«Велика смілива красива подорож» не така смілива, як здається
18 вересня у кінотеатрах стартував прокат «Великої сміливої красивої подорожі» режисера Когонади. Герої Колліна Фаррелла та Марго Роббі колесять по США, проходячи через таємничі двері, щоб заново пережити події власного минулого — і побачити одне одного у найвразливіші миті. Станіслав Тарасенко розповідає, чому Когонаді — зірці авторського кіно — тісно в рамках «великого кіно з великим бюджетом».
Американо-корейський режисер Когонада належить до того типу кінохудожників, які, подібно до Жан-Люка Годара або Пола Шредера, пройшли шлях від теорії до практики. Іншими словами: він наважився піти з кінокритики у велике кіно — і не прогадав.
Когонада — відомий відеоесеїст і колумніст журналу Sight & Sound — починав кінокар'єру як затятий синефіл. Навіть псевдонім Когонада (справжнє ім'я: Пак Джун Ін) він запозичив від Кого Ноди, сценариста геніального японського режисера Ясудзіро Одзу, з фільмами якого критики постійно порівнюють роботи корейця.
Перший фільм Когонади «Колумбус» — ода тихому містечку в штаті Індіана, що стало архітектурною Меккою через зібрані тут модерністські будівлі — зробила його одним із найпомітніших режисерів-початківців. За сюжетом, юна американка Кейсі (Гейлі Лу Річардсон) відкладає навчання в магістратурі, щоб піклуватися про матір, яка мала проблеми з наркотиками. Старший за неї приблизно на 15 років кореєць Джин (Джон Чоу) застрягає в Індіані — теж через батьків. Він прилітає з Сеула, дізнавшись, що його батька, історика архітектури, госпіталізували в Колумбусі за день до його лекції про місто.
Нещастя стає магнітом, що притягує героїв одне до одного, а сам Колумбус — полотном їхніх переживань: один намагається зрозуміти свого відстороненого батька через будівлі, інша — що її тут тримає. Займаючись спонтанним архітектурним туризмом, герої розкриваються одне одному та, що важливіше, пізнають себе. Когонаді не притаманний драматизм через надрив, радше, його фільми сповідують японську естетику вабі-сабі — обережне споглядання за людьми в час меланхолії, спроба знайти красу та тиху мовчазну гідність у недосконалості людей. Когонада лагідно і дбайливо, як уміють, мабуть, лише східні кінематографісти, досліджує анатомію емоцій у момент найбільшої вразливості.
У другому фільмі «Після Янга» режисер радикально змінює регістр: він береться за наукову фантастику про поламаного андроїда — але знову виходить кіно про людей. Герой Коліна Фаррелла, власник традиційного чайного магазину у футуристичні часи біодобавок і розчинних напоїв, щосили намагається відремонтувати робота Янга, який став повноцінним членом сім'ї. Здавалося б, у світі майбутнього андроїд — витратний матеріал. Але сукупність мікросхем стає для героя чимось більшим. Дивлячись на чашку зеленого чаю, Фаррелл каже, що в ній не лише напій, а в ній усе: ліс, дощ, сонце, момент. Те ж саме стосується Янга: він — це спогади, ніжність, щастя, родина, здатність любити. І не так важливо, з чого він зібраний. У цих двох фільмах найбільш повно виражені магістарльні теми режисера: родина та смерть близьких (в усіх трьох стрічках Когонади фігурують лікарні). любов до батьків (у «Колумбусі» і «Подорожі» дочки лежать в одному ліжку з матерями) і, зрештою, пошук себе.
«Велика смілива красива подорож» — перша мейнстримна робота режисера. Бюджет у $45 мільйонів, зірковий акторський ансамбль: Марго Роббі, Колін Фаррелл, Фібі Воллер-Брідж, Кевін Клайн. Уперше Когонада працює за чужим сценарієм і вперше намагається достукатися до масового глядача. Персонажі Фаррелла і Роббі — самотні Девід і Сара — орендують автомобілі в агенції, яка насправді виявляється чарівним бюро знайомств, після чого (не)випадково зустрічаються на весіллі друзів. Машина Сари глохне, вона пересідає до Девіда, і під керівництвом всезнаючого коуча-навігатора разом вони вирушають у «велику, сміливу і красиву подорож».
Все тут діє за правилами магічного реалізму — герої стикаються з надприродними явищами, але ставляться до них як до цілком нормальних. Упродовж фільму навігатор веде їх до дверей, які відкривають шлях до їх найщасливіших чи найболючіших спогадів. Усе це — щоб показати одне одному найуразливіші миті життя. Герої Фаррелла й Роббі — типові персонажі Когонади, що сумніваються у своїх вчинках і життєвих виборах. Їхній шлях кохання одне до одного — це аж ніяк не дорога, усіяна пелюстками троянд, а вибоїсте шосе, на якому автомобіль обов’язково перевернеться. Він — втрачає інтерес до жінок, коли їх добивається, вона — до чоловіків, які оточують її увагою. По суті, Когонада зняв свій «Ла-Ла Ленд» — лише замість танців і пісень у нього розмови дуже не схожих людей про почуття.
Саме в цьому криється найслабше місце «Подорожі»: сценарій Сета Райса побудований на банальних мелодраматичних кліше. «Іноді ми мусимо грати, щоб дійти до правди». «Ми тільки і вміємо, що ламати». Або — що може бути банальнішим за подібну фразу? — «жити життя разом». Мейнстримний сюжет «Подорожі» зовсім не нагадує змістовність попередніх робіт Когонади, проте тут режисер зумів проявити себе в іншому.
«Подорож» — як і личить роботам колишнього відеоесеїста — переповнена омажами на фільми трьох важливих для Когонади японських режисерів: Ясудзіро Одзу («Токійська повість»), Хірокадзу Корееди («Монстр») і Хаяо Міядзакі («Мандрівний замок»). Від останнього у «Подорожі» — композитор Дзьо Хісайсі, який багато років співпрацює з Міядзакі. Взагалі, міядзаківська композиція кадру, його колористика, фактура і тональність є основоположними для «Подорожі». Фільм Когонади, з усіма його горбкуватими пейзажами, яскраво-світлим небом і осіннім дощем, нагадує аніме Міядзакі. Здається, що Когонада поставив перед собою завдання відтворити мультиплікаційну форму в кіно. Навіть чарівні двері, через які проходять герої, нагадують подібні з «Мандрівного замку».
Здається, «Подорож» потрапила в жанрову пастку: лише кільком фільмам вдається зайти на територію сентиментального кіно і вийти звідти, деконструювавши жанр. Але стрічка Когонади не така. Її мораль (любити любов в ім'я любові), події та діалоги позбавлені будь-якої новизни й здаються поверхневими. У цьому сенсі «Подорож» майже нічим не відрізняється від незліченних сльозливих мелодрам, у яких двоє закоханих розбираються зі своїми емоційними проблемами, щоб у фіналі зустрітися на порозі будинку, зайшовши до нього пліч-о-пліч, рука в руці.
