FuckUp nights: Андрій Федорів, Роман Скрипін, Фоззі, Олександр Педан і Слава Балбек про свої провали

У суботу в Fedoriv Hub пройшов перший захід із серії FuckUp nights – формат зустрічей, на яких відомі бізнесмени, музиканти, топ-менеджери та успішні люди різних професій зізнаються у своїх невдачах.

FuckUp night проходить у 150 містах у всьому світі, цього року до них приєднався і Київ. У Fedoriv Hub планують проводити заходи раз на три місяці, на наступному вже анонсували, наприклад, Гаріка Корогодського.

Ми вибрали п'ятьох спікерів, які зізналися у своїх провалах, і записали їхні історії.

Андрій Федорів, маркетолог, засновник брендингової агенції Fedoriv

Історія мого факапа – про стратегічне планування. Був 2006 рік, мені було 26 років, у мене була своя компанія, і я почав перетворюватися, як я зараз розумію, у псевдопенсіонера. Приходив на роботу в 11, в годину йшов на обід, а там вже і кінець дня. У 2008 році я взагалі з травня до вересня був у відпустці. Компанія зростала, ми били рекорди з припливу чистого прибутку.

На початку жовтня 2008 року троє наших топ-менеджерів поїхали у відпустку на 3 місяці. Я з'явився в конторі теж всього пару разів. І ось, в один із днів, збираюся вже йти, беру рюкзак, і замість «До побачення» запитую у бухгалтера: «У нас же є гроші на зарплати?». Вона відповідає: «До речі, немає».

Я ставлю рюкзак, відкриваю план доходів, статуси платежів і розумію, що у нас немає грошей не тому, що нам не заплатили, а тому, що ми їх не чекаємо. А ще є борги перед підрядниками. Для мене це було великим одкровенням.

З моменту цього провалу я перестав вірити в те, що бізнес може працювати без тебе. Це все історії з книжок

Наступного дня я був змушений звільнити 40% штату, при цьому більш ніж половину цих людей я не знав особисто. Це дуже неприємна процедура: «Привіт, ти мене не бачив, але я голова правління, і ми з тобою прощаємось».

У той же день я прийшов додому і захворів. Три дні пролежав з температурою 40. Але коли подзвонив новий клієнт, я особисто провів з ним зустріч, удаючи, що все чудово.

Це було стрімке повернення з надхмарних далей. З того моменту я перестав вірити в те, що бізнес може працювати без тебе. Це все історії з книжок.

Роман Скрипін, телеведучий, один із засновників «Громадського. ТБ»

Напевно, мій найбільший факап – це диплом журналіста. Пам'ятаю, на церемонії вручення дипломів покійний директор Інституту журналістики Анатолій Москаленко потиснув мені руку і тихенько вимовив: «На***я він тобі треба?»

Зараз багато друзів мені кажуть: «Досить вже створювати медіа-проекти, а то, як тільки ти що-небудь створиш, відразу ж починається Майдан».

Я як інфантильний дурень повірив у те, що українські журналісти можуть бути самодостатніми, розуміти всю відповідальність. Я в цьому глибоко помилявся

А ще мій головний факап – у тому, що я не заробляю на тих проектах, які створюю. 5-й канал забрали люди, які потім пішли в депутати і почали успішно заробляти гроші. Придумав Громадське, а в підсумку взагалі на ньому я не заробляю. Ми все літо їздили по різних містах з Road Show. Мені друг каже: «Ти як Сандей Аделаджа з турами їздиш, тільки бабло не заробляєш».

Ще один мій факап – у тому, що я як інфантильний дурень повірив у те, що українські журналісти можуть бути самодостатніми, розуміти всю відповідальність. Я в цьому глибоко помилявся. Журналісти роблять помилки, які іноді призводять до фатальних наслідків. Це – збіговисько тупих хом'яків, яким платять зарплату, а вони вдають, що працюють. У нас дуже мало професійних журналістів. Ринок перегрітий, і на ньому досі залишається багато недожурналістів.

Як з цим бути? Чимало обкладаються книгами успішних людей у ​​пошуках їхніх секретів. У нас є карго-культ – повторити чийсь успіх, зробити все точно так само. Може, Стіву Джобсу дійсно приходять в голову геніальні ідеї, коли він сидить вдома на унітазі. Але він це ніколи не напише в книзі.

Тому школи журналістики тут не допоможуть. Найкраща школа – це взяти на практику журналіста і посадити поруч з собою.

А мій найбільший факап, що не стосується журналістики – це випадок, коли я не потрапив на свій літак. Якось я їхав з Брюсселя до Парижа на швидкісному експресі TGV, заснув і проспав аеропорт Шарля де Голля, де повинен був вийти. Прокидаюся на наступній станції, а це – Діснейленд. Їду на таксі в аеропорт за 100 євро, не встигаю все одно, міняю квиток – мінус ще 250 євро. Залишаюся на ніч в готелі – ще мінус 100 євро. Ну, і 30 євро за пляшку віскі з горя.

Олександр Педан, телеведучий

Я розповім історії з далекого минулого – з часів програми «Підйом», коли ви, можливо, ще дивилися телевізор.

Ми вели прямий ефір. У нас не було права на помилки, але ми їх здійснювали щодня. Багато чого нам пробачали, бо ми були дурні, веселі й безпосередні.

В один з ефірів Сергій Притула гортав газету і щось ляпнув про сунітів з шиїтами, які «знову б'ються». Як тільки ми вийшли зі студії, подзвонили представники якоїсь організації шиїтів і зажадали, щоб наш «патлатенький хлопчик» вибачився за те, що сказав «щось нехороше»: «Якщо він не вибачиться, ми його знайдемо». Наступного ранку Притула вибачався кожні 15 хвилин, тому що не знав, коли вони включать телевізор.

Ще якось раз Ольга Фреймут побачила під відділеннями банку «Надра» черги і розповіла в ефірі, що він закрився. Після ефіру подзвонив представник все ще робочого банку. У наступній програмі Фреймут довго спілкувалася з ним в ефірі.

У прямому ефірі в мене почало зрадницьки сіпатися око. А потім зовсім закрилось. Після реклами мені порадили в ефір не повертатися

Ще одна історія – про те, як я злітав на Домінікану. Там треба було відзняти один матеріал, а через день після прильоту у мене був прямий ефір «Фабрики зірок».

Погода була класна, ми вийшли на пляж. Я запитав у місцевого жителя, куди мені краще стрибнути. Він порадив місце неподалік. Вже після стрибка я усвідомив, що гіршого місця для приземлення щучкою придумати не можна. Води – по коліно, прямо піді мною – кораловий риф з морськими їжаками. По обличчю тече кров, а в мене перша думка – чи все нормально з обличчям, мені ще стільки знімати.

Мене везуть у якусь місцеву лікарню, де доктор Рамірес, який взагалі-то – ветеринар, по живому зашиває моє обличчя. Накладає 15 швів. Відео в Домінікані ми якось відзняли, викрутилися. Але проблема не зникла, бо попереду був прямий ефір.

В аеропорту Амстердама, через який я летів назад, мене ще й затримали для огляду. Мабуть, охоронці прийняли мене за драг-диллера, побачивши моє обличчя. Коли я сказав, що я телеведучий, вони посміялися, але прогуглили моє ім'я і в підсумку відпустили.

У Києві мені зняли шви. А наступного дня я все-таки вийшов у прямий ефір. Для того, щоб зняти набряки, напився сечогінного. Але справжнє диво створили гримери, які намалювали мені практично чорне обличчя. На контрасті з Машею Єфросиніною здавалося, що я – Олехандро Педано, мексиканець. Потім всі писали злісні відгуки про гримерів, які «зіпсували такого слащавого хлопчика».

Все було добре, але в момент, коли Маша оголошувала переможців, у мене почало зрадницьки сіпатися око. А потім зовсім закрилось. Після реклами мені порадили в ефір не повертатися.

Фоззі, учасник гурту ТНМК​

Якби замість мене сьогодні прийшов Фагот, він би сказав, що наш найбільший факап – це назвати групу Танок на майдані Конго. Але після того, як цю назву змогла без підказки повторити Алла Пугачова, я сказав, що претензії з приводу дебільності назви не приймаються.

Оскільки саме заняття українським шоу-бізнесом можна назвати факапом, я вибрав веселу історію, щоб був позитивчик.

Якось я вирішив написати пісню про Фіделя Кастро. Ідея була така: поки Фідель не змінюється, ми – діти. Кліп на цю пісню мені хотілося зняти обов'язково на Кубі. Ми полетіли туди з оператором і діджеєм з Москви. По дорозі Фагот мені каже, що потрібно зняти на Кубі відразу два кліпи. Ми ж з Харкова, ми ж жлоби.

Перший був у стилі документалки, ми просто ходимо по Кубі бухі, океан, ретро-автомобілі. Що ще потрібно? Я був сестрою-господаркою, у мене в сумці базарного типу на поясі було все лаве, яке ми взяли. Я відповідав за постачання бухла. Наш рекорд був 7 по 0,7 на п'ятьох.

Фагот би сказав, що наш найбільший факап – це назвати групу Танок на майдані Конго

Ми їхали, не знаючи куди. По-іспанськи знали тільки: дос текілаз, трез серведос, пор фавор. Але на Кубі знайшлася людина на ім'я Цезар, який колись навчався у Львові і допоміг нам розібратися на місцевості. Наприклад, поселив нас на віллу до якоїсь бабусі, подружки Фіделя Кастро. Ми жили у флігелі, а в сусідню халупу поселили двох мексиканців. Я не спав, стеріг лаве.

Наближався час, коли потрібно було знімати другий кліп, і тут Фагот каже: «Забув сказати, нам же потрібні діти-актори. Ми знімаємо дитячу love story». Цезар веде нас у театр, де діти грають пісні Бітлз. У мене був культурний шок. Після вистави виводять нам двох дітей, кажуть, інших немає. У цей момент ми себе відчули в ролі нехороших людей, які стережуть дітей під концертним залом.

Залишається один день. За прогнозом погоди повинно бути спекотно і сонячно. І тут зранку починається злива. Фагот з оператором п'ють каву з ромом і складають на ходу іншу love story.

Начебто вже все добре, і тут нам говорять, що в аеропорту Гавани стоять старі рентген-апарати, якими вони просвічують всі речі. Це означає, що кіноплівку з відзнятим матеріалом ми просто засвітимо.

В аеропорту в якості відволікаючого маневру наш оператор показує охоронцям листівку з юним Фіделем Кастро і мачете. Адже вони перевіряють всі цінності, які можуть бути вивезені з Куби. Поки це все відбувається, оператор під столом просуває пакет з плівкою, ми з іншого боку його приймаємо. Все вдається.

Прилітаємо в шортах, а в Києві – два метри снігу. Наступного дня ми їдемо до Харкова репетирувати концерт із симфонічним оркестром. Через якийсь час ми таки змонтували кліп.

Слава Балбек, архітектор, автор проектів The Cake, The Burger Mexico та інших

Робота в архітектурі – це один суцільний факап. У ній буває всього дві добрі новини – коли ти отримуєш передоплату, і коли здаєш об'єкт.

Смішна історія вийшла з The Cake. Всі знають, що посеред приміщення, між столами, там стоїть велика малинова собака. Насправді ми її не встигли зробити до відкриття, і заклад почав працювати без неї.

Але це було не так страшно. Просто в цей же момент наше бюро вирішило взяти участь у конкурсі «Інтер'єр року». Для цього потрібно було сфотографувати всі закінчені об'єкти. Залишався буквально день до дедлайну, і ми повезли собаку в The Cake. Коли почали її монтувати, то зрозуміли, що вона не влазить в каркас рівно на 3 сантиметри.

У підсумку ми повністю розібрали каркас, вставили собаку і змонтували заново. Для цього довелося викликати бригаду з Рівного, яка займається деревом, працівників по металу, які розклали всю цю конструкцію. Робота зайняла 8 годин. Ми все сфотографували, але в «Інтер'єрі року» нічого не отримали.

Ще одна історія, яка мало не перетворилася на факап – про те, як ми монтували лавку з USB-панеллю для підзарядки мобільних пристроїв. Цей проект ми робили спільно з Квазар-мікро, який надав сонячні батареї. Мені подзвонили з форуму Kyiv Smart City і дуже попросили презентувати її на ньому через п'ять днів. Там мав бути присутнім Кличко.

Одночасно з нами на Kyiv Smart City заїхав Кличко. Я знайшов волонтерів, і ми змонтували лавку за кілька хвилин замість 3-4 годин

Ми запустили виробництво. Монтаж повинен був відбутися в неділю. До п'ятниці я не підтверджував виконання замовлення, бо не був упевнений, що встигаємо.

Але в ніч з п'ятниці на суботу мені знову дзвонять з форуму і кажуть, що презентація буде в суботу. О першій годині ночі я пишу смски всім співробітникам і підрядникам. О 8 ранку ми забираємо металеві деталі, в 9 – ми в Квазар-мікро, дерево нам підвозять до місця проведення форуму. Ще в Епіцентрі я купив два балони фарби. Паяли все це ми прямо в машині, по дорозі.

У 10, одночасно з нами, на Kyiv Smart City заїхав Кличко. Я знайшов волонтерів, і ми змонтували лавку за кілька хвилин замість 3-4 годин. Я фарбував метал, з іншого боку людина покривала лавку маслом, ще одна – монтувала панель. Був варіант замість сонячної батареї встановити звичайну, але я не погодився – раптом журналісти побачать.

У результаті ми все встигли, але я дуже переживав, щоб на лавці, особливо на панелі, ніхто не додумався стрибати.

Я поїхав і до вечора не відкривав інтернет. А потім подивився відео з Кличком, який сидить на лавці. І тут йому хтось пропонує випробувати панель на міцність і сісти прямо на неї. Він сідає. У мене в цей момент вилетіло з рук все, що було. Плюх. Лавка витримує.

Фото: ain.ua, behance.net/balbek