“Київ”, “Екран”, “Кінопанорама”: Історії київських кінотеатрів, яких більше немає
У минулу десятирічку старі київські кінотеатри ставали об’єктами не до кінця зрозумілих та не зовсім прозорих історій: забудовники та бізнесмени зазиралися на їхню землю, міська влада приймала суперечливі рішення, а небайдужі кияни влаштовували гучні акції протесту на їхню підтримку.
За деякі з по-справжньому культових столичних кінотеатрів боротьба триває й понині. Пригадаємо про них та про ті, що остаточно припинили існування.
“Кінопанорама”: найбільший зал у Союзі, автографи на стінах та концерти
У 1899 році київський цукрозаводчик Лев Бродський збудував на місці приміщення за нинішньою адресою Шота Руставелі, 19 Купецьку єврейську молитовню та подарував її єврейській общині.
У 1933 році радянська влада цей заклад рішуче закрила, відібрала собі приміщення та влаштувала там спортивний зал. Згодом у цьому місці розмістився Будинок культури поліграфістів.
У 1958 році тут відкрився найбільший у Радянському Союзі панорамний кінотеатр. На той час це була справжня революційна подія: глядачів вразили великим увігнутим екраном висотою 8 метрів, шириною 22,5 метри. Фільми демонстрували одночасно трьома кінопроєкційними апаратами, у залі встановили фільмофонографи стереофонічного звуку та вмонтували, як стверджувалось, 96 динаміків.
Та експеримент з панорамними фільмами тривав недовго – у 1966 році через складність їхньої демонстрації «Кінопанорама» змінила формат, ставши широкоформатним кінотеатром. У 1982 році кінотеатр перейменували на «Комунар», а у 1991 році йому повернули канонічну назву.
“Кінопанорама” пізнішого періоду була своєрідним арт-об’єктом з двома (у деякі часи й з трьома) залами для показів. Той випадок, коли місце називали «атмосферним»: прикрашені кіноафішами стіни, скляні віконця кас, сходами вниз – майже підвальне приміщення, де постійно вишиковувалась нескінченна черга до бару. А на вінтажних диванчиках, вкритих «шаховими» пледами, розміщалася найстрокатіша київська публіка.
Одна з головних “фішок” “Кінопанорами” – автографи відомих українських та закордонних кінодіячів просто на стінах першого поверху. Богдан Ступка, Юрій Іллєнко, Іван Драч, Маргарита Криницина, багато інших.
Специфіка приміщення полягала у тому, що аби потрапити у великий зал на 405 місць, необхідно було знову піднятися сходами на другий поверх і вже там насолодитися не лише екраном з широкою проєкцією, а й унікальною акустикою. Її особливості відзначали музиканти із світовим ім’ям, які виступали у цьому залі з концертами – фінський модерновий віртуоз Джимі Тенор та німецький піаніст-ексцентрик Gonzales.
Концерти, засідання тематичних кіноклубів, фестивалі – «Docudays», короткометражних фільмів, покази «Молодості» сформували закладу репутацію арт-хаусного осередку.
У 2008 році Київрада продала будинок та землю під кінотеатром «для будівництва, експлуатації та обслуговування багатофункціонального комплексу у складі об’єктів готельного, офісного, торгового призначення з підземним паркінгом».
Через рік мажоритарним володарем приміщення стала ISTIL Group, компанія, що належить бізнесменові пакистанського походження Мохаммаду Захуру. У 2009 році Єврейська громада Києва на чолі з головним рабином Моше Асманом намагалася через суд повернути приміщення, але безуспішно.
З жовтня 2018 року “Кінопанорама” остаточно припинила існування. А у 2023 році в одному з приміщень колишнього кінотеатру відкрили бар з вінтажними меблями.
«Україна»: найбільший цирк, жовто-синій фасад та виступи дисидентів
У 1903 році на місці нинішнього приміщення по вулиці Городецького, 5 був збудований кінний «Цирк Крутікова», який мав назву “Гіппо-Палас” і належав відомому дресирувальнику коней Петру Крутікову.
Будівля була споруджена у модному на той час стилі модерн, а цирк був одним з найбільших у Європі і міг вміщувати одночасно 2 тисячі глядачів. У його стінах виступали силач та атлет Іван Піддубний, оперний співак Федір Шаляпін і навіть Володимир Маяковський та Олександр Купрін.
У 1918 році у цьому приміщенні обирали Гетьманом України Павла Скоропадського. У 1941 році при відступі радянських військ будівлю цирку підірвали, а після закінчення війни, у 1945 році, її розібрали до фундаменту. Відновленню вона не підлягала.
26 травня 1964 року на цьому місці відкрили перший в Україні широкоформатний кінотеатр, що було неабиякою подією для міста. Перш за все, у нового приміщення було оригінальне зовнішнє оформлення: його фасад прикрашав скляний еркер, у верхній частині якого у вітражі спостерігався профіль жінки у вінку. За задумом вона символізувала процвітання України. Поруч з українкою було розміщено серп та молот, але біля її плеча хтось спостережливий угледів жовто-сині відтінки, і вітраж неформально охрестили «націоналістичним».
Після реставрації кінотеатру у 1980-х скандальний вітраж замінили орнаментальним панно.
І, певно, те поєднання кольорів у оформленні кінотеатру було не випадковим: націоналістичний дух проник всередину, адже через рік після відкриття саме тут сталася одна з найгучніших дисидентських подій того часу.
У 1965 році, під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» літературний критик Іван Дзюба, аспрант-літературознавець Василь Стус та журналіст В’ячеслав Чорновіл закликали глядачів підвестися на знак протестів проти арештів українських інтелектуалів. Працівники кінотеатру увімкнули у цей момент сирену, а потім музику, аби заглушити «непротокольний» виступ. Згодом приміщення оперативно оточили бійці внутрішніх військ.
За своїм профілем та форматом “Україна” славилася прем’єрними показами, які персонально відвідували видатні радянські та іноземні кіномитці.
На початку нового століття кінотеатр зачинили на реконструкцію. У лютому 2001-го він відкрився з сяючими вогнями на фасаді, актуальним модерновим інтер’єром, запахом попкорну, та… меншою кількістю глядацьких місць у обох залах: у великому – 456 (замість 663), у маленькому – 148 (замість 220). Після того тут відбулося багато яскравих прем’єрних показів, презентацій, вечірок. Одним з перших кінотеатр після реконструкції відвідав Жерар Жепардьє.
У теплу пору року журналістам, які полюбляли відвідувати кінопрем’єри та «шарові» фуршети, до вподоби був балкончик другого поверху. Іноді на ньому вщент набивалася така кількість людей, що ставало лячно і за людей, і за балкон.
2004 року Київрада дозволила ТОВ «Кінопрем’єр» приватизувати кінотеатр «Україна» «із збереженням профілю діяльності». Але у жовтні 2008 року та сама Київрада змінила цільове призначення, дозволивши будувати на земельній ділянці, де розташований кінотеатр, багатофункціональний торгівельно-офісний комплекс. З 1 жовтня 2018 року кінотеатр перестав функціонувати.
«Київ»: помпезна архітектура, кінопрем’єри та скандальне закриття
У 1936 році у Києві планували збудувати перший двозальний кінотеатр на 1200 місць, проєкт отримав назву «Форум». Почали будувати, але швидко задумане втілити не вдалося і в плани втрутилася війна. Та після її завершення до ідеї знову повернулися, і у листопаді 1952 року на теперішній вулиці Великій Васильківській, 19 відкрився кінотеатр «Київ».
Заклад, перш за все вразив киян своєю архітектурою у стилі неокласицизму з використанням елементів українського декоративного мистецтва від архітекторів Олексія Тація та Василя Онащенка. Вона вражала не лише зовні, гармонійно вписавшись серед інших будівель центру міста, а й всередині – парадні сходи, оригінальна ліпнина, витончені візерунки на стелях та шикарні величезні люстри на другому поверсі. При будівництві кінотеатру вперше в Україні було застосовано спеціальну акустичну штукатурку, що сприяла чистоті звуку.
На початку 2000-х років у кінотеатрі відбувся капітальний ремонт та реконструкція будівлі, у 2002 році запрацював «Червоний зал» на 290 місць, а через рік – «Синій зал» на 328 місць, у 2007 році з’явився зал «Сінематека» на 97 місць.
У 2008 році будівля кінотеатру «Київ» була визнана пам’яткою містобудування та пам’яткою архітектури, через деякий час заклад отримав статус культурного центру. І у повній мірі йому відповідав: тут відбувалися основні покази «Молодості», фестивалі європейського, американського, азійського ігрового та документального кіно, пафосні та урочисті кінопрем’єри, і вузькоспрямовані тусовки шанувальників арт-хаусу «для своїх» у «Сінематеці».
У 2019 році культурний центр «Київ» раптово припинив свою роботу. За офіційною версією, у нього закінчився термін орендного договору. У квітні 2019 року українська кіномережа «Cinema City» (власники – Борис Фуксман та Олександр Роднянський) виграла аукціон на оренду кінотеатру, запропонувавши плату у 2 169 253 гривні щомісяця терміном на 10 років, втім невдовзі орендарі відмовилися від виплати сум.
У червні кінотеатр було зачинено «на інвентаризацію», а поруч з ним почалися акції протесту небайдужих громадян на підтримку «Києва», які тривали два роки. 1 червня 2021 року Господарський суд Києва визнав недійсним договір про передачу власності кінотеатру в оренду ТОВ «Сінема-Центр» та відновив договір з попередніми орендарями – колективом ТОВ «Культурний центр Кінотеатр Київ» до 4 січня 2029 року.
Навесні цього року у КМДА обнадійливо заявили, що кінотеатр, який належить до муніципальної мережі “Київкінофільм”, зможе відновити свою роботу після проведення там ремонту. Втім, очевидно, вже без попередньої команди.
«Екран»: гучний генератор, німецька конюшня та повільна руйнація
У 1911 році інженер-будівельник німецького походження Ілля Штейн почав спорудження першого стаціонарного кінотеатру у Києві на Брест-Литовському шосе, 39, у районі дачного поселення Святошин. За однією з версій, дружина Штейна Іда Марківна була власницею публічного дому на вулиці Ямській і стала прототипом однієї з героїнь роману Олександра Купріна «Яма».
Робота кіноустановки у кінотеатрі здійснювалася від динамо-машини з приводом від гасового двигуна, а гуркіт генератора дуже не подобався святошинським дачникам. І після того, як вони висловили своє невдоволення, кінотеатр довелося перенести у село Біличі.
Згодом його знову повернули у початкове місце, і у 1917 році назвали «Міраж». Потім перейменували у «Кінотеатр імені 1-го Травня», окупаційна німецька влада у 1943 році регулярно демонструвала у ньому німецькі фільми. Старожили розповідали, що у цьому приміщенні німці під час Другої світової розміщували стайню для коней, через що заклад прозвали «конюшнею».
Свою назву «Екран» отримав у 1978 році після капітального ремонту, і з нею проіснував до 2010 року. Цікаво, що кінотеатр був останнім, де виготовлялися мальовані афіші.
У лютому 2004 року Київрада ухвалила рішення про знесення кінотеатру у зв’язку з майбутнім будівництвом житлового комплексу. Будівництво, яке розпочалося через рік, згодом було зупинене. За однією з версій – через економічну кризу.
У 2013 році рішення про знесення будівлі було визнано таким, що втратило чинність. Показ кіносеансів зупинили у 2010 році через пошкодження фундаменту старої будівлі. Багатостраждальне приміщення на Берестейському проспекті,117 зовні, а особливо всередині, перебувало у жахливому і навіть небезпечному для глядачів стані. У 2018 році там сталася пожежа.
2017 року Київська міська рада ухвалила рішення приєднати кінотеатр «Екран» до комунального підприємства «Київкінофільм». Тоді вкотре було заявлено про відновлення найстарішого кінотеатру Києва. У 2021 році у міській адміністрації заявили, що влада хоче зберегти будівлю кінотеатру, а будь-які зміни зовнішнього вигляду буде узгоджувати з киянами. Наміри відновити кінотеатр продовжуються й понині.
«Кінопалац»: всеукраїнська мережа, видання про кіно та “революційний” фінал
У 1998 році польсько-канадський кінопродюсер та бізнесмен українського походження Богдан Батрух заснував кінотеатральну мережу «Кінопалац». Того ж року у Києві на Інститутській, 1 відкрили перший кінотеатр мережі. Згодом вона налічувала понад двадцять закладів по всій Україні, включаючи такі міста, як Донецьк, Бердянськ, Нова Каховка та інші.
Київський «Кінопалац» із залом на 122 місця, став одним з перших столичних кінотеатрів з сучасною технікою та дизайном. У 2008 році кінотеатр реконструювали – замінили старі крісла та встановлили цифровий проєктор Barco із технологією Dolby Digital Surround EX.
У приміщенні «Кінопалацу» з 2002 року також розміщувалася редакція російськомовного видання про кіно Cinema, яке видавала компанія Батруха (у 2007 році журнал закрився через неприбутковість, і у останні півроку виходив українською).
18 лютого 2014 року під час трагічних подій Революції гідності, коли сили внутрішніх військ напали на протестувальників, які знаходилися у сусідньому Жовтневому палаці, невідомі увірвалися до будівлі «Кінопалацу», потрощили все всередині та вибили вікна й двері. Потім, за свідченням працівників закладу, там «поселилися» протестувальники.
В одному з інтерв’ю того періоду Батрух розповідав, що з бару було випито весь алкоголь, а зі складу зникли солодощі. Тоді ж власник «Кінопалацу» зізнався, що це ніяким чином не позначилося на його бізнесі, бо кінотеатр був неприбутковим. «Від того, що він не працює, ми радше заощаджуємо, ніж втрачаємо», - зазначав Батрух. Київський «Кінопалац» з тих пір не відновлював свою роботу.
Фото: Юлій Кудланик, Kyiv International Short Film Festival, Олександр Лапшин, Дикун Forever, Кінотеатр "Україна", Культурний центр "Кінотеатр "Київ", Олена Корусь, Бабель, Igor Turzh.
Фото: Юлій Кудланик, Kyiv International Short Film Festival, Олександр Лапшин, Дикун Forever, Кінотеатр "Україна", Культурний центр "Кінотеатр "Київ", Олена Корусь, Бабель, Igor Turzh.
