Кінощоденник з Одеського кінофестивалю: випуск ІII
Четвертий день Одеського кінофестивалю. На прохання БЖ кінокритик Олександр Гусєв відвідав кілька показів і занотував побачене. Фільм-катастрофа про екоцид і тихе вмирання природи, закарпатський магічний реалізм і сонна притча про маленьке європейське містечко, в якому кількість суїцидів прямо пов’язана з появою графіті у вигляді пенісів.
«Дівія»
Фільмів, присвячених вразливості й безправності тварин у часи російсько-української війни, не так вже й мало. Можна пригадати «Ми, наші улюбленці та війна» Антона Птушкіна, «Все має жити» Тетяни Дородніциної та Андрія Литвиненка і «Блокпост “Зоопарк”» Джошуа Земана. Стрічка Дмитра Грешка «Дівія» береться за ширшу тему — безправність природи як такої.
Ліси, водойми, степи — Грешко проводить азбукою українських ландшафтів до великої трагедії. Немов за правилами фільмів-катастроф, першими, хто відчуває наближення лиха, стають тварини. Звук поки далекої канонади лякає птахів, насторожує оленів і бабаків. Череда хащів і галявин змінюється кадрами танків, що іржавіють серед обвуглених дерев, риб і дельфінів, викинутих на берег вибухами мін, випаленої землі, поцяткованої воронками. Здається, єдиними мешканцями цього мертвого простору є сапери, медичні експерти та волонтери, зайняті пошуком трупів.
У позбавленому діалогів і текстових пояснень фільмі часом з’являються вказівники з топонімами, вгадуються затоплені околиці Херсонщини. Проте географічна конкретика розчиняється в гіпнотичній хореографії кадрів зі знелюдненими селищами та замінованими пустками — це nowhere land, стерте та позбавлене ознак.
Фільм Грешка місцями нагадує роман «Кільця Сатурна» В. Г. Зебальда, де роздуми про жертви Другої світової сусідять зі сторінками про мор оселедця біля берегів східної Англії, вирубування дерев і смерть метеликів. І для Грешка, як і для Зебальда, катастрофа не має суто людського виміру.
Поступово загиблий світ оживає, воронки і траншеї заростають травою. Залишки екосистем вибудовують новий симбіоз, природа бере будівельний матеріал із мертвих тіл. І все ж фільм, який здається притчею про непереборну силу природи, таким не є: перемога ще не здобута, екоцид триває.
«Вічник»
Велич природи рідного краю і здатність людини черпати в ній сили оспівує й ігрова картина «Вічник» Івана Ніколайчука. Знята за однойменним романом Мирослава Дочинця, стрічка розповідає про уродженця карпатського села. Як це буває, в біографію людини втрамбовується біографія країни, що стала ареною протистояння імперій і диктатур.
Екранізувати книгу з її низкою історичних епох, яскравим етнографічним колоритом, магічним реалізмом, що нагадує про твори Коцюбинського і Маркеса, та міркуваннями героя у дусі трактатів християнських філософів, змішаних із трюїзмами в дусі Пауло Коельйо, — непросте завдання. Тим паче для режисера-дебютанта та знімальної групи, яка має доволі скромний досвід роботи в кіно.
На жаль, якщо фільм і відрізняється від стандартних костюмованих телемелодрам вітчизняного виробництва, то лише відеорядом. Кіно Ніколайчука радше нагадує музичні кліпи та рекламні ролики. У цьому немов відфотошопленому, стерильному просторі, крім пари чарівних собак, немає нічого живого. Більшість тварин, від змій до лелек, створені на комп'ютері, актори старанно переграють, а закадровий голос героя, здається, ось-ось виголосить хвалу мінеральній воді або бренду прикрас в етно-стилі.
«Вітріваль»
У повнометражному дебюті Ноель Бастен і Батіста Богарта рутина обертається похмурою фантасмагорією, ніби в стрічках Алекса ван Вармердама або Алена Гіроді. У мальовничому містечку Вітріваль у молодих поліцейських, на перший погляд, тільки й роботи, що вистежувати бешкетника, що малює пеніси на стінах, та вступати з місцевими в пересуди про недавнє самогубство їхнього земляка. Незабаром суїциди набувають характеру морової пошесті — і, здається, вони пов’язані з дедалі більшою кількістю графіті.
Бастен і Богарт показують розмірені будні з ретельністю хронікерів-побутописців. Ось набридливі обговорення сімейних справ персонажів, ось майже документальні зйомки місцевих урочистостей. Вітріваль при цьому справляє враження зловісного містечка, попри оманливо милий фасад. Епізод, де учасники святкової ходи, вбрані у форму солдатів наполеонівської армії, стріляють із рушниць, намагаючись одночасно затиснути вуха, з особливою виразністю розкриває характер життя в містечку. Воно бутафорське і декоративне.
Здається, Вітріваль занурений у якесь сонне заціпеніння, яке деякі жителі марно намагаються струсити безглуздими витівками. Він охоплений тугою, яку можна назвати смертельною в буквальному сенсі. Саме місто постає дотепною і гіркою метафорою європейської дійсності, в якій прагнення за будь-яку ціну зберегти мир і спокій обертається протилежністю бажаного.
Кадри: Одеський кінофестиваль
