Траншеї — ліворуч, архіпелаги — праворуч: вичерпна інструкція, як відвідати усі шість виставок PinchukArtCentre

27 серпня в PinchukArtCentre відбулася масштабна експозиція одразу шести виставок. На прохання БЖ артоглядачка Валерія Паненко подивилася на перетворення людини на метелика, пройшла траншеями та познайомилася з селектором спогадів — і розповідає, як це було.

“Особисті свідчення”

Екрани з обличчями. Вони зітхають, плачуть, сміються. Обличчя розповідають історії. Усі вони — про пережите патріархальне насильство і не стільки про травму, скільки про її подолання чорношкірими, жінками, квір- та трансгендерними людьми. Щоб реалізувати задум, художниця з Південно-Африканської Республіки Ґабріель Ґолаят зібрала історії адвокатки з прав людини з Південної Африки, африканського біженця в італійському Комо, операторки дронів з України та художниць з Единбурга і Йоганнесбурга.

Глядач перестає бути споглядачем — він стає чимось більшим: юридичним суб’єктом, свідком, тим, хто не має права відвернутися від насилля. “Особисті свідчення” формують середовище підтримки — простір, де слухання стає актом свідчення, а глядачі залишаються поруч із потерпілими стільки, скільки вважають за потрібне.

“Певні докази майбутнього”

Експозиція від львівської команди “Відкрита група” складається з трьох артоб’єктів, які присвячені темі колективної й індивідуальної пам’яті. Але найбільше виділяються два з них. Перший — макет залу очікування Маріупольського залізничного вокзалу, спроєктований на основі фото із телеграм-каналів. Саме в цій соцмережі українці вишукували зниклих безвісти близьких на початку війни. Невипадково, що вокзали — магістральний образ у романах В. Г. Зебальда, одного з провідних представників меморіальної літератури, який писав, що ніщо так не акумулює в собі пам’ять, як зали очікування.

Другий об’єкт — щось на кшталт офіса бюрократа, де на вході стоїть охоронець, або ж, як його називають куратори, — селектор. Він стоїть там не просто так. “Це офіс, де відбувається декілька етапів відбору спогадів [українців, пов’язаних із подіями новітньої історії країни]. Який саме пройде перевірку, залежить від селекторів. Не кожен спогад буде взятий у роботу, не кожен пройде всі етапи. І ви маєте бути до цього готові. Вибір роблять селектор, і ніхто на цей вибір не впливає”, — зауважує автор роботи Павло Ковач. За його словами, спогад людини, яка пройшла всі етапи, візьмуть у власний архів, а сам учасник може стати на місце селектора.

Марта Чиж, одна із засновниць “Відкритої групи”, каже, що історична пам’ять не завжди доходить до нас цілком: що, кого та як ми запам’ятаємо наше минуле, залежить від селективного механізму — як влади, так і самого українського суспільства. Пам’ятати й забувати — це завжди вибір, і не завжди усвідомлений.

“Уявна відстань”

За словами Хоменко, її уявна відстань — це насамперед відстань оптична. Останні три роки мисткиня багато працює з образом оптичної зброї та відеофіксації. Одні з перших робіт у залі — “Російський солдат поранений” та “Вибух у госпіталі” — цьому підтвердження.

Це перенесені у живопис стоп-кадри з дронів і мобільних відео. “Зараз кожен може репрезентувати свій досвід напряму через соцмережі, зокрема тому, що це найбільш задокументована війна в історії, — каже Хоменко. — Я шукаю місце для живопису і в цілому для художника, точніше, де йому це місце залишилося в трансформованій реальності”.

Наприкінці виставкового проєкту живопис перетворюється на середовище, в яке відвідувач може зануритися. Робота “Бій в окопі” — це побудована траншея, що виросла посередині виставкового залу. Художниця відтворила архітектуру траншей, посилаючись на кадри з відеозаписів боїв 3-ї штурмової бригади. Хоменко розділила кадр із відео бійця бригади, наклавши перемальовану половину кадру на праву стіну, а іншу — на ліву. Кожна з цих стін траншеї важить по 250 кілограмів, тож сама художниця називає конструкцію “гіперболізованою картиною”.

Виставка розташована на п’ятому поверсі, але учасниками можуть стати споглядачі, які знаходяться поверхом вище. Глядач займає тактично вигідну точку спостереження на балконі, дивлячись униз на рухомі тіла. Таким чином, відвідувачі — і в траншеї, і над нею — стають об’єктом спостереження і спостерігачем, включеними у динаміку військової тактики і вуайеризму.

“Хороша добра дружба”

Артем Олійник — учасник проєкту PinchukArtCentre “Майстерня можливостей” для нейровідмінних художників. Під час двотижневої резиденції у Venture Arts у Манчестері Олійник познайомився з митцем Ліамом Ешвортом. Два тижні спільної роботи переросли у мистецький проєкт — серію фотопортретів і наївних замальовок.

“Хоча Артем зовсім скромно розмовляє англійською, а Ліам взагалі не знав, що є така країна, як Україна, вони за два тижні стали друзями. І Ліам зробив проєкт, присвячений Артему. Для мене ця виставка є доказом того, що мистецтво — це простір довіри, це простір, де неважливо, які є відмінності, бо вони нас не розрізняють, а навпаки — збагачують”, — розповідає Ольга Шишлова, керівниця освітніх програм у PinchukArtCentre.

Також спеціально для цієї виставки разом з Артемом організатори розробили анкети для друзів. Їх можна заповнити і забрати з собою як нагадування про теплоту, що живе в цьому залі.

“Архіпелаг історії”

Виставка “Архіпелаг історії” зібрала роботи митців, які фіксують зміну у відношенні українського суспільства до власної історії. На думку кураторки виставки Катерини Ботанової, ставлення до історії в українському суспільстві почало змінюватися з Майдану.

“Зараз ми починаємо розуміти, що в історії є багато білих плям, пробілів — того, про що не хочеться пам'ятати, того, про що болісно пам'ятати, того, чого взагалі не існує, — каже Ботанова. — Постало питання: а як ми даємо раду з цією розірваною, болісною, пошматованою, але тим не менш нашою історією?”

Виставка поділена на три архіпелаги. У такий спосіб митці звертаються до “архіпелагового мислення” — концепції деколоніального філософа Едуарда Ґліссана. Він пропонував розглядати історію не як цілісний материк, а радше як роздроблений архіпелаг з островів, які не завжди мають лінійні зв’язки і замкнені на самих собі.

Один із перших “островів” — робота Катерини Лисовенко, коло з артефактів із російського “Ермітажу”, які були вивезені з південної України. Інший — пейзажі затопленої частини Херсонщини із поліетилену, зроблені Вікторією Розенцвейг. Її ландшафти водночас є головним оповідачем історії та простором відсутності: його неможливо розгледіти повністю, він то проявляється, то зникає, наче горизонт, який завжди віддаляється.

Робота Оксани Брюховецької — це перенесені на тканину фотографії її бабусі Галини. Брюховецька зізнається, що біографія навіть найближчої людини може бути сповнена білими плямами: художниця майже не знає про життя бабусі під час Другої світової війни. Перенесення випадково знайдених у фотоальбомі знімків Галини — акт гіперкомпенсації та данина пошани бабусі, яка навчила її шити. Інші “острови” складають роботи Миколи Рідного, Юрія Білея, Яреми Малащука, Романа Хімея та інших.

“Звір вийшов із лісу”

Автори й куратори виставки кажуть, що магічні практики та ритуали слугували способом упорядкування світу. Коли реальність ставала непередбаченою та неконтрольованою, вони допомагали знайти логіку там, де панувала невизначеність. Кураторка виставки Дар’я Шевцова каже, що зараз саме такі часи.

Усі роботи експозиції — спроба віднайти терапевтичний ефект у діяльності, що може віддалено нагадати ритуал, який упорядковує роздріблений війною світ. “Як я можу пояснити Світ новонародженому (й гадки не маю)” — створені на початку повномасштабного вторгненням роботи Люсі Іванової. За словами кураторки, це уявний, по-наївному дитячий світ: фантастичні тварини, іграшки, квіти, дерева, що поєднуються з елементами нової реальності. У пісочниці іграшки сусідять із мінами, блакитне небо займає літак-бомбардувальник, а їстівні гриби проростають з грибами від ядерних вибухів.

Ксенія Білик теж створила свою роботу на початку великої війни, коли заради заспокоєння в’язала ромби. Згодом вона об’єднала їх в єдиний виріб — роботу “40 ромбів”. Так сам процес плетіння і послідовного з’єднання фрагментів перетворився на ритуал — пошук стабільності й ритму там, де світ залишається непередбачуваним.

Крім того, у межах виставкового проєкту можна буде спостерігати за кімнатами приватного будинку, де відбуваються паранормальні події. А також побачити керамічні фігури, що зображують трансформацію людини на метелика, й останню роботу Олега Голосія “Очі”, яку він створив незадовго до загибелі.