Як у радянському Львові народилася республіка хіпі і що з нею зараз
У 70-х у Львові, на п‘ятачку між кількома центральними вулицями, існувала Республіка Святого Саду. Там збиралися львівські хіпі, слухали заборонену західну рок-музику, організовували хіпі-сейшени.
Один з активних учасників республіки хіпі Алік Олісевич і досі живе у Львові та працює освітлювачем в Оперному театрі. Ми поговорили з ним про те, як зародився рух хіпі у місті, про супротив системі у радянські часи, а також про те, що відбувається з рухом зараз.
Довге волосся стало для мене особистим символом.Я міг по два місяці не бувати вдома, заробляти на продажі квітів і мати кошти зі здачі пляшок. У 10 років став на облік у дитячій кімнаті міліції. Тоді ж, 1968 року, від старшого товариша, з яким познайомився у військово-спортивному таборі, де збирали усіх важких підлітків на перевиховання, дізнався про рух хіпі.
У Вільнюсі нас арештували й повернули до Львова під охороною начальника поїзда. Але бригадир знав, що на вокзалі нас чекатимуть, і висадив раніше. Та все ж нас вистежили, і вже тоді я потрапив під приціл КДБ. Та ця поїздка у Каунас надихнула мене вести боротьбу за свободу. Woodychild – це моя кличка у хіпі-спільноті.
Найстарший представник цього руху у Львові – Ярослав Яресько і група “Тихий омут” – стали видимими наприкінці 60-х років.
Збиралися неформали біля Домініканського собору і на Личаківському кладовищі, подалі від очей і вух КДБ.
Ярослава ув’язнили на три роки за зберігання вогнепальної зброї. Я зустрівся з ним, коли він вийшов з ув’язнення, ми поспілкувалися, але було зрозуміло, що він стоїть на радикальних позиціях, і це трохи не про хіпі.
Це була гра в державність. Комсомол виховував молодь у дусі комунізму, опікувався нею, а неформали були вільнолюбними і прагнули вийти з-під їхньої опіки. І республіка була таким собі співтовариством.
Президентом “Святого саду” був Ілько Лемко [нині відомий львівський історик – БЖ], прем'єр-міністром став Сергій «Святий» Мардаков.
Придумали свої гасла: “Срав пес на КПСС”, “Срав пес у червоній конюшині” – цілковита антирадянщина.У Львові також була чи не єдина на Союз група мотохіпі, 5-7 мотоциклів, які їздили Радянським Союзом.
Ти завжди наражався на неприємності з боку влади. Їхав автостопом і не знав, чи не посадять тебе у тюрму в іншому місті, чи доїдеш. Це було нелегко переживати і відчувати. Вони все фіксували, кожен крок.
Але цікаво, що за нас вступалися ті ж хулігани, гопніки, яким подобалася наша манера спротиву.
З 80-х років я ще займаюся правозахисною діяльністю. 20 вересня 1987 року ми організували у Львові першу політичну демонстрацію за гласність, перебудову, свободу і права людини. Це був перший такий захід в Україні. На підтримку вийшло 200 львів’ян. Ще одна акція з вимогою припинити війну в Афганістані пройшла 24 жовтня 1987, за кілька хвилин після початку нас розігнала міліція.
З Республіки “Святого саду” починали учасники майбутніх рок-гуртів “Брати Гадюкіни” і “Лесик Band”.Об’єднувала молодь також музика альтернативного гурту “Супер Вуйки”. Якщо інші колективи в Союзі проходили атестацію, затверджували свої тексти і називалися ВІА [вокально-інструментальний ансамбль – БЖ], то Вуйки були ще тими музичними дисидентами. Гурт мав купу фанатів. Де-не-де на стінах міста з’являлися написи “Слава Вуйкам”, “Вуйки forever”.
А якось “Вуйків” відправили подалі, коли до Гурзуфа, де гурт давав концерт, мав приїхати Брежнєв. Тоді дійшли чутки, що група зі Львова грає неподобство і багато довговолосих приїхало. Апаратуру погрузили в автобуси і потяги та відвезли. Хіпі також повивозили.
У 1981 музична кар’єра “Вуйків” закінчилася через погрози арешту.
Мені вдалося передати його через західних туристів, і так світ дізнався, що в Україні також є хіпі, але наш рух вважають політичним, а учасників арештовують. Я не побоявся і вказав свою адресу, на яку стали приходити до 200 листів на день. Поштарка була бідна і все питалася, що там мені пишуть.
З приводу цього листа мене, звісно, допитували у КДБ. Нами займався капітан Рубцов, з 5 відділу КДБ, який викривав дисидентів, неформальну молодь.
За антирадянську пропаганду давали 2-3 роки в’язниці. Саме це мені й інкримінували.І буквально по цитатах розбирали той текст, але я прямо нічого не писав, тому довести вони нічого не могли.
Перевіряли руки – а я не наркоман – це мене врятувало. Я все життя працював то монтажником сцени, то натурником. З 84-го працюю освітлювачем в Оперному театрі.
Багато Львівських хіпі вже відійшли, тому я збираю фотографії, нещодавно вийшов фотоальбом Peoplesbook-Hippiebook із 450 фотографіями хіпі, починаючи з 60-х років.
Людина зараз має велику спокусу: дорогі автомобілі, вілли, гроші. Вони як папуги. Ця гонитва вбила все людське. Але насправді нам багато не треба.Можливо, я не в часі народився. Відчуваю себе інопланетянином. Більш як половина моїх однолітків повмирали, або стали буркотливими дідуганами. І в них нема тої радості пізнання світу.
Для мене спілкування і подорожі – замість наркотиків і алкоголю. І своїм способом життя я, можливо, і здобув повагу й авторитет багатьох людей, незалежно від їхніх поглядів. Всі не можуть бути однаковими, і у тому є цінність, що ми всі різні. Головне, щоб та різність була гарною і не агресивною.
Фото: з архіву Аліка Олісевича. Свої спогади Алік виклав у книзі “Революція квітів”.
Навіщо комунальники поливають газони та кущі під час дощу: у "Київзеленбуд" дали відповідь
Більше 8 тисяч антипаркувальних стовпчиків встановлять у Києві: у якому районі найбільше
"Укрзалізниця" модернізувала електричку Київ - Чернігів: дивіться, який вигляд вона має
У Харкові збирають гроші на відкриття першого в Україні благодійного кафе польової козацької кухні