Два кольори незалежності: хроніки України очима Олександра Глядєлова
В Українському домі відкрилася виставка “І побачив я” фотографа-документаліста Олександра Глядєлова — 323 чорно-білих знімки, зроблені за останні 35 років. На прохання БЖ Зоя Звиняцьківська розповідає, якою Глядєлов побачив Україну — замурзану та прекрасну — і як навчився приймати її.
Експозиція Глядєлова — першого фотографа, чия персональна виставка експонується в Українському домі, — це майже вичерпний курс історії незалежної України.
Минуле у світі Глядєлова пов’язано системою рифм і перекличок із сьогоденням (і навпаки). Історичний канон — суспільні домовленості про те, що пам’ятати, а що ні — піднімає одні події на котурни, інші — відводить у тінь. Але погляд Глядєлова працює проти канону: він підсвічує напівзабуті історії минулого.
Київ, Будинок офіцерів, 1991 рік, історичний Другий з’їзд Спілки офіцерів України. Чоловік у костюмі з шевченківськими вусами стоїть поміж двох офіцерів у радянській формі. Водночас боязко і вперто він показує залі, яка вочевидь повна радянських офіцерів, складений із пальців тризуб, — ще нещодавно заборонений, а на початку 90-х незрозумілий багатьом символ. Світлина, попри урочистість, виглядає комічно — якщо не знати, що саме на цих зборах було затверджено текст Військової присяги України. Це та сама Присяга, яку складають солдати і сьогодні, щодня, під час війни.
Або 2001 рік, молода родина, немовля із Закарпаття. Дитина летить з рук тата до рук мами. Зараз цей хлопчик — вчений, мікробіолог і військовий, який вирішив повернутися з-за кордону в перші дні повномасштабної війни. Усе на фотографіях Глядєлова перегукується з чимось іншим: так звані “самосели” з покинутих сіл у Чорнобильській зоні відображаються в мешканцях Донеччини, до яких у 2014 році першими постукала війна.
Фотографії Глядєлова з’єднують не тільки 1990-ті з 2020-ми — його історична екскавація глибша. Ковпаківка, село посередині між Полтавою та Дніпром, питомо козацькі землі, які прозвали колгоспом “Росія”. Кадри з процесу розпаювання земель, серед яких йде учорашній колгоспник, нагадують таких самих українців, які так само розпайовували землю сто років тому під час Перших визвольних змагань.
Так само провалюють глядача в товщу історії кадри Революції на граніті. Погляд фотографа виводить з фокусу уваги зайве, несуттєве, як-от фасон одягу або щось інше, що могло б прив'язати глядача до часу. Натомість на першому плані молоді обличчя — сповнені сміливості та віри в майбутнє, точно як на світлинах сторічної давнини.
Роботи Глядєлова з АТО — негласної, майже непублічної війни, яка існувала на маргінесі суспільної свідомості, — гарний приклад логіки фотографа. Найважливіше не завжди там, куди прикута суспільна увага, але завжди там, де люди — живуть, страждають і помирають. У цьому сенсі він займається підвальною соціальною фотодокументацією, яка і зробила його відомим в Україні та за кордоном.
Глядєлов протягом кількох років споглядав за наркозалежними українцями та безпритульними дітьми. Олексій Кутусенко робить собі ін'єкцію опію в шию. Наступний кадр — його могила, він помер за рік від СНІДу. Далі: світлини дітей, що живуть на вулиці. Зовсім маленькі, до 10 років, вони нюхають клей, сплять на землі, розігрують у карти десь здобуту шоколадку, сидячи в проваллі під залізничною платформою.
Під час кураторської екскурсії Олександра Глядєлова спитали, як він ставиться до героїв світлин. Він відповів: “Я їх приймаю. Я приймаю цих людей у тому стані, в якому вони є, і просто намагаюся їм допомогти. Тоді зʼявляється довіра”. Вочевидь Глядєлов прийняв країну — таку, якою вона була і є в різні моменти історії, — і просто намагався їй допомогти. Вочевидь країна відповіла на це довірою і показала себе такою, як вона є.
Усі фото, якщо не зазначено інакше: Олександр Глядєлов
