Bla Bla Bar: Тата Кеплер про улюблені заклади та місця у Києві

У рубриці Bla Bla Bar відомі городяни розповідають про свої стосунки з алкоголем, про улюблені київські заклади та важливі міські локації. Наш новий співрозмовник — Тата Кеплер, керівниця барів «БарменДиктат», «Склад» і «Торф».

Останнім часом ми з алкоголем ніби люди, які дуже любили один одного, але вирішили залишитися з друзями та поспостерігати один за одним з боку. Коли ти багато працюєш у барній індустрії, і у тебе найкращі бармени і найкращий алкоголь в країні — ти випиваєш кожен божий день. У якийсь момент це починає лякати.

Якийсь час я переживала, що у мене побутовий алкоголізм. Але в кінці минулого літа в моє життя увірвався тайський бокс і я стала набагато менше випивати.

Сьогодні я — найтверезіша людина в будь-якій компанії, яка спостерігає за тим, що відбувається і може впорядкувати хаос. Зараз я п'ю тільки коли дуже хочеться. Найчастіше це відбувається в подорожах. Наприклад, коли я потрапляю в улюблений Париж чи Венецію, сідаю на березі Сени з пляшкою вина і просто спостерігаю за чайками.

Моє перше усвідомлене вживання алкоголю сталося в школі. Мені було 14 років, я жила в Чернівцях. Там є район, який всі місцеві називають «Пентагон».

На районі була баба Катя, яка варила самогон з апельсиновою цедрою. Всі підлітки ходили до неї. Напій коштував півтори гривні за літр.

У мене є два головних напої — це віскі Laphroaig і будь-яке дуже червоне і дуже сухе вино. Улюблений Laphroaig — десятирічний. Після нього йде Laphroaig «чотири дуба», а потім можна найм'якший Laphroaig Select. Ну а якщо вино, то французьке червоне сухе з регіону Medoc.

Я люблю поєднувати непоєднувані на перший погляд речі. Можу взяти до віскі пачку начос, черешню або ванільний пломбір. Чим дивніше, тим краще.

У мене є улюблений міцний і кислий коктейль, який придумав наш бармен. Цього коктейлю немає в меню «БарменДиктата», але його можна замовити. Він зроблений з виноградної горілки, бурбона, мигдалевого сиропу і лимона. Спочатку ми не могли придумати назву, але в підсумку вирішили, що раз він зроблений з простих речей, нехай тоді і називається «Прості речі».

А ще є один коктейль, який я придумала сама. Він чомусь сподобався барменам, і вони додали його в меню. Я просто додала в класичний Aperol Spritz віскі Laphroaig і вийшов коктейль Tata Spritz.

Похмілля — це дуже погано. Здається, похмілля залежить не тільки від того, скільки ти випив, а й від того, хто тобі наливав. Колись я сказала своїм хлопцям, щоб вони ні в якому разі не сердилися і не лаялися над напоями, які готують гостям. Тому що ти даєш випити людині що — свою злість? Це історія про енергетичний обмін, я в таке вірю.

Похмілля — це важко, але це така дивна плата за те, що вчора тобі було класно.

Похмілля буває різним, але як правило воно паскудне. Одного разу у мене було казкове похмілля. Якось 13 лютого я дуже багато випила у Венеції. 14 лютого я вирішила відправитися до Флоренції, щоб сходити в галерею Уффіци.

Не розумію, як я дійшла до будинку, як прокинулася вже через три години і в дуже хмільному стані сіла в поїзд. Я п'яна доїхала до Флоренції, п'яна поселилася в готель і п'яна пішла в галерею. А потім я переступила поріг музею, підняла голову, побачила стелю і протверезіла.

Коли я вийшла з Уффіци, то усвідомила, що приїхала до Флоренції взагалі без речей. З собою у мене був тільки рюкзак з гаманцем і сигаретами.

Похмілля треба заїдати жирною пастою з величезною кількістю вершків і сиру. Бульйон ще хороший, якщо з льодом. Похмелятись алкоголем я не можу, а от кока-кола добре заходить.

Одного разу ми випадково закрили людину в «Торфі».

Я закривала бар, перевіряла кожен стіл. А один дуже п'яний знайомий знайомого якимось чином заснув під лавкою, його зовсім не було видно. О четвертій ранку нам подзвонили з пульта охорони і сказали, що в приміщенні бару щось відбувається, хоча сигналка стоїть і все нормально.

Вранці прийшов наш завгосп, відкрив двері бару, а там чоловік. Трохи очманілий, з важким похміллям, але з розумінням. Він похмелився, зібрався і пішов. Любимо його.

Барна культура в Києві дуже розвинулася за останній час. Ми далеко пішли у своїх стараннях, навіть далі багатьох європейських столиць. Але у нас кульгає сам сервіс і гостинність.

У багатьох барах люди соромляться заявити про те, що вони чогось хочуть. Мені здається, це особливості менталітету, з покоління в покоління наші люди боялися чогось бажати.

Всіх затирали в сіру масу, і багато хто досі перебуває в якомусь «вибачливому» стані. Вони вибачаються за те, що просять щось переробити або принести. Але як можна вибачатися за те, за що ти платиш гроші?

Буває історія «вибачте, але ви прийшли в бар із собакою». Ні, це ви пробачте, а нахера ви взагалі відкрили бар, в який я не можу прийти зі своєю собакою?

Ми — громадське харчування, наша місія — створювати людям свято. Є у нас і такі гості, перед якими потрібно просто поставити чарку і більше не чіпати. Це теж свого роду свято — свято розуміння. Ми повинні дарувати гостям атмосферу і відчуття дому. Інакше це все втрачає сенс.

Місця, де добре п'ється — це і є місця сили. Мені важливо відчувати себе в безпеці там, де я п'ю. Наш "Торф" — це справжнісінький speak easy. Там ти можеш бути яким завгодно, і ніхто тобі за це не виставить рахунок.

Там ніби у дверях стоїть такий фільтр, проходячи через який люди скидають з себе все лушпиння. Там не можна прикидатися. Це дуже чесне місце. Там ти — це завжди ти.

Кожна людина приходить у бар зі своїм багажем. Хтось приходить сюди загинути, хтось відмовчатися або виговоритися, а хтось щоб напитися і втратити обличчя або закохатися.

Нещодавно я захотіла сходити в бар і вибрала Loggerhead. Там Скапенко зробив мені якийсь божественний сауер. Ще важливо з ким ти п'єш. Дуже люблю Veterano Pizza, там всі свої. Там я знаю, що навіть якщо небо впаде на землю, я буду ціла й неушкоджена.

Ще нещодавно відкрилося Who&Why drinkery на місці колишньої «Бодегіти» на Ярвалу. Якщо там є Повзун, там можна випити та поговорити про мистецтво. Дуже круто Макаров робить Barvy. У нього якийсь японський підхід до роботи, дуже скрупульозний. Мені подобається їхня ідея.

Я живу в Києві 17 років і для мене це найкраще місто на землі. Він — моя відрада, мій притулок, моя магія і порятунок. Коли я тільки переїхала сюди, у мене був найбільш пекельний рік у житті. Я хотіла поїхати, лізла на стіни, але в якийсь момент виникла ідея про те, що треба поставитися до Києва як до чоловіка, а не як до міста.

Я полюбила його як чоловіка. Почала виходити на вулицю як на побачення. У Бродського є приголомшлива фраза: «Це те, що ти не можеш описати словами, але те, що ти відчуваєш животом».

І він почав відповідати взаємністю. Він обняв і став таким рідним, коханим, зрозумілим, різним: примхливим, незачесаним, сонним, реготливим. Він подарував мені багато.

Раніше я любила обрив за готелем «Салют» на Арсенальній. Там був вузенький прохід, за яким був обрив, з якого відкривався вид на все місто. Туди було складно потрапити, але там було так чудово сидіти. Ще я люблю Пейзажну алею і галявину біля Десятинної церкви.

Раніше я дуже любила музей Булгакова. Я ходила туди кожні вихідні протягом декількох років.

Мені подобаються тихі вулиці навколо Золотих воріт. Іноді у неділі я прокидаюся і прямо в піжамі гуляю з собакою сонними кварталами навколо Рейтарської. А коли мені хочеться тиші — я їду до води.

Фото: Facebook-сторінка героя