Як пара з Ірпеня відновлює 70-річну хату в селі на Хмельниччині
Партнерки Дар’я та Маруся через вторгнення рф переїхали з Ірпеня в село на Хмельниччині, де перетворюють сільську хату у сучасний дім і показують етапи реновації у блозі в Instagram.
Вони розповіли БЖ, як адаптують 70-річну хату до сучасних умов, скільки це коштує, і чому не планують повертатись у велике місто.
Про переїзд з Ірпеня в село
Дар’я:
До дня вторгнення, 24 лютого, ми знімали квартиру в Ірпені. Розуміли, що у разі близьких боїв доведеться виїжджати. Коли почали бомбити Гостомельський аеропорт, у складі чотирьох людей та трьох собак ми поїхали в село на Хмельниччині у невеличкому седані.
Це – моя мала Батьківщина, я тут виросла. Приїхали 25 лютого вночі і оселилися у Будинку культури, адже спершу взагалі не розуміли, чи зможемо жити в хаті, яку будував ще мій дід.
Ми не розглядали варіант постійного проживання, бо сподівались, як і більшість українців, що через пару тижнів повернемось. Але після оприлюднення наслідків окупації у Бучі та Ірпені, зрозуміли що більше не зможемо там жити. Тож вирішили наводити лад тут.
Про стан будинку до переїзду
Маруся:
Спершу ми не розуміли, що з опаленням, електрикою, бо будинком майже ніхто не користувався. Усі чотири кімнати були заставлені мотлохом. Там була купа мишей. Тож спершу ми винесли і викинули все.
Далі оцінювали, що потрібно робити. Мова йшла не про косметичний ремонт, а про взагалі дієздатність ідеї провести комунікації, стан криниці та проведення інтернету, бо це життєва необхідність.
Дар’я:
Хоча базово будинок був у непоганому стані: тут міцні стіни, хороший фундамент, не тече дах, проведений газ, електрика, є навіть газові конвектори, але все потребувало перевірки, чи немає, наприклад, витоку газу.
Як відновлювали хату
Дар’я:
Почали з того, щоб загалом зробити комфортним перебування для себе. Треба було змінити трухлявий поріг в коридорі, полагодити дах, щоб туди не задувало снігом.
Цей будинок побудований зі шлакоблоку. Через те, що він не опалювався довгий час, тут постійно відпадають шматки стіни із-за перепаду температури. Був період, коли в стіні зяяла величезна дірка, яку ми прикривали картиною.
Маруся:
Найперше ми вирішили питання з водою, опаленням та інтернетом. Воду провели за два тижні.
Проведення води, встановлення бойлеру і вся робота разом із сантехнікою обійшлася нам в 54 тисячі гривень. Це за умови, що ми самі копали 22 метра траншеї метрової глибини узимку. Ніколи в житті я більше не буду так економити.
Дар’я:
Місцеві хотіли за роботу 15 тисяч гривень, це була непідйомна сума на той момент, тож ми вирішили, що самі впораємось. Зараз я розумію, що можна було потерпіти пару місяців і заплатити, або почекати принаймні поки земля розмерзнеться, але це був досвід.
Меблі переважно відновлювали. Страшна шафа-труна перетворилась на гарну та стильну, бо ми її пофарбували у синій колір.
Ванну та унітаз купували, але з раковиною вирішили інакше. Ми подумали, що не хочемо платити 5000 грн за відверто негарну тумбочку, щоб поставити раковину.
І тому просто взяли тумбочку, яку змайстрував мій дід років 60 тому, зробили в ній дірку, і вкрутили туди тазик для варення, який придбали на OLX. І тепер це дуже гарно виглядає.
Маруся:
Також для нашого дому я знаходила на секонді колекцію мідного посуду, підсвічники, лампи, весь текстиль: штори, домотканні килими, яким років по 100-150. Це речі зі Швеції, Швейцарії. Справжній скарб.
Скільки коштує відновити стару хату
Маруся:
У будинку чотири кімнати, одну ми вже переробили під ванну, тому три кімнати, кухня та коридор.
Хата стара, їй більше 70 років. Вона побудована у 60-ті. Це приватний будинок, і вкладення в нього не закінчуються ніколи. Щомісяця це поїздка в “Епіцентр”, що за 15 км від нас. Ми просто на зворотному шляху додому купуємо мішок цементу, бо він точно зайвим ніколи не буде.
Після 200 тисяч гривень ми перестали рахувати, скільки вклали у дім.
Зараз це точно більше 300 тисяч гривень. Найбільше витратили на розхідні матеріали – шурупи, утеплення, цемент. Все це коштує копійки, але з часом набігає відчутна сума.
Дар’я:
Загалом у нас ремонт та всі реновації обходяться значно дешевше, бо ми робимо все максимально власними силами. Запрошуємо спеціалістів тільки там, де це, дійсно необхідно, наприклад, робота з газовими установками, чи підведення води.
Про попередній досвід та натхнення
Дар’я:
До переїзду сюди в мене було невеличке хобі, сервіс “Феміністична Майстриня”.
Це послуги для жінок, які не хочуть викликати чоловіків-майстрів, бо їм не подобається, коли майстер приходить і каже: “Що це твій чоловік не може розетку змінити?” або “Я не тільки зливні бачки можу ремонтувати, але і масаж зробити”. І вони викликали мене для таких потреб, як змінити кран чи пофарбувати щось.
Маруся:
Взагалі жодна квартира, де ми жили, не обходилась без ремонтів. Мене в Ірпені називали “уютологом”. Просто люблю робити простір комфортним під себе, допомагаю людям це робити.
Я собі уявляю, як воно все має бути, надихаюсь в Instagram, а Даша допомагає це втілити в життя.
Дар’я:
У нас навіть у тривожній валізці були з собою гірлянди.
Маруся:
Я не мала досвіду життя в селі раніше. Не було ні дач, ні бабусь в селі, я київська “фіфа”, яка окрім квартири нічого в своєму житті не бачила, а тут побачила.
І навіть завела собі домашніх улюбленців – курей.
Мене дуже вабить також робота із землею. Я нічого не знаю про це, але це заспокоює. Має терапевтичний ефект. Ти пішов – і три години щось робиш, тебе ніхто не чіпає.
Цьогоріч ми засіяли спаржеву квасолю, буряки, цибулю, картоплю, подивимось, що з того виросте.
Чому вирішили залишитись в селі
Дар’я:
Коли ми починали тут ремонт, сподівались, що зараз відкинуть русню з-під Києва, а потім зі Сходу, з Півдня і війна закінчиться, і ми переїдемо ближче до Києва. У нас не було ставлення до цього будинку, як до нашого. Ми вкладались у базовий комфорт. Планували, що це на 2-3 роки.
Впливає робота, бо час від часу потрібно їздити в офіс в Київ, а це 3-4 години на автівці. Також у нас багато тварин, і важливо, щоб була хороша ветеринарна медицина поруч. Тут хороші ветеринари, але у клініках немає рентгену, МРТ, своєї лабораторії для аналізу. Тож ми возимо їх в Ірпінь на такі випадки.
Проте, коли під час блекаутів ми виїхали в Італію на два місяці, то переосмислили своє відношення до цього простору, і зрозуміли, що будемо залишатись, бо немає таких альтернативних населених пунктів, де ми б отримали все те, що маємо тут. Тут ми знаємо спільноту, знаємо, на що ми можемо розраховувати.
Про спілкування з місцевими
Дар’я:
Нас дуже добре прийняли з перших днів. Хоч ми нічого не просили, але місцеві мешканці усе одно під дверима залишали банки з тушкованкою, сало, пакети з овочами – всі несли, що могли до Дому Культури.
Також пощастило мати дуже хороших сусідів. Ми завжди йдемо на контакт, обмінюємось інформацією, городиною. Є сусідка тьотя Свєта, яка постійно дає нам кріп, буряки.
Маруся:
Ми напряму не розповідаємо всім, що ми пара. Don’t ask, don’t tell. Особливо почуттів на людях, при дітях не проявляємо. Все ж таки – це Західна Україна. І тут септик не викачується в день Петра та Павла. І в мене календар висить не тому, що я релігійна, а тому що мені потрібно відслідковувати, чи приїдуть викачувати відходи. Але ми відкриті.
Плюси і мінуси життя за містом
Дар’я:
З мінусів села – це те, що тебе і про тебе всі все знають, а з плюсів – це те, що тебе всі знають. З одного боку, це не дуже комфортно, з іншого – якщо потрібно, тобі всі приходять і допомагають, і тобі інколи й не потрібно про це просити, просто люди бачать.
Маруся:
Мене часто питають, чи не нудно мені в селі, бо нема Рейтарської, Подолу, Closer. Але в селі завжди є чим зайнятись. Навіть не тому, що треба хату зробити, просто це такий спосіб життя.
Ми більше часу тут проводимо на вулиці. Мінімум дві години гуляємо з собакою.
До нас частіше почали приїжджати друзі, бо в Києві ми зазвичай зустрічались на годинку-дві, каву попили і далі погнали на Kyivness, якісь відкриття, бо треба скрізь встигнути, а вихідних лише два.
А сюди, якщо люди приїздять, це вже на два дні, чи на тиждень.
Хтось приїжджає нічого не робити, а хтось хоче робити все, тому у нас є програма і для тих, хто просто хоче полежати в гамаку, і є ті, хто хоче рубати дрова, фарбувати, мурувати.
Плани
Маруся:
Я не розглядаю питання повернення в Київ. А що там робити? Не знаю, як я зараз знайду собі там квартиру із трьома собаками, 12 курками і двома котами.
Дар’я:
Ми виїжджаємо періодично з села у Тернопіль, Львів, Київ. І коли знаходимось у місті, гостріше усвідомлюємо, що туди не хочеться повертатись на постійне життя. Як мінімум – там дуже мало неба. Тут у тебе багато вільного простору. А в Києві ти вперся в панельку – і все.
