Одяг зі сміття, меблі з переробленого пластику: Апсайклінг-ініціативи, які запустили переселенці
Худі зі сміття, меблі із пластику та жилетки із хустин — зі старих речей інколи можна зробити нові оригінальні вироби.
Ми зібрали історії переселенців, які тікають від війни у безпечніші регіони України і створюють апсайклінг-проєкти.
Екологічні худі зі сміття
Лана Тесленко — дизайнерка з Харкова. Все життя жінка переробляла речі та наповнювала новими сенсами. Мала власний концептуальний бренд одягу, а ще відшивала сумки і взуття, створювала декор для приміщень також з елементами апсайклінгу.
Багато років Лана займалася редизайном. Власне, у такому стилі зроблена її квартира у Харкові. Та з початком повномасштабного вторгнення екоактивістка з родиною переїхали до Хмельницького. Тут розпочався новий напрям її творчості — почала створювати худі із тканини, яку вишукує на місцевому смітнику, і цей проєкт символічно назвала “Зелені худі”.
“Зелені худі” народжені на смітнику, і це правда. Одного разу, працюючи над нашим з чоловіком проєктом “дім зі сміття”, я шукала відходи будівництва для нашого будинку і натрапила на тканину.
Ніколи не думала, що в таких великих масштабах виробництва викидають чи вивозять свої відходи. Ба більше, я не думала, що ці відходи мають такі розміри, що часом на звалищі я зустрічала близько метру тканини, а не просто там якийсь маленький клаптик. Так, власне, сам по собі народився цей бренд”, — розповідає дизайнерка Лана Тесленко.
Перше екологічне худі одразу ж запало у душу підписникам Лани, тож дизайнерка вирішила продовжувати свою справу. Згодом ці худі почали замовляти з усіх куточків країни.
“Людей неабияк захопила ця тема. Мабуть, просто мені вдалося донести до них правильними словами все… Людям приємно розуміти, що вони дотичні до цікавого і важливого проєкту з екологічною складовою. Я навіть більше скажу: вони купують не одяг, вони купують світогляд. Я б додала, що вони більше підтримують проєкт, ніж просто хочуть придбати кофту”.
Хоча є й такі, хто дивується, що худі можна пошити зі сміття, розповідає екоактивістка. Лана ж їм радить не боятися слово “сміття” і не думати, що по цій тканині бігають таргани чи валяються залишки від гнилих помідорів.
Дизайнерка каже, що слово “сміття” з’являється в її лексиконі тоді, коли ресурс потрапляє за межі смітника, а поки він не доїхав до смітника — це все ще ресурс. У такий спосіб дизайнерка хоче надихнути людей, щоб ті побачили в старих речах не непотріб, а нові сенси.
“Коли я почала висвітлювати цю тему в блозі, люди думали, що в мене якийсь тут суперособливий смітник. Ніби скринька пандори, яку відкриваєш і що загадаєш, те і знаходиш. Десь воно так і є, але це не стосується конкретно цього смітника.
В Україні є 6500 зареєстрованих великих сміттєзвалищ. Ви можете собі уявити, скільки ресурсу пропадає! Моя мета — донести людям, що немає сміття, а що довкола є дуже багато ресурсу, який можна переробляти.
Я не пропагую, аби люди лазили по смітниках. Коли я висвітлюю цю тематику, то хочу показати людям, що ми багато чого не помічаємо і перш, ніж просити допомоги в когось, зокрема гуманітарної, потрібно оглянутися навколо себе”, — підкреслює Лана Тесленко.
Дизайнерка співпрацює з людьми та підприємствами, які віддають їй свої залишки тканин. Втім, як з’ясувалося, не всі виробництва готові до такої співпраці. Дехто пропонує збувати свій товар виключно за гроші. Натомість, у Лани є принциповий момент в роботі — не купувати відходи, тому що займатися ресайклінгом — дуже дорого і непросто.
“Це дуже неприбутковий бізнес, тому що це в десятки разів збільшує собівартість товару. Мої худі в 10 разів дорожчі по собівартості, ніж ті, які виробництва відшивають масово у себе.
Чому дорого? Складати з клаптиків полотно, яке ти будеш кроїти вручну непросто. Один виріб забирає дуже багато часу: це декілька годин збору лише полотна, в той час, коли колеги з виробництва беруть тканину і роблять відразу сто викрійок і одразу кроять сто виробів. Я не знецінюю своїх колег-виробників, я просто хочу пояснити різницю. Також я за те, що якщо ти маєш якийсь бізнес, то ти повинен в першу чергу подумати про те, як будеш його обслуговувати, куди будеш дівати свої залишки. Ти ж не можеш просто заробляти гроші і наплювати на екологію, тому що ми вже потопаємо в тих залишках”.
Кожне екологічне худі Лани — унікальне, адже його важко відтворити за кольором. Бо ж усе залежить від зібраних клаптиків, які збирають ніби у єдиний пазл. Цей одяг дизайнерка ще називає худі-картинами.
“В мене є ще така концепція, що як ми, українці зараз збираємо своє життя з клаптиків, так само ось ці худі створені з клаптиків, які ми зшиваємо і яким намагаємось дати якесь нове життя. Моя мета — перетворити сміття на коштовності, щоб людина не просто придбала виріб, бо він з клаптиків і це дозволить їй врятувати трохи планету, а щоб вона вона отримала дуже гідний дизайнерський виріб, яким можна пишатися”, — додає Лана Тесленко.
Також словом “коштовності” Лана назвала власний телеграм-канал, який став осередком безкоштовного обміну речей. Там можна знайти не лише одяг, а й меблі, іграшки та навіть дрон. У такий спосіб екоактивістка вчить свідомо розпоряджатися речима, які вам уже не потрібні.
Лана мріє про власне виробництво по переробці текстилю. Дизайнерка пробувала виграти грант від держави на реалізацію свого проєкту, втім поки його не отримала. Попри це, Лана має чітке усвідомлення і план, як це має працювати і готова поступово рухатися до своєї мети.
Меблі із пластику
Коли у 2014-му році Донецьк окупували росіяни, Ольга з чоловіком переїхали до Києва і почали все з початку, зібравши команду переселенців зі Сходу. Спершу вони створили власну студію дизайну і ремонту Artstudioleo, а вже у розпал повномасштабного вторгнення взялися за виробництво меблів для сховищ. Щоправда, виготовляти їх почали із переробленого пластика. Так і з’явився проєкт Recast Plastic.
“Я займалася будівництвом, і переробка стала продовженням нашої діяльності, тому що я шукала меблі для укриттів, а як виявилося, їх за держстандартами на той не існувало і зараз їх не так багато, тож нам треба було шукати матеріал, який був би довготривалим та вологостійким. Чесно кажучи, в планах не було відкривати підприємство, тому що це було занадто грандіозним. Так, я займалася екологією і цікавилася нею, але щоб відкривати власне виробництво — ні, це надто важко. Але оскільки ми не знайшли партнерів і компаній, які б змогли виступати у ролі підрядників, довелося глибше вивчати тему”, — згадує підприємиця.
Оскільки в команді переселенців були хіміки та технологи, то виробничий процес зуміли налаштувати доволі швидко. Далі намагалися знайти обладнання, але все не відповідало їхнім запитам. Тож команда знайшла підрядника, який за кресленнями зміг виготовити усе устаткування.
Із сировиною теж зуміли швидко налагодити процес. Якусь частину пластику виробникам меблів приносили люди, решту — закуповували.
Зараз на підприємстві за місяць переробляють близько двох тонн пластику, тож пересічні споживачі таку кількість відходів просто фізично не зможуть принести. Більшу частину сировин закуповують у чистих виробництв, переробляють її у гранули, а далі вже використовують для своїх потреб. Також закуповують або забирають у магазинів старі зламані пластикові ящики, очищають від паперових наліпок, подрібнюють і далі пускають у виробництво:
“Під різні свої потреби ми використовуємо різний пластик. Ми не використовуємо токсичні види пластику, лише безпечний. І ні в якому разі не змішуємо їх між собою”.
Основний акцент у своєму виробництві ставлять на меблі. Дехто їх використовує в особистому інтер’єрі, але здебільшого ними облаштовують укриття. Бо меблі з такого матеріалу мають багато переваг.
“Ці меблі вологостійкі — це основна їх перевага. Більшість укриттів розташовані в підвалах, а підвали в нас є сухі, а є не дуже, тобто волога там постійно. Якщо ми поставимо там звичайні дсп, то за якийсь час цих меблів просто не стане, натомість наші меблі не потребують додаткового фарбування кожного року. Наш матеріал вже кольоровий і не потребує додаткового оздоблення, фарбування, покриття лаком. А ще він міцний”.
Тим, хто хоче поділитися сировиною із виробниками екологічних меблів, наголошують, що необхідно приносити чистий і сухий пластик. Втім, люди не завжди дотримуються цих правил. Цим Україна відстає наразі від європейських країн, де сортування сміття вже стало щоденною рутиною — наголошують на виробництві.
“За кордоном на державному рівні прийняті закони, які заохочують компанії-переробників створювати такі продукти, і за вартістю вони виходять набагато дешевші. В нас такого поки немає, навіть немає нормальної культури сортування сміття у людей. Бо нам не підходить просто сміття, нам треба чистий, вимитий та сухий пластик. Якщо за кордоном люди готові цим займатися, то у нас це роблять одиниці і це ускладнює нам роботу, бо не все можеш потім переробити”, — наголошує Ольга Лекова.
Своїм прикладом ці виробники показують, що пластик може бути неабияк корисним у побуті:
“В нас досі думають, що з переробних матеріалів не можна отримати щось гарне та красиве. Якщо є якась переробка, то це вважається другим сортом, хоча це не так. Ми заохочуємо зберігати те, що в нас є. Немає нічого поганого в тому, що річ отримує нове життя, так само гарно виглядає і при цьому не опиняється на смітнику”.
Такими екологічними меблями із пластику вже облаштували близько 30 укриттів у 8 областях України. За рахунок свого яскравого зовнішнього вигляду їхні вироби особливо припадають до душі дітям. За час свого існування виробництво вже встигло переробити більше 10 тонн пластику. До кінця року кількість переробки планують збільшити за рахунок нових виробів.
Вироби із хусток
Нове життя старим хусткам дають у Вінницькому міському територіальному центрі соціального обслуговування. Там є факультет рукоділля, яким опікується Ніна Артемівна Скворцова. Жінка вже 2 роки працює з переселенцями і вчить їх основ рукоділлю. Тема апсайклінгу їй близька з дитинства. Зараз це тренд, а у її дитинстві подібна творчість була вимушеним заходом.
“Я народилася у великій родині. Нас у мами було десять. Моя мама в основному була кравчинею, постійно перекроювавла чи перероблювала, зі шматочків шила повноцінні речі і я до цього навчена з дитинства”, — згадує Ніна Скворцова.
Один із перший та найяскравіших своїх виробів у стилі апсайклінгу пані Ніна зробила ще у 7-му класі. Тоді вона ще не знала таких термінів, але вдавалася до своїх перших швейних експериментів.
“Я пам'ятаю, що навчалася в 7 класі і в мене вже тоді тата не було. А ми ніколи не ходили в новому, тож мама постійно щось перекроювала. Згадую, що взяла пальто батька і пошила з нього своє, оздобила його шкіркою від кролика. І в мене його вкрали — ось це був перший мій комплімент, який мені зробили люди, що вкрали тоді це пальто в школі”, — розповідає Ніна Артемівна.
Ніна Артемівна згадує: колись ці хустки із орнаментами були дуже модними, у радянські часи їх було практично не дістати, а коли з’явилися у масовому продажі — жінки їх хапали десятками і зберігали. Зараз цих хусток накопичено чимало, втім, здебільшого їх вже вважають мотлохом.
“Я чомусь вирішила ці хустки зберегти і зробити їх нашим трендом. І я дівчат заохотила до цього.
Ми збирали хустки і шили з них жилетки, прихватки для кухні і навіть ковдри та прикраси. Мені дуже хотілося, щоб переселенцям було тепло, саме тому я наполягала, щоб у кожного був такий жилет”.
Про діяльність Ніни Артемівни вже знають всі у Вінниці, тож приносять їй хустки самі. Відтак, із сировиною у їхньому центрі практично проблем немає. Заняття з айпсанкінгу тут проводять регулярно. Ніна Артемівна додає, що це корисно не лише для довкілля, а й для ментального здоров’я.
“Рукоділля — це ліки від неробства. Таким є мій девіз. І це терапія, спілкування, обмін енергією та досвідом, в першу чергу”, — зауважує Ніна Артемівна.
Ніна Артемівна вірить, що ця справа може принести свої плоди для їхнього центру, якщо зібрати команду і вкладати більше ресурсу. А поки готується до співпраці із польськими колегами, адже майстер-класи з переробки хустин планують проводити через онлайн-зв’язок.
Фото: Вінницька міська рада, myvin.com.ua, а також надані героями
