Авдіївка, Бахмут, Маріуполь: Якими були українські міста, які знищила росія
Упродовж майже 11 років війни росія щодня цілеспрямовано знищує українські міста та села.
Україна продовжує тримати оборону, але, на жаль, багато населених пунктів знищені росіянами майже безслідно. Коли над ними майоріли синьо-жовті прапори – вони розвивалися та розквітали. Згадаємо деякі з них.
Авдіївка: лазурові “Мальдіви”, трамвай до Донецька та портрет вчительки на будинку
У Facebook-спільноті “Авдіївка – моя Батьківщина” з особливою теплотою пригадують “Авдіївський кар’єр”, озеро у Авдіївському піщаному кар’єрі з лазуровою джерельною водою. Місцеві мешканці називали його “Донецькими Мальдивами”. Сюди приїжджали купатися з усієї Донецької області. Пісок у цій місцині теж був особливий, гарної якості – з нього виготовляли кварц.
З Авдіївки до Донецька по прямій – тринадцять кілометрів. До 2014 року ці міста поєднував маршрут трамваю, який вирушав із селища Спартак поблизу Донецька (нині знаходиться під контролем російських окупантів) і прямував до знаменитого Коксохімічного комбінату.
Авдіївський “коксохім” вважався найбільшим профільним підприємством у Європі. З початку бойових дій у регіоні, у 2014 році, коли місто на чотири місяці потрапило під контроль проросійських сил, комбінат ні на мить не припиняв своєї роботи, попри періодичні обстріли. Але його виробничі потужності значно скоротилися.
Після 2014 року з Авдіївки до Донецька зі зрозумілих причин не те що трамваєм, навіть в об’їзд було дістатися проблематично та небезпечно. Люди, які ризикували і мали термінову потребу потрапити в одну з точок вистоювали десятки годин на блокпостах. Або ж змушені були платити великі гроші у сотнях та тисячах гривень, аби прискорити пересування.
До початку бойових дій у місті проживало близько 35 тисяч людей. Потім, як свідчить статистика, населення скоротилося вдвічі. У місті почалися проблеми з теплопостачанням, електроенергією та водою, мешканцям все частіше доводилося спускатися у підвали через чисельні артилерійські обстріли. Та попри регулярні обстріли та періодичні “прильоти” люди поверталися до своїх домівок. Станом на 2019 рік у Авдіївці знову проживало понад 30 тисяч громадян.
У 2016 році на стіні однієї з розстріляних багатоповерхівок міста з’явився мурал, що займав чотири поверхи. На ньому зображена Марина Марченко – місцева вчителька української мови та літератури, яка понад п'ятдесят років працювала у місцевій школі. Після поранення чоловіка під час одного з обстрілів вона відмовилася залишати місто заради того, щоб продовжувати навчати дітей. Автор малюнку – австралійський художник Гвідо Ван Хелтен – вибрав її портрет серед десятків фото інших мешканців міста. Він два дні працював над створенням муралу у бронежилеті та касці у той час, як за його спиною, зі сторони Донецька, лунали артилерійські постріли.
У 2017 році у місті та околицях знову було неспокійно, у січні-лютому тривали запеклі бої на території авдіївської промзони. Але вже у грудні 2020 року “Укрзалізниця” запустила потяг до Авдіївки, який курсував за маршрутом “Київ-Покровськ”, а згодом потяг Дніпро-Авдіївка.
Після повномасштабного російського вторгнення Авдіївка стала однією зі стратегічних цілей ворога. У березні 2022 року росіяни обстріляли промзону фосфорними бомбами, а згодом систематично бомбардували місто за допомогою авіації.
У травні 2022 року “Коксохім” було переведено у режим холодної консервації, згодом його було повністю зруйновано. За словами гендиректора компанії “Метінвест” Юрія Риженкова, підприємство не підлягає відновленню.
16 лютого 2024 року українські війська залишили Авдіївку, аби не потрапити в оточення. З 20 лютого російські окупаційні війська повністю контролюють місто.
Міська інфраструктура у ньому повністю знищена, житловий фонд зруйновано на 80%.
Сєвєродонецьк: від українських інновацій до окупаційного занепаду
“Я знаю практично кожен район нашого міста, практично всюди я щось знімав. Через це, мабуть, мені ще болісніше дивитися на фото руйнувань”, - написав у своєму акаунті в Instagram оператор та фотограф Владислав Кравець і проілюстрував текст досить щемливим роликом з кадрами міста, яке ще було підконтрольне Україні. Корінний мешканець Сєвєродонецька, він був змушений разом з тисячами інших жителів залишити місто.
Автор стверджує, що свого часу мав найбільший архів світлин Сєвєродонецька, який було повністю знищено після 2022 року.
З 1934 по 1950-ті роки місто мало типову радянську назву-абревіатуру Лісхімбуд на честь однойменного азотного комбінату, збудованого поруч. Насправді на час заснування це було не місто, а селище. А вже після отримання статусу селища міського типу, у 1950 році, воно отримало назву Сєвєродонецьк (так як Указ Президії ВР УРСР про це вийшов російською мовою, місто так і стали називати українською).
Його назва походить від річки Сіверський Донець, на лівому березі якої місто розташоване. Іноді його називали й Сіверськодонецьком. У квітні 2024 року профільний комітет Верховної Ради підтримав прийняття саме цієї назви, остаточне рішення – за Верховною Радою. Але чи на часі воно, враховуючи, що місто зараз під російською окупацією?
Окрім великого підприємства – содового заводу у Лисичанську, який розташований у трохи більше десяти кілометрах, найголовнішим промисловим об’єктом, завдяки якому місто було відоме, стало “Сєвєродонецьке об’єднання Азот”. Воно вважалося найбільшим хімічним підприємством України. “Якщо вибухне “Азот”, то не стане усієї Луганської області”, - місцеві розповідають, що подібні страшилки доводилося чути ледь не з самого дитинства.
6 квітня 2014 року тисячі містян вийшли на флешмоб “З Україною у серці” на підтримку єдності та українських настроїв, хоча вже тоді учасники акції стали об’єктами нападів від агресивно налаштованих проросійських громадян. А вже у травні місто було захоплене проросійськими терористами-бойовиками, які затрималися тут лише на два місяці. 22 липня 2014 року Сєвєродонецьк було звільнено підрозділами ЗСУ. Тоді ж, через окупацію Луганська, місто отримало статус обласного центру, у місті було створено обласну військово-цивільну адміністрацію.
Період “між двома окупаціями” містяни вважають одним з найкращих: втілювалися громадські та культурні ініціативи, розвиток отримав малий та середній бізнес. Місто почало активно розвиватися після 2016 року. Тоді було відбудовано та урочисто відкрито драмтеатр, почалося відновлення закинутого центрального парку, тривало будівництво найбільшого спортивного майданчика у центрі міста з футбольними та баскетбольними полями. А також – першого інноваційного селища з інтерактивними столами, де усі бажаючі, включаючи громадян літнього віку, вчилися працювати на 3D-принтері.
З 2 березня 2022 року на околицях міста тривали запеклі бої. Як повідомляв у той час керівник військово-цивільної адміністрації Сєвєродонецька Олександр Стрюк, у місті було пошкоджено 90% житлового фонду. Влітку 2022 року під час боїв за Сєвєродонецьк завод “Азот” став “укріпрайоном”, де ЗСУ тримали оборону.
У червні того ж року росіяни заявили про повний контроль підприємства. З того часу й донині воно не функціонує, зазнало багаточисельних руйнувань і потребує реконструкції.
Волноваха: культові чебуреки, грецьке поселення, діджеї та спогади з минулого життя
21 січня 2015 року на Всесвітньому економічному форумі у швейцарському Давосі виступив тодішній український президент Петро Порошенко. Під час своєї емоційної промови він тримав у руках шматок обстріляного терористами пасажирського автобуса у місті Волноваха Донецької області. Тоді він назвав його символом терористичних атак проти нашої країни.
Трохи більше за тиждень до цього, 13 січня 2015 року на блокпості поблизу Волновахи з території підконтрольної бойовикам з РСЗВ “Град” було обстріляно автобус з мирними громадянами, у результаті чого загинуло 12 та поранено 18 людей.
Невеличке містечко – залізничний вузол та станція на південному заході Донецької області – було знищене росіянами у березні 2022 року практично за два тижні. Верховний комісар ООН з прав людини Мішель Бачелет тоді заявила, що місто повністю зруйноване у результаті обстрілів, а ті, хто залишився, ховаються у підвалах. З 11 березня 2022 року територія, на якій знаходилася Волноваха, опинилася під повним контролем росіян.
Десять років тому, навесні 2014 року, відбулася перша спроба озброєних сепаратистів захопити місто. 22 травня 2014 року у результаті боїв між збройними формуваннями сепаратистів та бійцями ЗСУ місто перейшло під контроль української влади.
Інтернет-видання Volnovakha.City, як і раніше, у доокупаційний період, продовжує працювати та інформувати про актуальну ситуацію у регіоні.
У цьому сенсі дуже контрастно виглядає публікація про те, чим жила Волноваха у 2020 році. Формулювання “як у іншому житті” тут доречне як ніколи. Ось лише деякий перелік подій того року: у місті створена громадська організація “Платформа активності”, відомий український футболіст Владислав Ващук (нині служить у ЗСУ) відвідав перший матч на новому стадіоні у Волновасі, на території мікрорайону “Північний” створили паркову зону “Парк квітучих магнолій”. Не менше розчулення викликає, приміром, репортаж про те, як діджеї села Вільне Волноваського району “качають” село та розвивають танцювальну культуру. Де вони тепер, і що з ними?
У 2019 році у Волновасі відбувся фестиваль грецької культури “Мега Йорти” (який, до слова, у 2021 році проходив у Маріуполі). І зовсім невипадково: кожен місцевий, кому вдалося свого часу залишити вже неіснуюче місто, вам розповість, що на автотрасі Н-20, що поєднувала Слав’янськ з Маріуполем, ще з 90-х років минулого століття існувало без перебільшення легендарне місце з грецькими чебуреками.
Селище Бугас Волноваського району віддавна було грецьким селом (тут жили поселення греків, які переїхали свого часу з Криму) це було по-справжньому культове місце сімейного перекусу і піт-стопу. До війни величезні потоки туристів вирушали трасою у напрямку Азовського моря, а у 2014 році селище опинилося у тринадцяти кілометрах від лінії фронту. Зараз, звісно, це все залишилося у минулому житті.
Попасна: квітуче місто, від якого не залишилося попелу
“Місто залізничників та всесвітньо відомих спортсменів. Тут ви можете відпочити у затишних парках та скверах, насолодитися українським борщем та варениками за різними рецептами, або займатися спортом під керівництвом чемпіонів світового рівня”, - запрошує інтернет-сторінка туристично-пізнавального порталу міста Попасна Сєвєродонецького району Луганської області, яка досі доступна. І через те, що дата там відсутня, це може здатися досі актуальною інформацією.
Серед п’яти причин побувати у Попасній станом на 2021 рік називали:
- подивитися на мурали французького художника (француз Жюльєн Маллан виконав унікальні концептуальні малюнки на будівлі Попаснянської опорної школи № 1)
- відвідати традиційний фестиваль борщу, що відбувався у вересні, торкнутися дерев’яних скульптур у місцевому парку імені Калюжного (існувало місцеве повір’я, що якщо на скульптуру покласти руку та загадати бажання – воно неодмінно збудеться),
- відвідати “Паславський-Fest”.
Щорічно у двадцятих числах липня у Попасній відбувалися заходи, присвячені звільненню міста від незаконних озброєних формувань. Серед них був фестиваль, названий іменем учасника АТО Марка Паславського, який брав участь у звільненні міста у 2014 році.
На початку липня того року місто зайняли сепаратисти, а вже за три тижні після багаточисельних зіткнень на околицях у нього надовго повернулися українські війська.
Після підписання Мінських угод 2015 року Попасна опинилася у прифронтовій зоні, час від часу місто обстрілювали російські бойовики, а українські війська створили у околицях укріпрайон. Тим не менш, за словами колишнього Голови Попаснянської держадміністрації Романа Власенка, місту вдалося за 2015-2017 роки залучити близько 200-300 мільйонів гривень інвестицій, а також відновити житло та об’єкти соціальної інфраструктури.
На вокзалі станції Попасна у 2018 році відкрили оригінальний пам’ятник. У романі Ільфа та Петрова “Дванадцять стільців” згадувалося, що один з його героїв, Отець Федір, якось був помічений на пероні цієї залізничної станції з чайником кропу. Літературно-історичний пам’ятник Федору назвали “Історичний кип’ятильник”.
Навесні 2022 року, після повномасштабного російського вторгнення, у результаті тривалих боїв за місто воно було повністю зруйноване. Росія фактично стерла Попасну з лиця землі. 8 травня 2022 року українські військові вимушені були залишити позиції. За словами Президента України Володимира Зеленського, “від міста навіть не лишилося попелу”.
Після захоплення і знищення міста російські терористи заявили про “недоцільність його відновлення”. У березні 2023 року місто “офіційно виключили” з переліку населених пунктів, хоча цього року з боку деяких представників російської влади йшлося про “часткове відновлення” Попасної.
Бахмут: спалене місто тисячі троянд
Перші асоціації з назвою Артемівськ (так місто звалося з 1924 по 2016 рік) – з місцевим заводом шампанських вин. Саме тут виготовляли “Артемівське” шампанське, пляшки з яким прикрашали новорічні застілля та інші свята. Знамените вино витримували у шахтах, де постійно підтримувалася однакова вологість й температура.
Інша візитівка міста – кам’яна сіль, півторакілограмова упаковка синього кольору точно була у домі майже кожного українця. У лютому 2023 року, коли за місто тривали нескінченні бої, на ній з’явився тризуб і напис: “Міць. Українська кам’яна”. Підприємство “Артемсіль” тоді випустило лімітовану серію з останньої партії, на той час завод було знищено у результаті обстрілів. Сама сіль зникла з полиць ще раніше – влітку 2022-го.
Одне з найдавніших міст Сходу України з історією у понад триста років ще називали “містом тисячі троянд”. Алею троянд заклали у 2013 році, тоді місцеві мешканці висадили понад п’ять тисяч кущів цих квітів різних сортів, Загалом по місту їх налічувалося майже сорок тисяч. У 2015 році тут було зафіксовано рекорд України у номінації “Найбільша кількість троянд у одній локації”.
Вхід до алеї прикрашав постамент козака-солевара. Знову ж таки існувало повір’я, що якщо торкнутися мішка з сіллю та потерти його – неодмінно розбагатієш.
На відміну від інших міст Донбасу, радянський Артемівськ був менш індустріалізованим. Сісто спеціалізувалося на легкій промисловості, і за спогадами тих, хто у ньому жив, не було забрудненим від металургії чи хімічних заводів. Місто вважали своєрідним освітницьким центром, бо там базувалися вищі навчальні заклади – Донецький університет економіки, Горлівський інститут іноземних мов.
У квітні 2014 року, як це сталося з низкою інших міст українського Сходу, місто на деякий час захопили проросійські сепаратисти. А вже 6 липня того ж року українські війська вибили ворога. У наступні вісім років, попри періодичні обстріли, місто продовжувало розвиватися і навіть приймало переселенців з прифронтових територій.
Навесні 2022 року російські війська невпинно обстрілювали Бахмут. З довоєнного населення, яке складало 70 тисяч жителів, у місті залишилось близько 15 тисяч. Ворог приміняв тисячі боєприпасів. Теперішній головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський тоді розповідав, що російські війська використовували у Бахмуті тактику випаленої землі, яку раніше використовували у Сирії.
Станом на початок 2023 року, за словами голови Донецької обласної військової адміністрації Павла Кириленка, місто було зруйноване на понад 60 відсотків. Вже у травні Бахмут був зруйнований майже повністю, наприкінці травня 2023 року те, що від нього залишилось, захопили російські війська.
Маріуполь: символ болю та героїчної оборони
До 2022 року місто Маріуполь стійко асоціювалось з розвитком, розбудовою, близькістю до моря, регулярними проукраїнськими заходами (хоча й близькістю до окупованих територій та значною кількістю проросійського населення теж). А після страшної весни 2022 року одна лише назва Маріуполь викликає в уяві біль та нескінченний сум за невинно загиблими людьми та вщент зруйнованим російськими варварами містом.
Якщо поглянути на фото “Маріка”, як його мило називали не лише місцеві, коли у ньому майоріли синьо-жовті прапори та на кадри 2022-23 років, то не потрібно жодного фотошопу чи комп’ютерних ефектів, аби побачити контраст між світлим квітучим містом та чорним, розбомбленим, випаленим після приходу росії.
Колись радянський Жданов і “місто Марії”, яке, за однією з версій заснували греки, переселенці з Криму – яскраве місто-порт на березі Азовського моря. Його історія пов’язана із заснуванням українськими козаками селища Кальміус.
Ті, хто пригадують “Марік” до найстрашнішого його періоду неодмінно згадують окрасу міста – мечеть на честь Сулеймана та Роксолани з ісламським культурним центром, драмтеатр, який вже невід’ємно асоціюється з трагедією та людськими жертвами, порт, пляжі, пірси, яхт-клуби, музичні фестивалі.
З початку повномасштабного російського вторгнення місто стало пріоритетною ціллю ворога, з 28 лютого 2022 року воно перебувало в облозі. Постійні хаотичні обстріли та удари з повітря, як наслідок – 90% міста знищено та зруйновано. З початку березня почалася гуманітарна катастрофа через нестачу ліків, продовольства, електрики та води.
9 березня 2022 року росіяни наносять авіаційний удар по міській лікарні № 3 та пологовому будинку Маріуполя, є загиблі та поранені. Видання Associated Press розміщує фото українського фотожурналіста Євгена Малолєтки з жінкою-породіллею, яку рятувальники виносять з під обстрілів. Через тиждень, 16 березня ворог наносить бомбові авіаудари по обласному драмтеатру, у підвалі закладу ховалися люди, точна кількість загиблих досі невідома. Те саме видання Associated Press повідомляло про близько 600 загиблих, але, враховуючи те, що місто та те, що від нього залишилося, зайняте ворогом, встановити точну кількість жертв не видається можливим.
У квітні 2022-го міський голова Маріуполя Вадим Бойченко повідомив, що під час облоги міста загинуло понад 10 тисяч людей. Павло Кириленко, на той час керівник Донецької ОВА, називав цифру 20-22 тисяч.
Бійці батальйону “Азов” та українські морські піхотинці героїчно тримали оборону до останнього. Оборона міста тривала 86 днів, 82 з яких – у повному оточенні.
Віднині назва “Азовсталь” для усього світу – це не лише металургійний комбінат, який до знищення росіянами існував майже 90 років, це – символ героїзму та мужності відважних українських захисників.
А про події весни 2022 року і злочини росіян світу нагадує український документальний фільм “20 днів у Маріуполі”, який цього року отримав премію “Оскар”.
Фото: mrpl.city, Ukrinform, texty.org.ua, Катерина Москалюк, Reuters, Ігор Єфремов, Євген Малолєтка RFE/RL, Avdeevka.City, Вільне радіо, прес-служба "Укрхалізниці", Popasnaya.city, Nicola Scuridin, Олександр Єрмоченко, Олександр Ратушняк, Libkos, AFP.
