Від Братислави до Лондона: історії киян, які допомагають Україні з-за кордону

Війна, яка почалася 24 лютого, зустріла українців в різних точках світу: хтось був у відрядженні, хтось емігрував кілька років тому, а хтось просто поїхав на кілька днів у подорож і вже не зміг повернутися додому.

Розпитали українців у Лондоні, Дахабі, Братиславі, Тбілісі, Стамбулі та інших містах про те, як вони зустріли звістку про початок війни, як переживають її та як допомагають Україні на відстані.

Тася Осадча, Єгипет, Шарм-еш-Шейх

Тася приїхала в Єгипет на відпочинок, аби відсвяткувати день народження доньки. З самого першого дня відпустки у них були погані передчуття: тривожність та погані сни.

24 лютого Тася раптово прокинулася о 5.30, зайшла в соціальні мережі і все зрозуміла. Спочатку була паніка. Шок.

Потім почала писати друзям та близьким.

Сестра з новонародженою дитиною була в Києві, батько залишився доглядати за тваринами в Бучі. Ледве вмовили їх якомога швидше виїхати до Черкас. Вони поїхали в ніч після першого дня війни, а вже на другий день мости навколо Бучі було підірвано.

Уряд Єгипту дозволив українцям безкоштовно жити та їсти в готелях. Під готелями стоять поліцейські авто, які мають попереджати сутички, адже в готелях багато туристів з Росії, а вони не розуміють або не хочуть розуміти ситуацію.

Мешканці Єгипту підтримують Україну та українців, хоча в найперші дні війни не всі мали об’єктивну інформацію.

"Мій знайомий араб думав, що атакують лише військові об’єкти. Коли я показала йому розбомблений пологовий будинок, він заплакав", - розповідає Тася.

Наразі вона допомагає онлайн-волонтерством, координує людей, які потребують допомоги та тих, які можуть її надати. За фахом вона психолог, тож також проводить консультації та надає психологічну підтримку.

Ігор Фоменко, Словаччина, Братислава

Ігор переїхав до Словаччини в 2020 році і з цих пір не був в Україні.

Дізнався про початок війни о 5 ранку. Знайома подзвонила зі словами: «Тут літаки. Вибухи. Допоможи вивезти дітей».

Після першого шоку передивився новини взяв себе в руки та почав допомагати. У Братиславі всі шоковані тим, що відбувається. Масово збирають речі та гроші. Навіть росіяни, які давно живуть в Європи, переводять гроші на допомогу українській армії.

Одне з головних завдань для Ігоря зараз – координація біженців, які прямують до кордону зі Словаччиною. Безліч людей у країні готові безкоштовно заселяти у себе та годувати українців.

Ігор каже, що ніколи не бачив такої єдності у Словаччині: всі зараз думають про України та допомагають, чим можуть.

Христина Клочай, Лондон, Великобританія

Кріс народилася і 23 роки жила в Києві. Це її перший дім. Вже другий рік вона мешкає у Лондоні разом з чоловіком та собакою.

Різниця між Києвом і Лондоном 2 години. Тому вона дізналася про напад Росії постфактум. Чоловік сказав їй, що вона ще щаслива людина, бо поки не читала новин. На цей момент вже не було контакту з частиною родини.

Кріс згадує: "Дивовижно, як людина здатна адаптуватися. До кінця першого дня кількість новин і спроб зв’язатися з рідними здавалася непід’ємною ношею. Однак невдовзі до тривоги з’явився своєрідний імунітет, проживати біль та безжальну агресію, жити на емоційних гойдалках стало нормою. Тепер кожного дня ми вирішуємо якийсь новий челендж: чи то організувати тваринам корм, чи то допомогти з напруженою ситуацією на кордоні — зараз питання, чи зможу я (впоратися – БЖ) навіть не стоїть. Якщо люди в гарячих точках можуть, тоді ми тим паче здатні взяти себе в руки і зайняти їх чимось ефективним".

Найбільше вона чекає новин від тата, який свідомо перебуває в Києві. Кожне його коротке повідомлення діє краще заспокійливого.

Не тільки в Лондоні, а й по всій Європі всі її друзі та знайомі проактивні, толерантні та підтримують українців. Медіа в свою чергу докладають зусиль, аби доносити до англомовної аудиторії тонкощі, які мають значення. Особливо це стосується історичного бекграунду. Люди не відчувають, що Україна десь далеко, якщо вони розуміють наші мотивації та цінності.

Ніхто вже не переживає про нещодавній шторм або про COVID. Їх підмінила значно потужніша травма.

Поле битви Кріс — інформаційне та IT: "Ми маємо привілей бути в безпеці і максимально користуємося з цього. Як креативний стратег я продовжую консультувати українські бізнеси, аби мінімізувати їхні ризики, систематизую актуальну інформацію для західної частини моєї онлайн аудиторії, яка бажає фінансово чи гуманітарно підтримати Україну. У перші два дні більше 500 людей поширили мою добірку з українськими благодійними організаціями, що приймають міжнародні платежі, і близько 10 інфлюенсерів з аудиторією сумарно більше мільйона з усього світу поширили меседж. Наступними кроками хочеться працювати в напрямку психічного здоров’я усіх, кого зачепила війна. Зрештою вона колись закінчиться і нам з цим далі ще жити".

Софія Грабовецька, Тбілісі, Грузія

Софія з чоловіком застряла в Грузії раптово: вони приїхали на відпочинок, аби відновити сили після важкого робочого сезону та COVID. Були в Гудаурі. Вранці 24 лютого отримала повідомлення від мами, яке запам'ятає назавжди: «Почалася війна. Чую вибухи».

Спочатку дівчина не розуміла, що відбувається. Потім була агресія, багато нецензурної лексики. Навколо було дуже багато росіян. Одну росіянку Соня довела до сліз просто тому що розповіла правду.

В Грузії щовечора проходять величезні мітинги та підтримку України. Збирають гуманітарну допомогу. Грузинський народ з Україною, хоча місцевий уряд проросійський. Але є відчуття, що на наступних виборах у них вже немає жодного шансу.

Софія з чоловіком наразі обрали інформаційний фронт: «Ми вступили до кіберармії. Займаємося блокуванням каналів. А ще це постійна обробка та розповсюдження інформації та робота з закордонними ЗМІ».

Крім того, вони шукають донорів, акумулюють ресурси та фінансово підтримують українську армію. Вірять у перемогу, але розуміють, що перемога у війни – це тільки початок, далі чекає період відбудови та справжньої українізації.

Марія Сердюк, Стамбул, Туреччина

Маша переїхала до Стамбулу минулого літа, аби трохи пожити в іншій культурі. Востаннє була в України перед новим роком і збиралася приїхати в березні.

Про початок війни дізналася з соціальних мереж. В Києві залишилися друзі, в Харкові – мама, бабуся, яка пам’ятає Другу світову, сестра з трирічною дитиною. Зв’язок з ними час від часу переривається, але кожне повідомлення цінне як ніколи.

Маша розповідає: «Спочатку просто була паніка. Здавалося, що я ніяк не можу допомогти, тож я просто весь час перекидала гроші – або комусь особисто, або на армію. Потім знайшла статтю про те, як бути корисною, і почала діяти».

Серед задач: збір та розподіл речей і медикаментів, однак головний фронт – інформаційний: статті для міністерств, матеріали для ЗМІ. Також Маша долучилася до створення платформи cook for Ukraine: на ній шеф-кухарі світу влаштовують в різних куточках земної кулі вечері, гроші від яких перераховують або на допомогу українській армії, або червоному хресту в Україні.

Марія Жуковська, Бюттельборн (біля Франкфурту), Німеччина

Марія переїхала до Німеччини 2 місяці тому задля постійного проживання та навчання.

Приблизно о восьмій ранку 24 лютого її розбудила мама дружини зі словами: «В Україні почалась війна».

За перші дні пережила всі можливі і неможливі емоції: від страху до істерики, від агресії до ступору і апатії. Основна емоція, що пронизує всі дні війни – почуття провини, що вона тут, а не в рідній країні. І відчуття, наче вона не може звідси нічим допомогти. Життя змінилось повністю. Відсутнє сприйняття часу. Повне нерозуміння, яким було життя до війни.

Часто накриває хвилею «цього не може бути, це неправда». Але дуже ненадовго.

В Києві залишилися мама, батько, найближчі друзі. На зв’язку з ними 24/7.

Більшість людей навколо в Німеччині, її сім’я та їхні друзі підтримують Україну, постійно запитують про близьких, надають гуманітарну допомогу. Але не всі.

Маша розповідає: «Моя дружина перестала спілкуватися з 90% її друзів, тому що вони вважають, що війна в Україні – це не так важливо, як їхні особисті проблеми. Днями ми повертались з протесту у Франкфурті. Навпроти сиділа жінка з дівчинкою років 12. Я була з українським прапором, тому дівчинка почала запитувати маму, а що там відбувається в Україні, а якою мовою там спілкуються, а де це, а чи вплине на нас ситуація в Україні? Мама не змогла відповісти їй на жодне питання. Сказала тільки, що ціни на все знову піднімуться. Дівчинка незадоволено скривила лице».

Зараз Маша з друзями поширює правдиву інформацію всіма доступними каналами. Ходять на протести на підтримку України, підписують та поширюють петиції, пишуть листи в Бундестаг і парламент ЄС з проханнями допомогти Україні. Пишуть блогерам з великою аудиторією з проханням зробити пости та відео, пояснюючи реальну ситуацію в Україні.

Зв’язуються з компаніями з продажу медикаментів, дитячого одягу для гуманітарної допомоги та збирають речі самостійно.

Деякі великі німецькі компанії теж допомагають Україні. Люди збирають та відвозять гуманітарну допомогу. Держава відкрила рахунок для донатів на допомогу Україні.

В країні готові приймати біженців і координують ці процеси. Національна залізниця Deutsche Bahn зробила потяги безкоштовними для громадян України з Польщі та всередині країни. В деяких містах публічний транспорт також безкоштовний для українців. Багато мобільних операторів зробили дзвінки в Україну безкоштовними.

Надія Парфан, Дахаб, Єгипет

Надія застрягла в Єгипті випадково: мала 5 березня повертатися до Києва. В Дахаб поїхала на воркейшн, аби працювати над сценаріями. В ніч на 24 лютого спала міцно. Прокинулася від метушні співмешканців по квартирі. Відкрила соціальні мережі. Вгорі був чат з подругою з приводу планування дня народження: в ньому люди розповідали, де бомблять.

Мама в Івано-Франківська скинула відео аеропорту, що горів:

“Це був шок. Гримуча суміш почуттів занадто високої інтенсивності. День як рік. День як життя. Ти розумієш, що кожне повідомлення від близької людини може бути останнім. Іноді накриває повний відчай".

Надія переїхала в нове житло в Дахабі. Коли тримала зв’язку київських ключів, сталася істерика. Було нестерпно від думки, що більше не зможе повернутися додому.

В Києві лишилося все. Звичне життя. Мама чоловіка. Близькі друзі. Одна подруга має от-от народити. Надія намагається допомогти всім, кому може. На днях координувала евакуацію викладача з Броварів, коли сильно бомбили.

В Єгипті з великим співчуттям ставляться до українців. Декому пропонують жити в готелях безкоштовно. Надають безкоштовну їжа або хоча б знижки. Крім того, тут є українська громада. І це приклад того, як маленька спільнота може розгорнути великий спротив: фінансова допомога, закупівля ліків, бронежилетів, шоломів, гуманітарна допомога, а ще міжнародна дипломатія, звернення до уряду Єгипту щодо бойкоту російських авіаліній тощо.

Ольга Клемент, Варна, Болгарія

Ольга вже давно живе в Болгарії. 24 лютого прокинулася о 8.30 і отримала повідомлення від мами: «У нас поки що все добре». Але нічого не було добре: почалася війна.

Емоції коливалися від відчаю та страху, від розриву серця до ненависті.

Наразі в Болгарії майже всі допомагають чим можуть: збирають речі, забирають людей від кордону та допомагають їм розселитися. Уряд запустив програму, яка дозволяє швидко легалізувати роботу українців та території Болгарії.

Ольга також активно залучена у ці процеси: "Я допомагаю організувати перевезення людей до Болгарії від кордону з Румунією. Наразі вже так перевезли більше 30 людей. Допомагаю їм з пошуком квартири та постійно консультую щодо правил, документів, процедур. Зараз я працюю 20 годин на добу. Крім того, шукаю, хто може передати ліки в Україну і весь час в безлічі каналів розміщую інформацію, знаходжу контакти. Мій досвід в smm зараз дуже в нагоді".

Надія Джевага, Альбург, Німеччина

Надія живе в Німеччині майже 2 роки. Дізналася про війну о 5 ранку з соціальних мереж.

Але заздалегідь відчувала, що може статися щось страшне, тож на початку лютого відправила батькам в Україні запас їжі на кілька місяців. Тоді з неї всі сміялися.

В Києві у Надії сотні колег і друзів. Вона з ними постійно на зв’язку та допомагає, чим може. Знайомі в Німеччині активно підтримують Україні: ходять на мітинги, що збирають тисячі людей.

70% всіх новин, які показують та обговорюють в місті – з України. Якщо в перші дні це називали «конфліктом», то зараз або «війною проти України», або «вторгненням Росії».

Надія активно працює на інформаційному фронті. Німецька петиція про відключення SWIFT в Росії не без її участі набрала 200 000 підписів. Також вона зі знайомими монтує відео про війну, перекладає 4 мовами та поширює.

На зв’язку з 10 організаціями, які готові надати допомогу Україні. А ще багато українців, які живуть в Німеччині, наразі повертаються до України, аби захищати свою державу.

Надія каже: "Коля я їхала з України, я була зла на корупцію, бачила багато недоліків. Зараз я з гордістю розповідаю сину, що він наполовину українець. Коза. Тобто людина, яка справиться з усім".

Максим Циркель, Туреччина

Максим – професійний мандрівник, тревел блогер та власник туристичної компанії. Киянин.

Ввечері напередодні війни відлетів до Туреччини на бізнес-зустріч. Так як мав повернутися за день, з собою взяв одну футболку та 100 доларів. Більше нічого.

Коли дізнався, що Росія напала на Україну, був шок. Найбільший біль – те, що батьки залишилися в Києві і принципово відмовляються від евакуації. Тож його задача номер – підтримка зв’язку з ними. Максим вдячний всім волонтерам, які допомагають літнім людям ліками та харчами.

Сам він у Туреччині наразі займається збором коштів та гуманітарною допомогою.

Аліна Довженко, США

Аліна мала летіти в Україну 24 лютого. Вже в аеропорту їй повідомили, що рейс скасовано, оскільки в Україні почалася війна. Потім був дзвінок від батьків про вибухи у місті. Аліна вирішила залишитися в США, подруга запропонувала пожити у неї. Взагалі відразу дуже багато людей написали та запропонували допомогу.

Зараз Аліна ходить на мітинги та допомагає збирати гуманітарну допомогу.

Фото: Edoardo Ceriani, Ehimetalor Akhere Unuabona, Chuko Cribb, Jakub Ivanov/Unsplash.