Як відбудовувати зруйновані війною міста: 5 уроків Варшави

Ґжеґож Пйонтек, польський архітектор, автор книги «Найкраще місто світу. Варшава на реконструкції 1944—1949», прочитав лекцію з історії відбудови польської столиці після Другої світової. Ми записали ключові тези.

Історія

Населення міста скоротилося з 1 300 000 в 1939 році до 150 000 в 1945. Понад мільйон містян або стали біженцями, або загинули. Відразу після завершення війни сотні тисяч людей вирішили повернутися до міста, і необхідно було швидко вирішити проблему з їхнім розселенням та відновленням міста як такого.

Відновлення Варшави було складним та дискусійним процесом. В перші роки над проєктом працювало понад 900 архітекторів, інженерів та урбаністів, які діяли за «мовчазної згоди» з прорадянським урядом повоєнної Польщі. В той же час, вони втілювали в життя ті урбаністичні ідеї, які активно обговорювали польські інтелектуали ще в 20-30-их роках ХХ століття.

Головна ідея звучала так: «Ми відбудуємо нашу столицю кращою, ніж вона була раніше».

Урок 1. Враховувати не лише простір самого міста, але й приміські території

Ще в 1934 вперше було представлено концепцію розвитку Варшави, за якої центр міста мав пряме транспортне сполучення з різними передмістями, однак на той момент подібна ідея здавалася радше науковою фантастикою, аніж стратегією.

Після війни ця ж концепція стала основою генерального плану: хаотично та щільно забудоване місто з вузькими вуличками з однією єдиною наскрізною транспортною артерією отримало зовсім інший вигляд і структуру: великі проспекти, транспортне сполучення між усіма районами та передмістями.

Урок 2. Відбудова міста – можливість вирішити ті проблеми, які накопичувалися раніше

В 1939 році Варшава мала купу проблем. Серед основних: надзвичайна щільність хаотичної забудови, відсутність генерального плану розвитку міста, обмаль якісних публічних просторів, неефективна транспортна система. А ще – розташування житлових будинків в перемішку з промисловими підприємствами, занедбані річки та історичні споруди та настільки мала кількість зелених насаджень, що жителі міста «ходили в парки дивитися на дерева так само, як вони ходили дивитися на тварин в зоопарку».

Проблеми накопичувалися через те, що наприкінці 19 – на початку 20 століть населення міста стрімко зростало. Зводили нові будинки, однак забудовники робили це швидко, економили на матеріалах та не думали про те, як з такою кількістю будинків та людей впорається інфраструктура міста.

Після Другої світової, хоча й за трагічних умов, архітектори отримали певний карт-бланш на перепланування міста, створення та реалізацію нової візії.

В основі її лежала ідея поділу міста на «монофункціональні простори». Наразі цей підхід вважається дискусійним, однак на той момент він дозволив суттєво покращити рівень життя у місті. Місто поділили на різні зони: житлові масиви, зони з університетами та музеями, промислові зони… Всі вони відмежовувалися одна від одної «зеленими поясами» (великою кількістю зелених насаджень) та об’єднувалися транспортною інфраструктурою.

Це дозволило скоротити щільність населення в центрі в декілька разів і розвантажити його.

Урок 3. Відбудова міста завжди має враховувати перспективу в десятки років

Рішення, які приймалися після Другої світової, впливають на рівень життя зараз. Сучасна система велосипедних доріжок Варшави стала можливою через де, що тоді в плані міста було закладені широкі транспортні проспекти: їх будували «з резервом» для додаткових трамвайних колій або для інших видів транспорту.

Крім того, важливими були компроміси. Генеральний план не завжди враховував наявність в певних районах будівель, що вціліли. Однак їх все ж таки не зносили, а адаптували плану забудови до кожного окремого випадку. Тоді це робилося з суто прагматичною метою: жилого фонду було обмаль, дивно було б руйнувати будинки, коли тисячі людей не мали дому. За 30-40 років ці ж врятовані будівлі набули статус пам’яток архітектури.

Урок 4. Право на різні концепції реконструкції зруйнованих історичних будівель

Точилися дебати щодо того, як вчинити зі зруйнованими пам’ятками архітектури: чи мали нащадки моральне право на реконструкцію і якою саме вона має бути. Врешті-решт, все ж таки було прийнято рішення на користь реконструкції.

Виникло кілька напрямків. Один називали «Canalettoisation»: йшлося про те, що архітектори відтворювали будівлі не в тому вигляді, які вони мали на момент руйнації, а і більш ідеалізованому виді, якими вони могли б були на пейзажах художників.

Таким чином відновили, наприклад, костел Святого Олександра.

Ян Захватович був натхненником відновлення Старого Міста у Варшаві.

Одна з найцікавіших його робіт – реконструкція Собору Івана Хрестителя. Собор 14 століття багато разів перебудовувався за часи свого існування. Ян Захватович намагався за різними архівними документами відтворити первісний вигляд будівлі пів тисячоліття тому: в результаті фасад було побудовано у стилі так званої надвислянської готики.

Реакція сучасників на таке рішення та й на весь проект відновлення Старого міста була неоднозначною. Однак врешті-решт відтворене Старе місто було включено до Переліку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Урок 5: Повторне використання матеріалів

Після війни місто стикнулося з відсутністю достатньої кількості будівельних матеріалів: допомога інших країн була меншою, ніж можна було очікувати. Тож будівельники використовувати все, що могли знайти серед руїн: для бетону перемалювали будівельне сміття, будували дома з бетони з домішками потрощеної цегли тощо.

Однак головний урок полягав саме в тому, що навіть за таких умов, серед численних викликів, які треба було вирішувати тут і зараз, у міста був генеральний план розвитку, і нехай з деякими компромісами, Варшаву відбудовували згідно нього. Не все було ідеально, однак це заклало підвалини до того, аби Варшава була комфортним для життя містом протягом десятиліть.

Фото: Victor Malyushev, Iwona Castiello d'Antonio, Alexey Soucho, Ewa Faryaszewska, Valentyn Chernetskyi/Unsplash