Продовжуємо писати про те, чим живуть кияни під час війни. Ми вже розповідали про фуд-стилістку Ольгу Драч, яка евакуювала з міста понад 40 котів, зооволонтерку Марію Єрохіну, ІТівця Андрія Галича, який повернувся до Києва, аби стати до лав територіальної оборони, та ювеліра Антона Бойка, який робить безкоштовні прикраси для воїнів.

Цього разу ми записали розмову з Ріною Старчеус. Їй 32 роки. Вона – мати двох дітей, head of product в IT-компанії та мотогонщиця.

Ріна вдягає ельфійські вуха, зав’язує яскраву хустку на манір арафатки і розвозить на маленькій червоній машині тони допомоги для військових. А ще вона організувала цілий загін "Українських бойових відьом" і регулярно ділиться історіями, які піднімають бойовий дух та надихають інших. 

Про життя до і під час війни

Ця війна почалася дуже давно. Навіть не в 2014, набагато раніше. Це зрозуміло, варто тільки відкрити підручник з історії. Майже всі мої друзі були на Майдані, багато хто – в ЗСУ.

8 років тому я також допомагала армії, однак в мене тоді були зовсім маленькі діти, і я не могла включатися на 100%, але все одно кудись їздила, знаходила необхідне, працювала з фондом Діани Макарової.

На 24 лютого у мене було багато планів. Я якраз купила старшій доньці нові боти, ми мали їхати на тренування, а за кілька тижнів – на змагання, до яких вона готувалася всю зиму. І я, і мої діти дуже активно займаємося мотоспортом, це буквально наше життя.

Подзвонив друг, сказав: "Почалася війна". Треба було діяти. Я намагалася виїхати з Оболоні, але саме в цей час почалися бій з ДРГ.

Тож цей момент ми пересиділи з дітьми у підвалі. І що я хочу сказати: для мене саме ці години були найстрашнішими. 

За кілька днів я вперше потрапила під обстріл, коли їздила за котячим кормом, і це було не так страшно, як просто сидіти в підвалі і не знати, що відбувається зовні.

Тож я спочатку поїхала до батьків на Київщину, а потім з пригодами відправила всіх рідних у безпечне місце на заході країни. Сама, звісно, залишилася в Києві.

Навіть коли ми разом були у селі, я намагалися всіх чимось зайняти: організувала батьків, щоб облаштовували підвал, діти плели сітки, я мішала коктейлі Молотов та виїжджала по справах.

Це найкращий спосіб боротися зі страхом – просто робити щось. Має чудовий терапевтичний ефект.  

Про допомогу військовим

Звісно, щойно я відправила родину у безпеку, пішла до ТРО. Мене взяли лише в запас. Справа в тому, що я дуже мініатюрна жінка. І хоча я все життя займалася спортом, історичним фехтуванням, була каскадеркою, мені вчергове сказали: "Зброю тобі не дамо. Але можеш допомагати по-іншому".

Дозвіл на зброю я все одно згодом отримала. Але відразу активно включилася у забезпечення армії та інші задачі. Відвантажити медикаменти для 2 батальйонів на Миколаїв, пробивати про базі номерів ДРГ, шукати і закуповувати термобілизну в нереальних обсягах.. ось це все і трохи більше.

Доправити кілька фур тепловізорів з Естонії? Без питань. Чомусь раніше мені здавалося, що це дуже складно. Майже неможливо. Але як любить казати мій тренер: "Коли займаєшся правильними справами, дорога сама лягає під ноги". Справді, все якимось дивом складається. 

Тільки хтось попросив про разгрузки – на наступний день хтось вже знає, де їх знайти. І так весь час

Навіть коли у нас в одній з поїздок під Білою Церквою зламалася коробка передач, друг за годину нам просто знайшов іншу машину і ми поїхали далі виконувати задачі.

Ще ми з друзями зі штатів назбирали на професійний дрон. Тепер новий виклик для мене – долучитися до аеро-розвідки.

Мені не здається, що я роблю багато. Я просто роблю те, що можу. І користуюся тим, що в мене мало страху. Я багато разів втрапляла в аварії на мотоциклі, ламала кістки та ставала на ноги заново. Я не тримаюся за життя аж так сильно. Маю легку та запальну вдачу. Тож я можу бути там, де іншим страшно, а мені – ні.

Про "Українські бойові відьми"

Ця історія виникла як жарт, але перетворилася на важливу психологічну підтримку волонтерів по світу.

З тим, що мене називають "відьмою", все зрозуміло. По-перше, в мене руде волосся. Ще в лютому я позичила у друзів ельфійські вуха для дітей, вділа щоб не загубити, і так і їздила в них далі. Зав’язала яскраву хустку. Ну відьма ж як є! Ще й в зеленому флісі та броніку, як на рольових іграх 15 років тому.

Якось все це перетворилося на моду. Дівчата з Коломиї прислали мені ще хусток, і подруги також їх стали носити. Потім я побачила, що Андрій Єрмоленко малює шеврони. Там саме був про "Українських бойових відьом". Подумала, що було б круто їх справді відшити. Отримала дозвіл від нього. Навіть не очікувала, що стільки людей попросять зробити собі такі ж.

Врешті, я зрозуміла, що вони означають. Ці шеврони – як знак, що людина – частина спільноти і вона теж робить щось важливе. Волонтерам дуже бракує цього.

У військових зазвичай все чітко: "Ти – герой! Виконав бойове завдання? Отримай винагороду та ще якісь плюшки". А волонтери можуть щоденно вкладати купу грошей, часу та сил і бути майже непомітними.

Я, як і багато моїх друзів, вклала в перемогу вже десятки тисяч гривень. Все, що я відкладала на новий мотоцикл

Тепер в ньому немає сенсу, бо мій мототрек "Чайка" зруйновано, ліси заміновано, я не думаю, що в найближчі роки в України буде місце для мотоспорту. Тож я все вклала на допомогу армії.

Щось подібне робить величезна кількість людей. Отакі шеврони – це спосіб сказати: "Ми – разом. Ти – кльова. Якщо ти щось робиш для перемоги, ти вже робиш достатньо".

Про те, як зберігати спокій

Я помітила таку річ: чим ти далі від епіцентру подій, тим страшніше. Кілька днів тому був обстріл "Градами" по моєму району. Дім трусило. Тож я ще раз перевірила заповіт, зварила собі каву та пішла дивитися фільм. Бо "Гради" – це не те, на що я можу вплинути. 

Я була майже спокійна. Я не хотіла віддати ворогу ані хвилини свого спокійного життя. Тим паче, якщо б це були раптом останні хвилини.

В той же час мої батьки, які на Закарпатті, дзвонили мені в страшній паніці та істериці. І це постійний парадокс: люди в Києві спокійніші, ніж люди у безпеці.

Ще краще, якщо маєш змогу спілкуватися з військовими, аніж споживати новини, де весь час або "тотальна перемога", або "тотальна зрада". Дуже важко витримати все це, якщо ти реально не можеш ні на що вплинути і отримуєш лише шматки інформації.

В першу чергу для таких людей я знімаю купу відео з наших поїздок: "Ось синє небо. Ось люди, які нас захищають. Робота робиться. Життя триває".

Я спокійна, бо на відміну від багатьох інших, я не мрію весь час повернутися до довоєнного життя. Я не сумую за тим, що втратила. В моєму життя було багато випробувань, і я просто сприймаю це як чергове.

Чесно, у нас не було опції обійтися без війни. Війна вже сталася. Вона є. То нащо себе мучити різними "якби"? 

Війна – як дощ. Він не питає, чи ти хочеш, аби він йшов. Але у тебе є вибір: відкрити парасольку і йти самому, або сховати під ним когось ще, танцювати під дощем, або шукати укриття. І ось оцей вибір ніхто не може відняти.

Тож з початком війни я поставила собі питання: "Що я можу зробити? Ким я хочу бути тут і зараз?" І обрала для себе чесну роль. 

Це схоже на роботу в IT. Волонтерство на війні – це як проєкт, у якого палають дедлайни, все потрібно на вчора і треба залучити купу людей. 

Такі задачі – це моя стихія. В IT не можна мотивувати лише грошима, треба збирати своїх за цінностями, об’єднувати, надихати, роздавати цікаві завдання та координувати. Ну от цим я і займаюся зараз.

Я розумію, що є варіанти "страждати" і "робити". Обираю "робити", і це весь час мені надає сили рухатися далі.