"Місто — це музей": як у Чернігові знищують і рятують монументальне мистецтво
У Чернігові на Міському палаці культури зашили мозаїку, яка мала статус об'єкта культурної спадщини. Які наслідки це має для міста і як громада протидіє втраті мистецтва, розповіла Олена Загребіна, засновниця спільноти Chernihiv Monumentalism.
За збереження цієї мозаїки спільнота Chernihiv Monumentalism боролася з 2020 року. Попри те, що твору надали статус об'єкта культурної спадщини, у квітні 2025-го мозаїку зашили фанерою.
За словами директорки Міського палацу культури Ірини Должикової, це зробили за ініціативою місцевого управління культури. Мозаїка буде закрита до "кращих часів". Через цей прецедент боротися за інші монументальні твори стане складніше, але Chernihiv Monumentalism все одно продовжить свою справу.
Поговорили із засновницею спільноти Оленою Загребіною про те, чому мозаїки варто зберігати і як саме вони це роблять.
— Історія з будинком культури "Хімік", який зараз називається Міським палацом культури, почалася ще у 2019 році. Тоді виділили кошти на його утеплення, і стало зрозуміло, що мозаїку на фасаді можуть зашити. Ми почали звертатися до міської влади, щоб панно зберегли як артефакт історії.
Цей будинок культури відкрили у 1970 році. Спочатку в інтер’єрі був стінопис, авторство якого в каталозі приписують художнику-бойчукісту Григорію Довженку. У 90-х цей розпис знищили, але було очевидно, що мозаїка на фасаді також пов’язана з Довженком. Вона виконана у стилі бойчукізму з відсилками до каховських кам’яних вишиванок. Техніка виконання незвична — мінімум смальти, максимум кераміки, серед якої трапляються фрагменти розеток.
Це панно 1970 року — найстаріше серед усіх, що з’явилися в місті у ХХ столітті. У Чернігові художньо-виробничі майстерні довгий час не мали спеціалізованого простору для створення монументальних творів. Лише в 1972-му майстри отримали нове приміщення на вулиці Любецькій, 24-А — триповерхову будівлю, облаштовану для монументалістів.
Починаючи з 1970-х до Чернігова з’їжджалися митці з усієї України — Євген Кріп, Євген Павлов, Володимир Зінченко, Віталій Василевський, Микола Лінник, Іван Стеценко, Борис і Тетяна Дєдови, Віктор Магдаченко, Тетяна Федоритенко, Микола Гайдук, Надія Демченко, Василь Юдін та інші. Вони створювали мозаїки, вітражі, керамічні панно, розписи.
Найбільше монументальних творів у місті та області з’явилося у 1981–1991 роках. Кожен із них — це ще й історія конкретного митця. А наша задача як організації — вивчати та розповідати про локальних авторів, робити їхні твори ближчими. Адже ми можемо любити лише те, що знаємо.
Мені дуже сподобалися слова нашого краєзнавця Дмитра Сіліча: "Давай зберігати все, що тільки можна, а далі розберемося, що з цим робити".
«Давай зберігати все, що тільки можна, а далі розберемося, що з цим робити».
Журналіст і доктор історичних наук Ігор Кондратьєв ініціював петицію про надання охоронного статусу мозаїці на "Хіміку". Її підтримали, і в 2020 році панно отримало цей статус — здавалося б, перемога. Але Департамент культури наполягав на консервації: "треба закрити — і крапка". Чому — незрозуміло. Ми зі свого боку запропонували три технології, які дозволяли утеплити фасад, не пошкоджуючи мозаїку. За панно немає кабінетів, лише сходи — там цілком можна було зробити додаткову стіну.
З початком повномасштабного вторгнення роботи призупинили. За цей час можна було знайти рішення, яке дозволило б зберегти твір відкритим. У Києві є багато прикладів, як мозаїки на школах залишили, утепливши фасад довкола. Палац культури тим більше мав би бути прикладом того, як поводитися зі спадщиною. Але панно закрили.
Часто чую: "Нехай усе мистецтво зберігається в музеї!" Але місто, в якому ти живеш — це і є музей, мистецтво має залишатися в ньому.
«Місто, в якому ти живеш — це і є музей».
Аби щось зберегти, потрібно діяти напряму й налагоджувати контакти. Так ми врятували п’ять мозаїк Володимира Зінченка у спортшколі, яку реконструювали в межах "Великого будівництва". Ми показали директору школи книгу Євгена Нікіфорова, видану в Берліні, зі світлинами цих мозаїк. Вона справила враження — і мозаїки залишили. Такі видання — важливий інструмент, поки в нас немає системного підходу до збереження.
Багато залежить від людей на місцях. Я дуже вдячна директору Художнього музею ім. Григорія Галагана Юрію Ткачу, який допоміг зберегти частину творів та ескізів у музеї.
Наприклад, так було з мозаїкою на пологовому будинку "Материнство" Євгена Павлова, яку вирішили замінити на мурал. Коли я поїхала до будинку, її вже зняли. Але нам пощастило: мозаїка була змонтована на окремих плитах. Якби вона викладалася просто на стіні, її б просто збили. А так я зателефонувала до музею, і директор дозволив перевезти мозаїку туди.
Другий монументальний твір, який опинився в цьому музеї — керамічне панно Галини Севрук "Давній Чернігів" із готелю "Градецький". Готель закрили у 2017 році, і коли робочі викидали звідти меблі, стало зрозуміло, що, можливо, ми вже ніколи не побачимо твори всередині. Але в 2020-му ми змогли потрапити в уже закритий готель і знайшли вціліле панно на першому поверсі. Через друзів і журналістів вдалося вийти на власника готелю, Юрія Тарасовця. Він погодився передати твір у музей. Якби ні — його б просто знищили.
У травні 2021-го року під час першого фестивалю "Перезавантаження" ми презентували в музеї перенесене та заново змонтоване панно. Там була і сама авторка Галина Сильвестрівна. Ми не очікували, що вона приїде — це було справжнє свято для нас. Трагічність полягає в тому, що в житті Галини Севрук були і знищені твори, і цензура. Абсурдно, коли люди називають її та подібні твори "радянськими". Я дуже рада, що зараз молоде покоління бачить цю спадщину інакше — як мистецтво без асоціацій з режимом.
«У житті Галини Севрук були і знищені твори, і цензура. Абсурдно, коли люди називають її твори „радянськими“».
Окремою частиною нашої роботи є "відкриття" мозаїк з-під банерів. Власники будівель часто сприймають їх як зайву площу фасаду та використовують для реклами. Наприклад, мозаїку "Дерево Життя" Іллі Толкачова на фасаді торговельного комплексу "П'ятницький" я її пам’ятала з дитинства, але з часом її почали завішувати банерами. Власник будівлі Сергій Кнуренко сумнівався щодо ідеї відкрити мозаїку через її "радянськість". Ми пояснили, що вона про історію Чернігова, і зрештою він погодився — мозаїка повернулась у простір міста.
Нещодавно ми зібрали 70 тисяч гривень на реставрацію вітражів "Вогнеборці". Їх просто викинули з пожежної частини, але ми встигли забрати. Коли відреставруємо, будемо експонувати в центрі "Перемога". Дивно, що так вийшло. У співпраці з ДСНС у 2021 році нам вдалося відновити мозаїку на фасаді головного управління служби в Чернігові. А ці вітражі просто викинули. Але це не про злі наміри, а про відсутність системи та розуміння того, що таке мистецтво і як з ним поводитись.
Сьогодні навіть місцева влада не має єдиної позиції щодо монументального мистецтва. Це добре видно на прикладі Міського палацу культури. Дехто досі вважає такі твори неприйнятними — через асоціації з радянським минулим. Монументальне мистецтво не згадують у туристичних маршрутах, не включають у стратегії розвитку міст. Його просто не помічають. Але ми наполегливо продовжуємо його переосмислювати.
«Монументальне мистецтво не згадують у туристичних маршрутах, не включають у стратегії розвитку міст».
Тим більше, під час війни ми й так втрачаємо неймовірну кількість пам’яток та артефактів. У колишньому аеропорті Шестовиця було вісім мозаїк Володимира Зінченка на фасаді, а також рельєфи Бориса Дєдова, Василя Юдіна й Анатолія Чайки в інтер’єрі. Російські обстріли знищили шість мозаїк і всі рельєфи.
У таких умовах має діяти вже згаданий принцип: зберігайте все, що можна зберегти. Усе, що хоч трохи нетипове, має хоча б мінімальну художню чи історичну цінність. Це не просто фрагменти минулого — це ознаки нашої унікальності, інший вимір комунікації з містом. Вони формують його обличчя, роблять простір живим і впізнаваним.
