Адепт неспокою: пам’яті Міші Педана
24 вересня помер представник Харківської школи фотографії Міша Педан. На прохання БЖ критик Олександр Ляпін згадує, як Педан виступав проти приручення фотографії та чому неспокій і конфлікт були його кредо.
Міша Педан був однією з ключових постатей Харківської школи фотографії, спадкоємцем традиції нонконформістського бачення 1970–80-х років. Його творчість формувалася на тлі радянської цензури, але водночас протиставлялася їй.
Фотографія для нього мала значення інтелектуального акту. Він багато говорив про візуальний інтелектуалізм, трактував кадр як текст. Його приваблювали масштабні акції на кшталт виставок «Харківська школа. Уроки малювання. Українська фотографія, 1890–2010-ті рр.» на XI Міжнародному фестивалі фотографії в Піньяо. Або ж «Два погляди на українську фотографію» (2011), де полеміка ставала формою творення сенсу. У цьому відчувалася його віра: українська фотографія може бути філософським жестом, рівним літературі й живопису.
Він бачив фотографію не як техніку, а як психічний акт, як спосіб не потонути в часі. У його знімках завжди була присутня іронія, але й тонкий відбиток страху, десь на грані розпачу. Його кадри іноді схожі на сни, які забуваються вранці, але залишають тремор десь усередині. Люди в них ніби застигли у проміжку між рухом і небуттям, між звуком і мовчанням.
Книги Педана були схожі на щоденники. Вони працюють як психоаналітична сесія: сторінки перегортаються повільно, наче витіснені образи, що виходять на поверхню. Розташування знімків підпорядковувалося внутрішній драматургії, де випадкове стає доленосним, а фрагмент — ключем до цілості. Педан створював нові моделі презентації фотографії, переводячи її в площину інтелектуального артефакту. У книжках він вибудовував систему смислів. Через них він вводив українську фотографію в міжнародний контекст, показував її як рівноправний феномен сучасного мистецтва.
«Українська фотографічна альтернатива» — його, на мій погляд, найбільший жест. Назва звучала як маніфест, а також гра і провокація водночас: альтернатива чому? Зашкарублій Спілці фотохудожників? Радянському спадку? Чи самій фотографії як претензії на «правду»? У кожному випадку відповідь була «так». Завдяки виставці «Два погляда на українську фотографію» він сконцентрував навколо себе молоде покоління фотографів. В «УФА» народжувалося інше мислення: поза догмами, поза академічними схемами.
Педан був організатором. Процесів, дискусій, виставок, що задавали вектор розвитку української артфотографії. Він курував інсталяціями, був учасником групи «Госпром», ініціатором створення «Української фотографічної альтернативи» (2011), творчого об'єднання ULICA (2012). Бувши викладачем і директором фотографічної школи Kulturama у Стокгольмі, він намагався просунути в Україні сучасні, позбавлені провінційності методи освіти. У його задумках була школа, яка не виховувала б «спілчанських фотохудожників», а вчила мислити візуально, мистецьки, філософськи. У його уявленні фотограф як митець являв собою інтелектуала із камерою, а не виробника картинок для «ширпотребу».
Моя історія з ним була непростою. Ми весь час сперечалися через мої статті про фотографію. На його думку, я писав не про тих і не так жорстко, як треба. Він вважав, що треба писати про молодих, створювати сайт, часопис, а в них — дискусію та бучу. Якось ми посварилися через телепередачу, яку зняли років 15 тому, де я зіштовхнув у поетично-фотографічній дуелі Олександра Ктиторчука і Романа П’ятковку. Він вирішив, що це неприпустима пропаганда кітчу. Для нього провокація мала сенс. Його підтримали якісь мистецтвознавці. Конфлікт закінчився скандалом. У цьому й полягала його стратегія: він вважав, що тільки напруга народжує справжній зміст. Навіть у цій сварці відчувалася його принциповість.
Він був складною людиною. Легко йшов на конфлікт і важко з нього виходив. Але саме ця риса робила його непримиренним до застою й фальші. У ньому жила непохитна потреба говорити правду, навіть якщо вона боліла співрозмовникові чи цілим інституціям. Філософи кажуть, що людина приречена на свободу. Педан сприйняв цю приреченість як виклик. Він не приставав до спокою, не мирився з напівправдою, його конфліктність була формою автентичності, способом бути чесним у світі, де фотографію часто намагалися приручити.
Його останній великий проєкт, Warchive, був створений разом із фотографкою Еміне Зіятдіновою, редакторами Катериною Сергацковою й Євгеном Сафоновим. Це масштабне зібрання фотографій, що фіксують вторгнення Росії в Україну, — спроба зберегти колективну пам’ять, створити візуальний щит проти забуття. «Архів війни» збирав фотографів, які працювали на передовій і в тилу, й допоміг перетворити їхні знімки на культурний та історичний корпус, важливий для майбутніх поколінь. Він мислив проєктом, який авансом був би записаний у майбутнє — власне, він мислив архівними категоріями.
Його присутність у мистецькому світі була дуже помітна. Він творив, ставив запитання, створював простір для інших. Педан був тим, хто розбуджував, хто провокував творчий конфлікт і водночас оберігав його від загасання. Він не давав спокою, і в цьому полягала його місія.
Фото: pedan.info
