Кінощоденник з Одеського кінофестивалю: випуск ІI
Третій день Одеського кінофестивалю. БЖ попросив кінокритика Олександра Гусєва вести щоденник, другий його випуск присвячений португальському чиновнику, який готовий проміняти кабінет на джунглі, щоби втекти від дружини, «Техаській різанині бензопилою» по-українськи та документальній роботі про Бучу.
Вітчизняному ігровому кіно давно пророкують період «малокартиння», зумовлений не лише труднощами воєнного часу, а й незграбною державною політикою в кіносфері. Досі ці прогнози начебто не поспішали збуватися, хоча виробництво значної частини фільмів, що вийшли на екрани після початку повномасштабного вторгнення, почалося ще до пандемії.
Хай там як, Одеський кінофестиваль, головний майданчик для прем'єр українських стрічок, цього року змусив занепокоїтися оптимістів — його національний конкурс повністю складений із документальних робіт. Втім, три українські ігрові картини увійшли до конкурсу європейських фільмів, включно зі стрічкою, яку вже зараз можна без особливого ризику оголосити головним українським ігровим фільмом року, — «Ти — космос», повнометражним дебютом Павла Острікова.
«Донька»
Першою вітчизняною картиною, показаною в європейському конкурсі, стала «Донька» Єгора Олесова. Олесов — досвідчений продюсер. Він доклав руку до створення «Сторожової застави», «Захара Беркута», «Мавки», які, утім, радше вирізняються виробничим розмахом, ніж художніми рішеннями. Тим примітніше, що темою його режисерського дебюту стали поневіряння родини, яка затрималася у своєму заміському будинку в перші години вторгнення й була захоплена російськими солдатами.
У підході до матеріалу відчутна творча амбіційність. Протистояння з окупантами ускладнене конфліктом між дочкою голови родини та його новою дружиною, які, навіть перебуваючи в підвалі, не припиняють з'ясовувати стосунки. Фільм-клаустрофобія «Донька» розгортається не лише в камерному просторі — відчуття тісноти підсилюють візуальні рішення, що створюють ілюзію зйомки одним кадром.
Слабке місце Олесова — драматургія. З перших же реплік героїв зрозуміло, що вони могли б належати персонажам відеоігор чи третьосортних бойовиків. Разом із тим «Донька» постає доволі напруженим трилером про звичайних людей, захоплених бандою психопатів. Проте наскільки вдалим можна вважати рішення зняти у декораціях російсько-української війни варіацію на тему «Техаської різанини бензопилою»? Використання настільки болісного матеріалу важко назвати доречним, хоча до відвертої експлуатації на кшталт «Конотопської відьми» творці «Доньки» все ж не доходять.
«Уламки світла»
Національний конкурс, який, як уже зазначено, складається виключно з документальних фільмів, продовжився стрічкою «Уламки світла» української фотохудожниці Міли Тешаєвої та німецького режисера Маркуса Ленца. Його показаний у 2021 році в конкурсі ОМКФ «Суперник» про взаємини поважного бюргера і маленького сина української служниці можна назвати одним із найоригінальніших і найжорсткіших фільмів на тему нелегальної міграції.
«Уламки світла» є своєрідним продовженням попередньої картини авторів «Коли весна прийшла в Бучу», що став чи не першим із фільмів про її мешканців. Приїхавши туди після звільнення міста, Тешаєва і Ленц схопили те дивне відчуття радості від можливості знову вийти на вулицю, змішане з усвідомленням масштабу катастрофи. Новий фільм розповідає про жителів Бучі, Бородянки та Ірпеня, які вже повернулися до повсякденного життя, а також про тих, хто змінив професію на службу в ЗСУ і проводить із близькими рідкісні дні відпустки.
Попри індивідуальність героїв, вони постають упізнаваними типажами наших співгромадян. Рідні закатованих, бійці ЗСУ, медики, які займаються реабілітацією постраждалих, юристи, що намагаються притягти до відповідальності російських військових, містяни, яких переслідують за абсурдними звинуваченнями у колабораціонізмі. Проте, як показує фільм, нікого з них не залишає ані усвідомлення того, що відбувається на фронті, ані пам'ять про звірства — так, як смертельна недуга присутня в житті хворого незмінним фоном, навіть якщо дозволяє йому деякий час займатися звичними справами.
«Великий тур»
Стан депресії, у якому відбиваються колективні переживання та історичні травми, є однією з тем і стрічки «Великий тур» португальського режисера Мігеля Гомеша з програми «Найкраще з Європи». Ця картина улюбленця синефілів розповідає про чиновника колоніальної адміністрації у британській Бірмі. Після семирічної розлуки він чекає на приїзд нареченої, але перспектива зустрічі так його засмучує, що він кидає посаду й вирушає в Сінгапур, звідти — в Бангкок, потім у Сайгон, не змінюючи костюма. Наречена виявляється рішучою дамою і переслідує його по п’ятах.
Він уособлює кризу середнього віку, вона — непохитну впевненість у власних силах і оптимізм (що часом викликає не лише захоплення, а й певний острах). Обоє блукають дрімучими джунглями та міськими кварталами і майже нічого не розуміють у різноманітних проявах чужих культур. Хоча дія відбувається у 1918 році, до декорацій генерал-губернаторств і факторій раз у раз потрапляють сучасні автомобілі й мобільні телефони. У навмисно штучному світі «Великого туру» реальність переплітається з вигадкою, сучасність — зі спогадами про те, чого ніколи не існувало, політична історія — зі зміною культурних напрямів.
Своєрідний дауншифтінг героя ніби уособлює занепад колоніальної системи, про який прямо говорить один із його співрозмовників, стверджуючи, що імперія впаде найближчим часом. Однак представлені в документальних сценах вулиці м’янмських і японських міст, заповнені європейськими брендами, хмарочоси Сайгона й відвідувач манільського караоке, що прочутливо виспівує «I did it my way!», свідчать про міцність колоніальної спадщини. У химерному сновидному просторі стрічки Гомеша, пронизаному меланхолією й м’якою іронією, примари минулого видаються не більш фантастичними, ніж наші сучасники.
