Гуртожиток, комуна, штаб-квартира супергероїв: Як влаштоване життя у київських колівінгах “Вільний”
Колівінг – форма спільного проживання, що об’єднує людей за інтересами, цінностями та поглядами під одним дахом. За такими принципами вже майже шість років живе й розвивається мережа колівінгів “Вільний” у Києві та Львові.
Перший колівінг в Україні з'явився у 2018 році, зараз їх вже дев‘ять (шість – у Києві, три – у Львові), і у них проживає 111 людей. Найвідоміші з київських локацій – на Кирилівській та у районі Золотих Воріт – об'єднують проактивну молодь.
Керівник “Вільного” Георгій Дехтяренко розповідає про правила життя в київських колівінгах, а також про його жителів.
“Люди спали на матрасах і почувались досить щасливо”
“Ми збираємо споріднених духом людей, а далі відбувається магія. Ці люди творять спільноту, розробляють спільні проєкти, подорожують, тусять, а головне, підсилюють одне одного!”, - це задекларовано на головній сторінці “Вільного”. Щоправда багатьом ще доводиться пояснювати, чим це зібрання молодих людей відрізняється від інших.
З чим тільки не порівнювали колівінги – гуртожиток, хостел, готель на мінімалках, коммуна, секта. Як кажуть самі учасники спільноти – “бінго, але не зовсім”.
“Уявіть собі дитячу мрію, - розповідає Георгій Дехтяренко, - ви з друзями стали дорослими, вийшли з того віку, який називають шкільним, зняли одну велику квартиру і взяли собі у компанію дванадцять друзів. Живете разом, ділите між собою оренду, кожен з вас займається різною діяльністю, але ви друзі, і у вас є базова спільна історія”.
Ми зустрічаємось у дворі однієї із спільнот, на Великій Житомирський, відомій як “Вільний на Золотих”. Поруч – мекка столичного хіпстерства: БЖ, Пейзажка, Рейтарська. Власне, до самих Золотих Воріт – рукою подати. Це одна з шести локацій у Києві (одна з найвідоміших у столиці – на Кирилівській), ще дві нещодавно відкрилося у Львові. Це чимось схоже на франшизу, хоча, власне з франшизи і Львова все починалося.
Коріння колівінгу, як ідеї, тягнеться у часи Революції Гідності 2014 року.
“Люди, які виходили на протести на Майдани різних міст почали жити на квартирах у Львові, - розповідає Георгій, - І у перші часи це називалося “штаб швидкого реагування”. У столиці, коли до неї дістався цей формат, шість років тому все почалося з соціальної франшизи “Вільний простір”. Коли ми починали її робити, то не зовсім розуміли як це має виглядати, але у повітрі кружляла ідея вільного простору, свободи, такого майданівського духу.
У нас не було коштів на ліжка, і перші чотири місяці близько тридцяти людей на двох квартирах спали на підлозі.
І у тому був свій шарм: люди платили по сто доларів, жили гуртом у квартирі на матрасах, ті, кому зранку на роботу раніше вставати, підсовували їх ближче до дверей, і всі почувались досить щасливо. І знаєте, ця історія дуже фільтрувала споживачів, з нею легше було визначитися з нашими пріоритетами: хто ми, штаб-квартира супергероїв? У нас тут люди прийшли за цінностями, і найбільше люди за ідею заїжджали, і після цього ідея почала рухатись та розвиватися”.
Про цінності та правила життя у колівінгах
Як свідчить статистика, у даний момент на локаціях “Вільного” проживає понад 111 мешканців. Усі вони мають дотримуватись головних цінностей спільноти: повага (увага до почуттів та комфорту інших), натхнення до дії (тут проживають тільки вмотивовані та активні люди) та спільнотворення (“ми не просто живемо разом, а створюємо спільноту активних і унікальних людей”).
“Найадекватніше – пояснити людям, скажімо, за сорок, що собою є наша спільнота, - пояснює сотник “Вільного на Золотих” Даня (21 рік, працює гарантом на біржі ігрових цінностей), - Люди зібралися за однією спеціальністю, однією ідеєю та живуть разом і розвиваються.
Якщо взяти якийсь більш зрозумілий наочний приклад з вітчизняної історії, це, можливо, трохи схоже на Будинок “Слово”, тільки у нашому випадку – не одна професія, а спільна ідея – жити у комьюніті, і один одного підтримувати”.
“Будинок Слово” – яскравий і свіжий, через нещодавний нашумілий прокат вітчизняного фільму, приклад того, як жила і діяла спільнота. Але насправді приклад не зовсім коректний. Георгій пояснює різницю:
“Через те, що ми відбираємо до себе людей не за інтересами, у нас немає окремих квартир для айтівців чи для театралів, тут збираються люди за цінностями, і згодом ми починаємо пізнавати інтереси одне одного. Можна сказати, що це таке сходження на гору, але базовою передумовою є те, що у нас мають бути спільні цінності”.
За майже шість років існування “Вільного” через спільноту пройшли десятки “випускників”, і багато хто з них досяг успіхів у своїй фаховій діяльності.
“У нас є ціла “алея випускників”, - продовжує він, - і серед них ви зустрінете багато яскравих, і можливо, відомих вам людей. Наприклад Пилип з нашої спільноти, архітектор за фахом, отримав найпрестижнішу нагороду у світі архітектури Building of the year, або Іра Панчук з музичного колективу Renie Cars була у нас сотницею, головою спільноти якийсь час. І таких історій багато. Будинок “Слово” – зібрання, все ж, більше за інтересами, якби там жили письменник, музикант, проєкт-менеджер, фотограф і архітектор, то тоді б це порівняння було дійсно схоже”.
Хто живе у колівінгу на Золотих Воротах
У кожного з учасників спільноти – своя мотивація і пояснення, що саме привело їх сюди.
“Мене давно приваблювало спільнотне життя. Я деякий час провів віддалено, а у мене робота достатньо соціальна, - розповідає Юрій, 23 роки, проєкт-менеджер, - і коли я переключився на ремоут, це трохи вдарило по моїй соціалізації. Я зрозумів, що хотів би дізнатися, що таке спільнотне життя, адже навіть у таких умовах працювати віддалено було би більш зручно. Коли я приїхав сюди, я зрозумів, відмінність від дитячого табору – у таборі дітьми опікуються дорослі, і це не сформована община. А тут – одночасно присутні і ті, хто опікується за дітей, і самі діти, але вже не такий інфантильний формат.
Сенс у тому, що общинне життя дозволяє ліпше ставити власні внутрішні цілі. Люди дуже часто роблять вчинки, не саморефлексуючи відносно певних речей, і не виставляють певного “внутрішнього спостерігача”. А коли ти живеш у спільноті – цей спостерігач завжди є, і він зовнішній”.
Дар’я, 21 рік, працює у стартапі (NFT-проєкт), лише тиждень як заселилася. Взимку вона закінчила Данську школу, де вчилася один семестр, і знаходить багато спільного між тим закордонним навчанням, і тим, що відбувається у “Вільному”.
“У мене теж дистанційна робота, - розповідає вона, - і це дуже вплинуло на соціалізацію. З початку війни я була за кордоном, це дало мені багато досвіду, і після закінчення школи у Данії, хотілося якогось, так би мовити, переходу. Таким чином, виходить, підгадала з часом: прийшла на спільну вечерю, мені сподобався вайб, я відчула цю вільність, яка закладена у назві. Я тут лише тиждень, але мені подобається багато речей – що кожен вільний сам по собі, займається чимось своїм, але завдяки тому, що ми спільнота, а не просто живемо, як у хостелі, це теж нас об’єднує.
Дар’я каже, що трохи ніби “випала з контексту”, бо, перебуваючи у Данії, звикла до іншого вайбу і щоб адаптуватися вдома – це зайняло певний час. Особливо, коли на початках ще не покидали думки залишитися за кордоном і почати там нове життя:
“Коли я була за кордоном, я постійно доносила думки та меседжи про Україну, завжди було важливо розповідати про наші цінності і переживання про війну. Будучи там, я зрозуміла, що це добре для якогось пізнання, для якогось періоду життя, але насправді краще вдома”.
Лев, 25 років, родом з Маріуполя, займається розробкою автоматичних торгових алгоритмів, він вже майже “ветеран” “Вільного”, бо живе тут вже четвертий рік. У якийсь момент залишив спільноту, переїхав до Ужгорода, але продовжував платити за місце у спільноті, зараз знову живе на “Золотих”.
“Я тут живу вже четвертий рік, - розповідає він, - відповідно за цей час через спільноту пройшло багато людей, сталося багато подій, більше того – квартира значно змінилася, ми заїжджали у зовсім іншу, коли її відкрили у 2020-му. За моєю статистикою чинних коліверів крізь “Вільний” пройшло близько 70-80 людей, а якщо рахувати різні хости (на місяць, чи декілька тижнів) – близько 100 людей”.
Про правила життя у колівінгу
У кожному колівінгу є сотник – найголовніша людина у спільноті, фактично, її керівник, який вирішує усі поточні питання і конфлікти, якщо такі є. Щотижня у спільноті відбуваються збори з вирішення нагальних та побутових питань. Відповідно, сотник має користуватися авторитетом та повагою оточуючих. Обирається спільним голосуванням на каденцію у 5 місяців, а після її закінчення може знову подавати власну кандидатуру на переобрання.
“Через те, що люди конектяться якимось спільними цінностями, конфліктів майже не буває, - розповідає Даня, - але все одно без них ніяк. Вони можуть бути через поганий настрій, чи через якісь дрібниці.
Тут живуть усвідомлені люди, і найголовніше у суперечках – проговорювати.
Можливо, конфлікт не одразу вирішиться, але людям точно стає легше, і вони починають йти одне одному назустріч. Плюс у нас час від часу відбуваються різноманітні рефлексії (спільні обговорення, БЖ). Наприклад, рефлексія “Табу”, де кожна людина висловлює власну думку, що для неї є табу в спілкуванні, побуті, про які речі краще з нею не говорити. Або жарти – комусь окей та без різниці, про що жартувати, а для когось – це болюча тема, і зовсім не гаразд, і кожен висловлює вголос те, що краще не зачіпати.
Найголовніші правила у нас відповідають тим, що прописані в українському законодавстві: після 23-ої години апріорі шуміти не можна, або це не обов’язково стосується пізнього часу – у когось щось сталося, хтось захворів, чи комусь просто зле, або хтось працює, можна попросити – чуваки, давайте тихіше, і без питань всі підуть назустріч”.
Штрафів, чи інших форм покарання у колівінгу нема. Є рамкові правила з дев’яти пунктів, яким усі учасники спільноти намагаються слідувати.
“Вони цілком базові, – розповідає Григорій, – наприклад, якщо ти розбив вікно – ти відшкодовуєш все що ти розбив, або якщо ти привів друга, який щось розбив, то ти повністю несеш за нього відповідальність. Два базових правила “Вільного”: у нас заборонено вживати наркотичні речовини і у нас – не місце булінгу та дискримінації. За майже шість років нашого існування, а у нас проживало більше тисячі людей, було лише два випадки, коли траплялися історії з посяганням на чиюсь гідність. Тут все просто: у тебе два тижні на збирання, і ти виїжджаєш.
Я вважаю це великою перемогою, бо іноді говорять про м’яку силу, якусь токсичність, чи вплив середовища, а у нас все чітко – ми проти насилля, ми за діалог. Але у нас не може бути якихось компромісів: давайте я когось вдарю, а потім буде діалог. Ми не алкаші”.
Щовівторка – святковий безкоштовний сніданок
Як у кожній спільноті, у “Вільному” існують свої обов’язкові традиції та ритуали. Кожний понеділок обов’язково відбувається спільна вечеря: усі учасники спільноти збираються разом за одним столом. Декілька людей по черзі готують їжу на всіх, у інші дні, ті, що готують, міняються між собою.
Але це не тільки про їжу, Під час цих майже ритуальних зібрань передбачена програма: після вечері заплановані година-півтори на якусь активність: прогулянку, перегляд фільму, гру, або щось типу майстер-класу з рукоділля.
Спільна вечеря – це у “Вільному” вже щось з розряду священного.
“Я нещодавно жив у одній спільноті у Львові, - пригадує Георгій, - і там теж за традицією – щопонеділка спільна вечеря, і після таких трапез завжди залишається багато їжі. Люди жартували, що вівторок – це завжди святковий безкоштовний сніданок. Зранку мешканці приходили зі своїми судочками та набирали те, що залишилося з вчорашньої вечері.
У 2021 році до нас на локації заїжджало багато людей, серед них були переселенці, і був один сотник, який спільну вечерю називав “общий ужин”. Це дуже сильно зачепило людей, вони навіть зібрали з цього приводу спільні збори, де ледь не офіційно було затверджено, що “спільна вечеря” не перекладається, а має власну назву, навіть якщо ти російськомовний”.
“Коли людина заселяється, ми запитуємо її побажання щодо їжі, - розповідає Даня, - тому що обов’язково у спільноті знайдуться і м’ясоїди, і вегани, і вегетаріанці. Зазвичай простіше готувати спільно, коли всі “всеядні”. Зараз з нами живуть дівчинка-вегетаріанка і дівчина, яка не вживає лактозу, чи може вживати її певний вміст. Тому до спільної вечері ретельно готуємося – не додаємо нічого тваринного походження і молоко замінюємо на безлактозне. Наприклад, якщо це якісь макарони, то одні готуємо з м’ясом, а інша кастрюля готується з грибами”.
Як потрапити до колівінгу
Виникає логічне питання – як потрапити до спільноти? Насамперед, треба заповнити форму на сайті. “Ця форма є моментом, який ти будеш згадувати все життя”, - вказано у ній.
Георгій пояснює:
“Ми дивимося, чи людина проактивна, чи здатна прийняти думку іншого. Після заповнення форми її аналізує наш HR-відділ, і якщо там все ок, то призначає співбесіду з представниками різних спільнот.
Спілкування відбувається приблизно у такому форматі: “привіт, розкажи про себе, який контент ти споживаєш, яку музику слухаєш”, ще якісь історії. Після цього вже кандидат запитує у представників спільноти – розкажіть про себе, і теж відбувається комунікація між ними.
Це такий, наче тіндер, тільки спільнотний – і якщо “метч”, то людина заїжджає, якщо ні – нічого страшного. У нас була історія: якось спільнота не прийняла людину, вона заїхала на іншу і стала там сотником”.
На сторінці “Вільного” є дуже важливий розділ під назвою “Що ти отримуєш”, бо, напевно, це питання ставить кожен перед тим, як подати заявку. А відповіді того варті: гідних друзів на все життя, зручність проживання, підсилення, тобто заряд енергії, яким ділиться кожен з мешканців проактивної молоді. Георгій пояснює:
“Ми розуміємо, що проактивна молодь може бути різною, і щоб комфортно було жити та спілкуватися, маємо розуміти, що у нашому просторі є сталі приоритети: дівчат і дітей бити не можна, розуміння до толерантності та віросповідань, також – до кольору шкіри”.
Так само він пригадує кумедний випадок з власного “колівінг-життя”:
“У моїй першій спільноті разом з нами жила подружка з Гамбії. Якось вона каже, що до неї прийдуть її брати готувати на кухні. У якийсь момент я повертаюсь додому, заходжу до кухні, а там… близько сімнадцяти африканців, та ще й з голими торсами, все приміщення кішить, відбувається якийсь нереальний двіж, готують якусь гамбійську курку, що передбачає за собою відповідні неймовірні запахи, і ти трохи офігеваєш з цього, але вже навіть не смієшся”.
Наостанок Георгій промовляє важливу річ, яка багато що пояснює про колівінг, як явище:
“Мені подобається теза Леся Курбаса про те, що театр має бути таким, яким має бути суспільство завтра, і мені здається, що саме такою має бути наша спільнота”.
Фото надані Георгієм
