Катро Заубер: Як стати класним діджеєм? Фігачити!

Катро Заубер – діджей і ведуча шоу Get High на «Просто радіо». Катро грала в Парижі, Нью-Йорку, Тель-Авіві, Варшаві, Москві, Санкт-Петербурзі, Тбілісі та інших містах, була офіційним діджеєм Ukrainian Fashion Week.

Нещодавно Катро прочитала в BuzzPlace лекцію «Як перетворити хобі на справу життя». Ми записали найцікавіше з її розповіді.

Про дитинство

У дитинстві я мріяла стати дизайнером одягу та моделлю. Років у 12 я марила конкурсами краси, дивилася журнали, передачі по телевізору.

Ходила на курси крою та шиття. У мене була швейна машинка, і я дуже любила шити.

У 16 років вирішила, що хочу працювати й заробляти гроші. У мене було багато амбіцій, але я нічого не вміла.

У школі сидіти не хотілося, і я вирішила йти в технікум. Вибрала спеціальність технолог-конструктор взуття та паралельно вирішила шукати роботу.

Спочатку розносила безкоштовні газети. Ходила з рюкзаком між будинками-свічками на Печерську і думала, що колись буду тут жити. І знаєте, що? Коли в 24 або 25 років я вирішила жити окремо від батьків, п'ять або шість років винаймала різні квартири виключно в районі Печерська.

Думки матеріальні. Все, про що я мріяла, збулося. Навіть в плані зачісок, одягу, знайомств, поїздок у різні країни.

Про перший клуб

У той час ми з подружками самі шили собі якийсь неймовірний одяг і робили яскраві розкраси. Грошей було небагато, тому ми відкривали журнал «Афіша» і шукали в ньому клуби з безкоштовним входом.

Ми уподобали клуб на Виноградарі. Якось не думали про те, що клуби в центрі можуть бути крутіше.

Заклад називався «Бумеранг», був маленьким, але з класною музикою. Один з його власників запропонував мені стати офіціантом, але я відповіла, що хочу бути адміністратором. Через деякий час він зателефонував і запропонував на пару місяців замінити дівчинку з фейсконтролю, яка захворіла. Я погодилася, і так залишилася там працювати.

Фейсконтролем це назвати складно – туди приходили одні й ті ж люди, я їх всіх знала, ми віталися та базікали. Стояла пару годин на вході, а потім йшла танцювати.

В один з вечорів я прийшла на роботу до початку вечірки, взяла в руки мікрофон і почала кричати щось на кшталт: «Хей-хей, веселіше! Давай-давай!»

Тут вибіг директор і питає: «Хто це був?» Думаю: ну все, я попала. Кажу: «Це я. Вибачте мене, будь ласка», а він відповідає: «Та ні, навпаки, все класно. У нас якраз МС захворіла, виходь сьогодні на роботу».

Я подумала: «Господи, ці люди, що, спеціально хворіють, щоб я просувалася в кар'єрі?» Так я і стала МС.

Пропрацювала там кілька років, а в 19 років мене покликали бути арт-директором одного літнього закладу. Потім потрапила в агентство Діми Слукіна Party Salon Agency, яке займалося організацією вечірок. У нього був офігенний офіс у Музейному провулку. Там стояли вертушки, хтось із діджеїв постійно приходив і грав, а я слухала. Це місце стало для мене стартом.

Моя робота полягала в тому, щоб запрошувати діджеїв, домовлятися з ними, купувати квитки, бронювати готелі, зустрічати в аеропорту.

Я як нянечка ходила за кожним діджеєм і кожен раз слухала їхні історії: «Минулого тижня грав там-то, наступного лечу туди-то. Звідти – на фестиваль в Іспанії».

Я слухала і думала: ось це життя! Приїжджаєш кудись, там тебе вигулюють, граєш музику, знайомишся з класними людьми. Не життя, а свято! Ця думка крутилася у мене в голові, але тоді я взагалі не була впевнена, що у мене так може вийти.

Про спроби навчитися грати

Хтось із діджеїв подарував мені платівку. Потім – ще одну. Коли їх було дев'ять, я почала купувати платівки сама. У студії в одного діджея вирішила спробувати, як це працює. Так і стала вчитися грати.

Навчалася я сама, тому це було довго.

З першого разу у мене вийшло звести дві платівки, і я просто офігіла! Це була магія! Але потім не виходило дуже довго.

Я взяла в оренду на все літо вертушки, пульт, колонки й вирішила тренуватися. Вдома були тонкі стіни, тому я пішла в спортзал свого дядька і поставила обладнання там. Кожен день приходила і зводила.

У мене були мозолі на подушках пальців, і я дуже переживала, що нічого не виходить. Звісно, за три місяці я не навчилася зводити так, як хотілося б, але зрозуміла, до чого йду.

Потім мене почали запрошувати пограти на вечірках друзів. Я грала погано і думала: ну все, на цьому моя кар'єра закінчиться, не встигнувши початися. Але мене продовжували запрошувати й говорили, що у мене класна музика!

Пам'ятаю, була вечірка на мій день народження, коли я почала презентувати себе як діджей.

Підтримати мене прийшов двоюрідний брат, здоровий амбал. Він до всіх підходив і говорив: «Плескай!» І всі плескали.

Я про це не знала і думала: боже, напевно, люди не помічають, що я так погано зводжу.

Потім я напрацьовувала техніку, і у мене склався свій стиль зведення.

Про переломний момент

Я працювала в різних агентствах і весь час думала, як класно було б тільки грати. Але всі діджеї навколо твердили: «Неможливо жити, займаючись тільки діджеїнгом. У нас ніхто не платить, всі жлоби». Я думала: Як же так? Я знаю, які гонорари ми платимо діджеям з Москви. Чому так не може бути з нами? Так у мене з'явилася думка, що хобі може стати роботою на 100%.

Було дуже страшно: я ніби як заробляю, але грошей не вистачає. Перемкнути формат мислення мені допомогла книга «Трансерфінг реальності» Вадима Зеланда. Я взагалі вважаю, що все залежить від того, як ми мислимо.

Якщо кожен день думати: «Ось, я зараз кину роботу, яка приносить мені дохід, і мене ніхто не буде нікуди запрошувати», то так і буде.

Діджеїнг дуже довго не приносив мені такого доходу, який міг би стати основним.

Був момент, коли я працювала в піарі та кожен день багато говорила телефоном одне й те ж. І раптом у мене пропав голос. Лікар сказав, що потрібен тиждень мовчання. Це стало першим дзвіночком. Я зрозуміла, що це чиста психосоматика, і моє тіло говорить: це не твоє, тобі це не потрібно. Якийсь час я ще попрацювала там і звільнилася.

Потім був ще один момент. Потрібно було платити за квартиру, а грошей не було. Я не знала, що робити. Сіла і почала внутрішній діалог. Запитала себе: діджеїнг – це взагалі моє? Так, мені це дуже подобається, але чи моє це? У той же день мені подзвонили та запросили на виступ. Я змогла закрити питання з квартплатою і зрозуміла, що це був знак.

Ні для кого не відкрию Америку, але все ж скажу: якщо робота не в кайф, нею не потрібно займатися.

Так, у мене і зараз бувають сети, після яких я їду додому, як вичавлений лимон. Але це поодинокі випадки. 90% моєї роботи – це задоволення і гроші. Але буває так, що тільки гроші. Наприклад, я не хочу десь грати, але думаю: мені ж хочеться поїхати в подорож.

Іноді я можу пограти безкоштовно – на благодійному заході або для осіб, які мені подобаються, і які не просто хочуть, щоб я попрацювала на шару, а у них дійсно немає грошей.

Моє найголовніше досягнення – те, що я працюю два, максимум три рази на тиждень. Прийшла, відіграла класну музику, повеселилася і пішла.

Я насолоджуюсь життям. Можу в будь-який момент поїхати подорожувати, ходжу на масажі, на йогу, в спортклуб, басейн, зустрічаюся з друзями. Ще я створюю свою музику.

Про факапи

Одного разу я грала на відкритті одного шоуруму. І раптом посковзнулася на слизькій підлозі, впала і пройшлася потилицею по куту рецепції. Було багато крові, мене відвезли в лікарню і наклали сім швів. Звісно, для цього поголили голову.

Через кілька днів мені потрібно було грати на презентації нового автомобіля BMW, і я дуже переживала, як же буду без волосся. Ну нічого, грала в шапочці.

Ще я спізнювалася на літак і потяг, бувало, що не працювала техніка. А нещодавно грала на дні народження крутого дядька і досі не знаю, навіщо мене туди запросили.

Я грала рівно десять хвилин, а потім мене зняли, і почав грати інший діджей. Навіть не знаю, як назвати його музику – щось таке «хей-хей» упереміш з національними ізраїльськими мотивами. Але танцмайданчик був відразу забитий.

Ну нічого, мені сподобалося. Відіграла десять хвилин, а гонорар, як за три години.

Про те, як бути діджеєм

Якщо ви хочете стати діджеєм, потрібно сказати собі: я діджей і я класно зводжу, мої друзі люблять мою музику. Внутрішня налаштованість повинна бути така, навіть якщо це не зовсім правда. А що потрібно зробити, щоб так стало насправді? Фігачити.

Постійно тренуватися, приходити до закладів і пропонувати грати у них безкоштовно годинку в будні дні. Якщо не погоджуються – йти в інші заклади.

Мене дуже надихає історія The Beatles. Вони приходили, здається, в 30 звукозаписних компаній, і їм скрізь відмовляли. Але вони продовжували ходити й усі ми бачимо, що з цього вийшло.

Фото: Katro Zauber