Кінощоденник з Одеського кінофестивалю: випуск V
Одеський міжнародний кінофестиваль завершився врученням нагород. На прохання БЖ кінокритик Олександр Гусєв подивився усі стрічки й розповідає про переможців.
«Ти — космос»
«Ти — космос» Павла Острікова належить до тих фільмів, чию перемогу в конкурсі можна було передбачити завчасно. Завдяки короткометражним роботам Остріков став улюбленцем кінокритиків, а проект його повнометражного дебюту, вперше представленого на пітчингу Держкіно в 2017 році, хвалили за драматургію. Разом із тим, висловлювалися побоювання, що картина-довгобуд, яка знімалася до повномасштабного вторгнення, виявиться недоречною в охопленій війною країні.
Вийшло навпаки: постапокаліптичний фільм Острікова зараз здається особливо співзвучним переживанням аудиторії. Сюжет такий: головний герой веде зореліт з ядерними відходами на супутник Юпітера, бортовий комп'ютер, що скрашує його самотність, повідомляє про загибель Землі. Ще не встигнувши звикнути до думки, що він залишився останнім представником людського роду, йому приходить повідомлення від француженки, яка застрягла на станції на орбіті Сатурна. Незважаючи на відстань у 600 мільйонів кілометрів та досить жалюгідний стан корабля, космічний далекобійник сповнений надії, що любов, що «рухає сонце і світила», якось домчить до Сатурна.
Об’єднуючи елементи постапокаліптики, робінзонади та романтичної комедії, Остріков досягає успіху в кожному з жанрів. Основною темою стрічки, як і попередніх його робіт, є зіткнення прагнення подолати самотність із небажанням залишати комфортний простір, побудований нашим егоцентризмом. Очевидно, герой Острікова належить до тих людей, яких так здолали розчарування та душевна лінь, що необхідна вселенська катастрофа, аби він пішов на зустріч іншій людині.
Хоча дія розгортається близько 2100 року, приладова панель зорельота з його кнопками і тумблерами замість тачпадів відсилає скоріше до 70-х років минулого століття, міміка бортового комп'ютера нагадує заставки перших мобільних телефонів, а музичним супроводом виступає музика вокальних ансамблів останніх десятиліть існування СРСР, що програється на вінілових дисках. Цей пронизаний ностальгією антураж очевидно відображає настрій героя, для якого все дороге залишилося в минулому задовго до загибелі Землі. Втім, фільм Острікова виявляється парадоксально життєствердним, показуючи силу і красу почуттів навіть на порозі тієї «безодні, де ми перестанемо бути».
Тонкий баланс гумору і смутку, пластична гра Володимира Кравчука, який здатний передати найрізноманітніші відтінки настрою, показати героя грубим жлобом і трепетним закоханим, не порушуючи єдність образу, драматичні і несподівані сюжетні повороти зробили «Ти — космос» однозначним фаворитом у глядачів. Саме за результатами голосування глядачів і присуджується Гран-прі ОМКФ.
«Шість днів навесні»
Головну нагороду в категорії «Найкращий європейський повнометражний фільм» журі віддало картині «Шість днів навесні» бельгійця Жоакіма Лафосса.
Після розлучення Сана проводить відпустки з дітьми та коханим. Свій роман пара тримає в таємниці, побоюючись реакції дітей і, очевидно, розмов про те, що він почався ще під час її шлюбу. Наскільки серйозними є їхні стосунки, до кінця не зрозуміло їм самим, тож героїня відмовляється від пропозиції супутника оплатити дорогий готель і, згнітивши серце, пропонує провести тиждень у порожньому маєтку колишніх свекрів. Звісно, потайки.
«Шість днів навесні» делікатно передає душевний стан молодої жінки, яка вибита зі звичної колії і ще не знайшла ґрунту під ногами. Лафосс — тонкий психолог, режисер того типу, який надає перевагу не стільки розлогим діалогам, скільки недомовленностям. З короткої телефонної розмови з колишнім чоловіком, а також зі сцени, де Сана не відповідає на дзвінки та зустрічається з поліцією після розкриття її присутності у маєтку свекрів, глядач дізнається про характер героїні більше, аніж із жвавого діалогу.
«Татова колискова» / «Музика буття»
Спеціальні дипломи журі Національної документальної конкурсної програми вручили «Татовій колисковій» Лесі Дяк і «Музиці буття» Геннадія Черномашинцева.
Фільм Дяк побудований на діалогах з її батьком, демобілізованим фронтовиком, який по суті ніяк не може повернутися з війни у своїй голові. «Колискова» має рідкісну інтонацію особливої задушевності, здається, ніби глядач присутній під час розмови двох близьких людей і ніяк їм не заважає. При цьому картині властива й особлива гіркота: попри всю відвертість діалогу і безумовну любов, що пов'язує його учасників, він не призводить до взаєморозуміння, свідчачи про існування досвіду, який не може бути переданий тим, хто його не пережив.
«Музика буття» Черномашинцева присвячена духовому оркестру з Тетієва. Перед колективом важкий тест: якщо вони не складуть іспит Міністерству культури, оркестр перестане існувати. Оповідь, у якій гумор змішаний з ліризмом, розкриває чарівність скромних провінційних музикантів, які щодня відточують майстерність — не заради слави чи гучних виступів, а заради того, щоб зіграти перед аудиторією ще раз.
«Простий солдат»
Переможцем у номінації «Найкращий український повнометражний документальний фільм», а також володарем диплома ФІПРЕССІ стала стрічка «Простий солдат» українця Артема Рижикова і колумбійця Хуана Каміло Круса.
У центрі оповіді — сам Рижиков. З початком вторгнення, відправивши сім'ю за кордон, він приєднується до тероборони, при цьому частіше беручи в руки камеру, ніж автомат. Картина передає переживання багатьох українців, які після початку російської агресії опинилися перед дилемою між продовженням звичних занять і військовою службою. Рижиков належить до числа тих, кому вдалося поєднати одне з іншим.
Крім свого роду відеощоденників режисера, важливим елементом фільму є відеозаписи буднів його родини в перші роки Незалежності, зняті батьком Рижикова. Уривки з сімейного архіву вплітаються у створену режисером хроніку військової служби. Сьогодення військового часу змішується зі спогадами про втрачений рай дитинства, з якого його вигнали історичні катаклізми.
Зображення: Одеський міжнародний кінофестиваль
