«Кураж базар» представив соціальний фотопроект
У фотопроекті представлені 46 різних історій: людей з інвалідністю, різним кольором шкіри, сексуальною орієнтацією, світоглядом, способом життя, звичками та уподобаннями. Організатори зазначають, що головна спільна риса цих людей — «любов і прийняття».
«Цей фотопроект покликаний допомогти знайти людям свою історію від інших. Полюбити та прийняти себе і навколишніх. Дозволити бути таким, яким хочеться. Будь-яким», — говорять у «Куражі».
Над проектом працювали 4 фотографи: Рома Пашковський, Сергій Сараханов, Дар'я Шрамко та Ксенія Каргіна. БЖ публікує деякі історії та фото до них.
Дар'я Шрамко каже, що на фотографіях хотіла показати свободу, яка живе всередині людей, попри їхній вік, стать, національність, сексуальність і будь-яку іншу особливість.
«В якості важеля та розкриття цієї теми я вибрала елемент польоту», — говорить Дарина.
Аняня
«Тато хотів, щоб я був лікарем. Коли приїхав в Україну, на першому курсі інституту мені постійно снився сон, як я співаю, і там дуже багато людей, тисячі людей. І я просто вирішив піти служити в церкві. Там я співав у хорі, служив 3 роки, допомагав в університеті».«Мені здається, це бог хотів, щоб я співав».
«Я думав, що цю мрію і талант, які мені дав Бог, він дав, щоб доторкнутися до людей і дарувати їм радість».
«Люблю те, що можу дарувати людям радість своїм співом. Про таке життя я не міг і мріяти, а зараз живу ним».
Тимур
«За етнічним принципом я наполовину кореєць. Завжди був з досить вузьким розрізом очей».«Згодом я сам почав це обігравати і трансформувати з того, що всі вважають недоліком — особливо. Я купував футбольні майки збірної Японії, збірної Кореї і бігав у них».
«Це розвинуло самоіронію, з нею набагато простіше ставитися до себе не надто серйозно — це дозволяє простіше дивитися на інші речі, що б не відбувалося. Це дає відчуття відкритості, свободи».
Яна
«Я живу з ВІЛ з народження. Я б не сказала, що це особливість, це звичайна частина життя».«Це звичайне захворювання. Я п'ю таблетки, я з цим норм живу, це найменше, що може в житті бути. Коли ти сам до цього так ставишся, тобі насправді все одно, як інші реагують. Дискримінація може відбуватися, але ти цього не помічаєш, все давно пережито».
«Моя бабуся досі не може мені пробачити, що я розповіла про ВІЛ всім. Вона каже: Ти думаєш, ти герой? І сама ж вона отримала дискримінацію, не я. Її в підсумку дискримінували».
«Навіть друзі, які все знають, говорили я тебе боюся — it's okay, тому що люди не знають. Це просто не твоя, швидше за все, людина і ВІЛ — це перевірка на вошивість, захист себе».
Василь
«Мені 70 років, 11 років на пенсії. Я по життю такий, не вмію сидіти. Я не домосід. Я все літо ходжу в Гідропарк, навіть якщо вода брудна, позасмагаю, походжу по пісочку, пограю в футбол. А потім йду на танці, вони в середу, суботу, неділю, з 16 до 20 і танцюю».«Я все життя пропрацював, за все життя тільки 4 місяці не працював, а так — день у день, все життя. Думаю, пора собі приділити увагу, займатися тією улюбленою справою, яка подобається — танці, фото, зйомки. Сам знімаю всю життя, з собою завжди фотоапарат ношу».
«Я все життя такий — чіткий, пунктуальний, швидкий. Якщо не отримувати задоволення, то навіщо ходити на ту роботу, яка не подобається? Краще знайти ту, що задовольняє».
У проекті Сергія Сараханова напіврепортажні плівкові знімки.
«Цей проект про те, що кожна історія, яку ми розповідаємо, дуже важлива».
Ростислав
«Я став SMM-ником, щоб працювати віддалено і нікому нічого не розповідати. Але досі іноді клієнти, з якими я листувався, коли бачать мене наживо, дуже дивуються. Кажуть: а по фейсбуку не скажеш, що у тебе ДЦП».«Можливо, якби не діагноз, я б ні до чого не прагнув. Жив би, як всі».
«Я критичний у ставленні до себе. Але я дуже багато працюю, заробляю на сім'ю, яку дуже люблю, вмію розвеселити дружину і дочку, є друзі, граю з ними в футбол і баскетбол».
Лада і Юна
«Незвичайне, невідоме завжди лякає людей. Тому з моменту заміжжя наших батьків, сім'я піддавалася приниженням, моральним знущанням і дискримінації. Мама намагалася опікувати нас від грубості, вселяла в нас впевненість і віру у свою красу, неповторність і оригінальність».«Завдяки її мудрості, ми майже не ображалися на все, що звучало в нашу адресу. Нас називали мавпами, чорномазими або чорножопими і співали пісню »Ая-яй-я убили негра«. Мама згадує, як ми наносили крем для рук на все тіло в надії, що шкіра стане білою».
«Дискримінація навчила нас захищатися, боротися за свої права і бути уважними до інших людей».
«Багато хто дивується нашій сестринській любові та міцній дружбі. Ми дійсно цінуємо один одного і оберігаємо. Кожна з нас повністю впевнена в сестрі. Ми завжди — підтримка один для одного».
Морж
«Я жив у Севастополі, не в найкультурнішому районі, і мене постійно намагалися побити або образити через моє панк-рокерство. Але мені пощастило, у мене підвішений язик, і виходило всіх вмовляти».«Моя мама, щоб зрозуміти, як це — зробила собі маленьке татуювання, і відтоді у неї єдина вимога до мене — набивати в салоні, а не десь у ненадійному місці».
«Перше татуювання на тілі зробив у 18, а на обличчі — коли визначився з кар'єрою і зрозумів, що це ніяк не вплине на моє майбутнє».
Мама Тетяна і син Володимир (14 років, синдром Дауна, тетрапарез, епілепсія)
«Довгий час я була переконана, що можу з усім впоратися сама. Це моя дитина, моя доля, моя історія. З'являлися люди, які хотіли мені допомогти, а я від них закривалася. Володя навчив мене приймати допомогу».«Перед операцією на серці, коли Вові було 4 місяці, до мене в лікарні підійшла жінка і сказала: ця дитина тобі світ покаже. Я подумала: куди я з ним поїду?! А потім зрозуміла, що не той світ. І мені він дійсно показав те, чого я без нього не помітила б».
«В одному тролейбусі перед тобою закрили двері, а в іншому — дали яблуко. Просто підійшли і сказали: хочу, щоб у вас все було добре. І стоїш собі, посміхаєшся. Просто так».
Фотограф Роман Пашковський вибрав особливий стиль подачі, де показав, що діти і їхні батьки — єдине ціле.
«Діти з інвалідністю на всі 100 відсотків залежать від батьків, це їхня зона виживання і любові. З моменту народження і до останнього подиху. Оголений вид героїв дає можливість зрозуміти, наскільки діти вразливі та наскільки потребують безпеки».
Мама Марія і син Олексій (17 років, аутизм)
«Я повністю змінилася. Коли дізналася про діагноз, почала витрачати весь час на Льошу і роботу. Перестала сильно реагувати на думку навколишніх».«Такі люди, як Льоша, змінять світ на краще. Їхні чуйність, ніжність, любов дуже чесні та відкриті. Якщо Льоша проявляє почуття, він проявляє їх щиро. Він ніколи не бреше. Поруч з ним я дуже щаслива людина. У мене немає відчуття, що я щось не допрацювала. Все, що я хочу робити, я роблю разом з ним».
Мама Олеся і син Матвій (12 років, атрофія зорових нервів, аутизм, розумова відсталість)
«У пологовому будинку мені запропонували відмовитися від Матвія, сказали, що я молода і народжу собі ще нормального. Потім, коли ми спробували соціалізуватися, виявилося, що для нього немає ні місця в садочку, ні спеціальної школи. Потім я просто перестала звертати на все це увагу і займаюся соціалізацією сама».«Була точка неповернення, коли Матвій впав у кому і міг з неї не вийти. Мене тоді дуже попустило — перехотілося його лікувати, комусь доводити, жити за нормами. Я зрозуміла, що у нас з ним немає майбутнього — є тільки тут і зараз».
Мама Ольга, тато Володимир і син Богдан (26 років, ДЦП)
«Богдан показав нам зовсім інший світ. У цьому світі головні цінності: здоров'я, терпіння і доброзичливість до всіх».«Богдан у нашій родині — найбільш витривалий, терплячий і мудрий. Він спілкується по скайпу з хлопцями на візку, часто дає їм якісь поради та витягує з депресій. Він для них — психолог. А ще у Богдана багато терпіння і багато часу — він за 3 ночі зміг полагодити комп'ютер, за який не брались майстри».
Мама Тетяна і син Іван (21 рік, аутизм)
«Нам довелося докладати багато зусиль у школі, щоб Ваня продовжував вчитися. Щороку він повинен був проходити комісію, яка вирішує, чи переводити дитину в наступний клас. Після першої комісії Ваня від хвилювання облисів».«Будь-якій людині доводиться переживати труднощі. Я вдячна долі за те, хто я сьогодні і де. Зараз я директор центру соціальної реабілітації та психотерапевт, а тоді була бухгалтером».
«Ваня дуже хороший. У ньому нескінченна кількість тепла. Також він дуже охайний».
Фотограф Ксенія Каргіна відтворила своє розуміння слова «будь-який».
«Я фотографую всіх героїв разом і окремо, щоб потім зобразити із фотографій колажі, де частини однієї людини будуть частинами іншої. Це символічно означає »можливість відчувати переживання іншої людини як свої«, нібито як частину свого тіла».
Альберт
«Для мене важливо бути хорошою людиною, а не стежити за тим, як я говорю. Я такий, який я є».«Я зрозумів, що попри популярність і зайнятість, треба залишатися собою. Допомагати своїм близьким і друзям. Не грати ніяких ролей. І нікого не слухати».
«Я насправді досить сумна людина, а іронія не дає мені розслабитися».
«Уже 19 років, кожен день, якщо я виходжу на вулицю без шапки, хоча б одна людина запитає, як я так класно пофарбувався. Бабусі слідом кричать: ох і хлопці ростуть — фарбуються, як дівчата. У школі мене дражнили, задирались, дали мені прізвисько кефірчик».
«Я ніколи не скаржився батькам, що мене кривдять, тому вони й не пояснювали мені мою особливість. Коли з'явився інтернет, почав шукати історії інших, підписуватися на канали альбіносів, прийняв себе, і тепер я зірка будь-якої вечірки або заходу».
«Зараз я приймаю і люблю всього себе. Раніше такого не було, а тепер я собі подобаюся».
"Зоряний Кураж Базар" пройде 25-26 травня на ВДНГ.
У Києві продовжать експеримент із декоративними луками і відмовою від косіння трави
На Оболоні затопило ділянку, на якій хочуть побудувати підземний паркінг за 120 млн гривень
У Києві запустили опитування щодо корупції в міській владі: як долучитися
КМДА пропонує збільшити штрафи та запровадити кримінальну відповідальність за злочини проти культурної спадщини