кому зрозуміло, що навіть “панелька” має з нами зв'язок. Пам’ятаю, у Deutsche Welle було відео про жінку, яка перший раз поїхала у Харків, дивитися на Салтівці свою квартиру. Квартири вже не було, там порожнеча. А жінка обіймала панель.
Люди травмовані тим, що в них немає квартири, їх дома. Це ж не просто майно, це дім, спогади, твоє життя, все те, куди я теж боялася відкрити двері і подивитися. Скільки я ходила по Салтівці, її мешканці казали, що не хочуть нового. Вони не хочуть ніяких проєктів відомих архітекторів, не хочуть полишати свій спальний район. Вони назавжди зв'язані з Салтівкою. Для британського архітектора Нормана Фостера Салтівка — просто проєкт, бізнес, він туди навіть не їздив (в 2024 році фонд Фостера оголосив про конкурс на відновлення району — прим. ред.). А там люди, із своєю травмою. Їм не потрібне місто можливостей і “успішного успіху”, це не те місце. Їм потрібна знайома домівка, зв’язок із історією й один з одним. І моя книга — спроба цей зв’язок зберегти.
